You’re viewing a text-only version of this website that uses less data. View the main version of the website including all images and videos.
Вертепи з "путіним" та "кирилом": як лемки та бойки поширюють українську культуру на Донбасі
- Author, Петро Чумаков
- Role, Донбас, для BBC News Україна
Стародавні традиції та культуру лемків, бойків, гуцулів передають від покоління до покоління… на Донеччині. Тут не дивуються західноукраїнському діалекту, співають колядки і запалюють велике вогнище на Івана Купала, водять традиційні вертепи та пишуть нові, з мотивами українсько-російської війни. В останні роки там з'явилися нові персонажі - як-от "путін" чи "кирило".
Зимові дні на Донеччині цього року похмурі, на вулиці сиро, стовпчик термометру сягає трохи вище нульової позначки.
Йому 87 років, але він у самому лише піджаку та сорочці порається на подвір'ї.
"Карпатське здоров'я", - посміхається Дмитро Чаплик.
Близько семи десятків років лемко з Карпат прожив на Донеччині. Родину Чапликів, як і кілька сотень інших сімей, примусово переселили за рішенням радянської влади.
"Бідували, сильно бідували"
1951 року радянська влада передала Польщі карпатське село Лисковате, а його мешканців переселила до Донецької області.
Примусових переселенців звозили ешелонами до станції Яма (нині Сіверськ). Згодом вони розселилися у трьох селах Бахмутського району: Званівці, Верхньокам'янському та Роздолівці. Найбільше західних українців прийняла Званівка - 360 родин.
Сьогодні 90% тих, кому довелося залишати власні домівки, вже немає. Головні спогади живих учасників переселення - сльози, голод, важка праця у колгоспі.
Перші ешелони з заходу йшли з молоддю та лісом для будівництва житла. Переселенців "приписували" до колгоспу та направляли на роботи у полі та на зведення будинків. Родини з дітьми селили у вже збудовані та напівзбудовані будинки.
"Бідували, сильно бідували", - згадує Дмитро Чаплик.
Ще на Львівщині Дмитро Федорович отримав спеціальність тракториста, тож на "новій землі" одразу сів за кермо "ХТЗ".
"Жизнь була дуже погана зразу, приїхали, жрать нічого, а робити треба було", - згадує він.
Дмитро Федорович і зараз за кермом. Але сьогодні вже на власному тракторі обробляє у Званівці власну землю.
"Я не лемко, я бойко, з Бойківщини, це тоді під Устриками було село", - каже Марія Іванівна.
Устрики-Долішні - це зараз адміністративний центр Підкарпатського воєводства Польської Республіки.
"Трошки пам'ятаю, як вивозили. Батьки плакали, журилися, бо не знали, де їдемо. Але тут нас зустріли по-хорошому, тут пішла у другий клас", - згадує жінка.
Але злидні були жахливі, ніхто не турбувався про людей, яких насильно переселили до степу.
"Які там гроші, грошей не було ніяких, я не знаю, чим ми виживали, - згадує Марія Іванівна. - В жорнах розмолотили там крупи якоїсь, заварили мамалиги і так виживали. Не було грошей - ходили на трудодень. Нас було сім дітей, але мамі треба було відробити 30 трудоднів. Я ходила полоти за маму ланку".
"Приїхали, день-два обжилися, і в "колхоз" на роботу, - додає активіст зі Званівки Андрій Тимчак. - Мама хотіла йти навчатися на швачку, так сказали - вас чого сюди привезли? Робить!"
Час минав, переселенці обживалися на новому місці, зводили нові будинки, народжували дітей. У 1960-х зіграли перше весілля між переселеними та місцевими.
"Як на мене - це зрада"
Родина Тимчаків створила у Званівці "ЛЕМКО-Центр" (лемківський екологічний молодіжний культурно-освітній центр).
"Є комп'ютер, знаходжу свої прізвище, а потім прізвище своєї мами по дівочій лінії, теж лемківське, - і тоді зрозумів, що не поляк, не гуцул, а лемко", - розповідає Андрій Тимчак про те, як досліджував свої корені.
"Можна відмовитися, сказати: нащо мені ті бойки, лемки… Як на мене, це - зрада. Зрада батьків, дідів. Ми привезли сюди свою культуру - вертепи, колядки, субітку палим на Івана Купала, Трійцю святкуємо, Зелену Неділю", - додає він.
Справжньою візитівкою Званівки є вертепи. Вони з'явилися тут разом з переселенцями 1951 року і відтоді не припиняли діяльності.
Сьогодні у селі три вертепи: з учнів початкових класів, середніх класів та тих, хто вже закінчив школу. Колективи складаються навпіл як з переселених етнічних груп, так і представників "старої Званівки". З різдвяними виставами колективи відвідують багато міст і районів Донеччини.
Два роки тому Андрій Тимчак написав "історико-політичний" вертеп.
"Поїхали з ним по передових позиціях військових. Радикальний вертеп. Якщо вертепи - це чисто українська мова, то сюди ввели декілька слів російською, появилися персонажі "путін", "кирило", "ополчєнєц". Треба показати реалії і що ми в цих реаліях перемагаємо", - вважає активіст.
"Чарівні руни"
Створений у будинку Тимчаків "ЛЕМКО-Центр" - це вільний простір, де збирається молодь, проводить дозвілля, обмінюється ідеями.
Він користується більшою популярністю, ніж сільський клуб, оскільки останній працює як і інші комунальні установи - з 8 до 16, субота-неділя вихідні.
Написанням та реалізацією екологічних та культурно-освітніх проєктів займається громадська організація "Чарівні руни". Її створила дружина Андрія, Юлія Тимчак.
"Наша діяльність - 28 реалізованих проєктів, здебільшого по Бахмутському району. Ми проводимо різдвяні тури з екологічним акцентом. Різдвяні вертепи поєднуємо з екологічною просвітою", - розповідає вона.
За словами пані Тимчак, "ЛЕМКО-Центр" організовує ігри та тренінги "Як сортувати сміття", "Що робити з пластиковими плішками", "Як зібрати карту-схему природно-заповідного фонду Донецької області".
"Таким чином ми об'їхали Костянтинівку, Дружківку, Слов'янськ, Краматорськ, Лиман, Бахмут", - зазначає вона.
"Робимо фестивалі науки і техніки, наукові пікніки, де приїжджають вчені, і короткотривалими дослідами з хімії, фізики, біології показують дітям, як можна цікаво і навчально розвиватися. - розповідає пані Тимчак. - А поряд наші дівчата на ткацькому станку працюють, свічки з вощини крутять - як символ минулого і сучасного".