"Поверніть мою викрадену доньку з охопленого війною Ємену"

У травні 1986 року чоловік британки Джекі Салех викрав і вивіз у Ємен трьох їхніх маленьких дочок. Тепер, коли у Ємені лютує війна, жінка одержима ідеєю вивезти наймолодшу дочку до Великої Британії.

Мій улюблений спогад про дочок - те, як вони утрьох бавляться разом у нашому затишному будиночку.

Вони були такі грайливі: цупили з холодильника цукерки і приносили мені у спальню, щоб поділитися.

Найстаршій, Раханні, було 5 років. Це була розумна й уперта дівчинка, яка точно знала, чого хоче.

Надя була на рік молодша - чемна, мила, щедра на прояви любові та дуже прив'язана до мене.

Сафії ж було лише півтора рочка; вона чалапала туди-сюди, щось белькотала і з кожним днем дедалі більше полонила моє серце.

Пам'ятаю, як вона всілася в садку і гризла шматок мила, а коли я це побачила, просяяла: "Дивись, мамо - шоколадка!".

Троє наших дівчат народилися у стосунках, які на той час були щасливими і стабільними.

Я познайомилася з їхнім батьком Садеком Салехом наприкінці 1970-х на дискотеці.

Це був пік популярності Майкла Джексона, час джинсів-кльош і великих комірів.

Садек народився у єменському місті Таїз, але мешкав з батьком у Кардіффі.

Ми покохали одне одного, народили дітей, одружилися.

Потім стосунки зіпсувалися - він пив, грав у азартні ігри, не мав роботи.

Він був дуже строгим до дітей, аж до того, що вони його боялися.

Після шести років шлюбу я сказала "досить" і повідомила, що хочу розлучитися.

Мій світ розвалився одними травневими вихідними у 1986 році.

Я захворіла на грип і лежала у ліжку; Садек сказав, що відвезе дітей до свого батька у сусідній район міста, де вони всі разом і заночують.

Та коли вони не повернулися у неділю зранку, як ми домовлялися, я запанікувала.

Приїхала поліція - зривала дошки з підлоги й ставила безліч питань.

Потім Садека відстежили й повідомили мені, що він разом з дітьми поїхав у Лондон, звідки вилетів до Саудівської Аравії.

Коли я почула, що він залишив країну разом з нашими дітьми, я наче померла всередині.

Моїх донечок не було. Блукаючи нашим будинком, я виявила, що частина дитячого одягу та іграшок лишилась, але більшість їхніх фотографій зникла.

Він не лише забрав моїх дітей, а й хотів стерти з мого життя усі спