"Я працював на мексиканський наркокартель вісім місяців"

Едуардо, 28 років (ім'я змінено)

Якщо чесно, я здогадався, на кого працюю, в той момент, коли вперше побачив в офісі своїх босів з мішками готівки.

Все працювало як годинник: щодня о 15:00 десять людей приносили в офіс гроші — напевно мільйони, — і одна зі співробітниць відносила їх у банк.

Питань ніхто не задавав.

У той момент я зрозумів, що мої страхи виправдані — я працював на наркокартель.

Про картелі — організовані злочинні угруповання, які займаються наркотрафіком, — я знав з дитинства.

Я ріс у Мексиці, і загроза, яку представляли ці мафіозні банди, була присутня в моєму житті постійно.

Спочатку мені вдавалося просто не сприймати нескінченний потік новин і чуток про криваві вбивства. Але в якийсь момент вони вдерлися в моє життя, і я побоювався, що дороги назад не буде.

Я ріс у такому місці, де всі один одного знають, і новини поширюються дуже швидко.

Війна з наркотиками

Моє уявлення про те, наскільки небезпечні картелі, набуло чітких обрисів, коли мені було років 15.

Справа була у 2006 році. Новий президент, Феліпе Кальдерон, тільки що прийшов до влади, обіцяючи відновити в Мексиці "верховенство закону", і почав криваву війну з наркоторгівлею.

Я пам'ятаю його рішучість боротися з картелями до кінця. Він посилав проти них армію. Він був президентом до 2012 року, але війна з картелями продовжилася і після його відходу.

З 2006 року понад 200 тисяч людей загинули або пропали безвісти в результаті війни з наркотиками.

Картелі почали розпадатися на угруповання меншого розміру, розповзаючись з тих місць, які вони спочатку контролювали.

Традиційно велику частину північної Мексики контролював картель "Сіналоа", який очолював сумнозвісний Ель Чапо. На сході заправляв картель "Лос-Сетас", що складався в основному з колишніх військових-дезертирів.

У міру появи нових картелів і угруповань області, які вони контролювали, стали змінюватися і фрагментуватися.

Бої за територію з використанням автоматів Калашникова відбувалися прямо в центрі міста — я такого ніколи раніше не бачив.

Людей вбивали, їх тіла просто кидали на вулицях. Підлітком я ходив вулицями і чув звуки пострілів — мороз пробігав по шкірі.

Самих вбивств я не бачив, але тіла убитих на вулицях мені траплялися.

Перший раз це шокувало, але потім, на жаль, я до цього звик.

Сьогодні це здається жахливим — наскільки це жорстоке насильство стало частиною нашого повсякденного життя.

Деякі з моїх знайомих боялися заводити свій бізнес — вони побоювалися, що члени картелів вимагатимуть у них гроші.

Якщо у тебе була свою справа, наприклад, магазин, вони приходили й вимагали частину прибутку за "захист" — простіше кажучи, "поділися грошима, або я тебе вб'ю".

Погрози

Коли, ближче до 20 років, я став ходити з друзями по клубах, члени картелів теж мені зустрічалися.

Як правило, це був здоровий хлопець, обвішаний золотими ланцюгами, в оточенні красивих дівчат. Я тоді дивувався, що вони в ньому знаходять?

Одного разу один з його підручних погрожував мені. Він звинуватив мене в тому, що я взяв склянку з випивкою зі столу у "боса", і сказав, що більше не хоче мене тут бачити. Я був страшенно наляканий і втік з клубу тієї ж хвилини.

У дитинстві я хотів стати археологом, тому що люблю історію давнини — думаю, почасти через фільми про Індіану Джонса. Але коли прийшов час вибирати собі кар'єру, я зупинився на маркетингу — думав, що це принесе мені більше грошей.

Друг допоміг мені влаштуватися на роботу в один з місцевих журналів, і незабаром я зумів зробити собі ім'я.

Потім співробітник одного успішного агентства, серед клієнтів якого були ресторани та бари, що належали картелям, запитав мене, чи не хочу я допомогти їм у вільний час з рекламними матеріалами.

Картелям доводилося вести легальний бізнес, аби ховати гроші, зароблені нелегально. Коли мені сказали, що за вихідні я буду отримувати приблизно 1 300 доларів, я не став відмовлятися.

Це майже 25 тисяч мексиканських песо — при тому, що мінімальна зарплата в Мексиці 102 песо на день.

Сума мене причарувала.

Мені був 21 рік, і я почав "жити красиво" — вечірки, алкоголь для друзів. Хоча з батьківського дому я не з'їхав.

Правда, зовсім відверто виставляти своє багатство напоказ я не хотів — боявся, що у людей виникнуть питання.

На той момент у мене вже були підозри, що мої роботодавці пов'язані з картелями, але я не відчував провини — я всього лише допомагав їм рекламувати бари й ресторани.

Концерти на фермі

Мої батьки серйозно занепокоїлися моїм стилем життя і людьми, на яких я працював.

Вони закликали мене до обережності, але спочатку все було нормально. Я не стикався з людьми з картелю, просто робив свою роботу й отримував свої гроші.

Через декілька тижнів один з босів з'явився в офісі. Мені відразу здалося, що щось не так, і що довіряти йому не варто.

Він був одягнений з ніг до голови в дорогий одяг, приїхав на величезній машині. Ці хлопці взагалі люблять франтівство, а дехто вважає їх іконами стилю.

Коли у 2010-му заарештували кількох членів картелю, і виявилося, що вони носили сорочки певного бренду, кожен хотів собі таку ж. В Instagram навіть є хештег #narcofashion.

Бос запитав мене, чи не бажаю я заробити трохи більше. Він планував відкрити нове шоу співаків "коррідо" — це популярна мексиканська народна музика, — і хотів, щоб я допоміг з рекламою.

Іноді наркобарони вимагають, щоб ці співаки писали пісні про них, щоб усі про них знали. У деяких частинах Мексики виконувати "наркокоррідос" або просто пісні про наркобаронів незаконно.

Насильство світу картелів у цих піснях виглядає гламурно.

Це також і небезпечно — бували випадки, коли члени суперницьких картелів вбивали співаків за те, що вони вихваляли у своїх піснях не тих наркоділків.

Тоді я не уявляв, наскільки міцно ці концерти пов'язані з картелями.

Концерти давали на одній з місцевих ферм, на них збиралося приблизно 30 тисяч людей. Я почав їх відвідувати. Як охоронці там були добре озброєні хлопці.

Я не відчував себе в безпеці — вперше я серйозно побоювався за своє життя. Тому що ніколи не відомо, чи не з'являться члени іншого картелю і почнеться перестрілка. Або ж озброєна поліція заявиться.

Нічого цього не сталося, хоча з новин про постійні війни за територію я знав, що таке цілком може статися.

Але дивним чином через присутність усіх цих озброєних людей я відчував себе захищеним. І в певному сенсі проводити з ними час було весело — якщо мені вдавалося на час забути, хто вони такі.

Коли я зайнявся цими концертами, вони почали возити мене і моїх колег у всілякі дорогі місця на вечерю або просто випити. Але я весь час пам'ятав, що будь-хто з них може мене пристрелити, якщо захоче.

Брудні гроші

Моральний аспект роботи на цих людей теж постійно нагадував про себе. Чим більше я працював з цими хлопцями, тим сильніше росла моя впевненість в тому, що вони — члени картелю.

Хоча я не брав участі в незаконній діяльності — не возив наркотики, не вбивав людей і не бачив, щоб вони в цьому брали участь, — я все одно знав, що десь це відбувається.

Я не був членом злочинного угруповання, але все одно був з ними пов'язаний і отримував зарплату їх грошима. Мені це не подобалося.

У той час я частіше з'являвся в офісі, і якраз тоді помітив людину, яка регулярно приносила туди гроші.

Мій бос пару раз возив мене в гори, де він будував величезні маєтки.

Кілька разів я бачив його начальника, "великого боса". Він особливо не світився, займався справами у себе вдома. У нього була красуня-дружина і ручний ягуар.

Одного разу я запитав свого боса напряму: "Ти член наркокартелю?"

Його відповідь пролунала двозначно: "Ти хочеш знати більше, або хочеш удавати, що нічого не знаєш?"

Я роззирнувся, думаючи про те, в яку неприємну ситуацію я потрапив, і відповів: "Будемо удавати".

Немає виходу?

Я продовжував їздити на ці концерти на фермах, але відчував себе все менш комфортно. Мені не хотілося продовжувати цим займатися, але я побоювався, що кинути цю роботу буде непросто.

Я почав дистанціюватися від колег у маркетинговому агентстві. І я перестав відчувати себе під захистом цих хлопців — я знав, що якщо коли-небудь звернуся до них по допомогу, потім буду все життя їм винен.

До того ж я не шукаю неприємностей на свою голову, і все це почало серйозно діяти мені на нерви. Одного разу мені зателефонував бос.

"Ти все ще хочеш працювати на нас?" - запитав він.

Я набрав повні легені повітря і вирішив відповісти правду: "Якщо чесно, не хочу".

"Добре, тоді успіхів", - відповів він.

Я сказав, що збираюся піти в офіс і забрати свій комп'ютер і фотокамеру. Настала тиша.

"Добре. Успіхів", - сказав він нарешті.

Я запанікував. "Що ти маєш на увазі? - запитав я. - Це мої речі".

"Так, але вони в моєму офісі", - відповів він.

Мені здалося, що він мені погрожує, і зі мною може трапитися щось неприємне, якщо я дійсно піду в офіс за речами. Так вони там і залишилися.

Це було утратно, але не варте ризику.

Я заблокував його й інших людей, з якими працював, в соціальних мережах, а через кілька місяців поїхав з міста.

Іноді я приїжджав додому. Я побоювався зустрічі з ними й тому намагався поводитися непомітно.

Я продовжував робити ту ж роботу, але концерти й заходи, з якими я працював, не мали стосунку до картелів. Всього ж я пропрацював на тих людей близько восьми місяців.

Ніякої підтримки

Коли трапляється терористичний акт, про це говорять у всьому світі, а мексиканці в соцмережах шлють дуже емоційні слова підтримки жителям Парижа, або Лондона, або будь-якого місця, де це сталося. Але, на мою думку, на свою країну ми звертаємо менше уваги.

На вулиці когось убили — ми говоримо "О, дивіться, чиясь голова на вулиці валяється".

Я люблю Мексику. Але дуже сумно усвідомлювати, що ми настільки звикли до таких речей.

Можливо, моя розповідь допоможе іншим зрозуміти, яким є життя в тих колах, і як щось настільки жахливе може здаватися майже нормою. Я радий, що більше не є частиною того світу.

Записала Теа де Гаєр

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegramабо Viber!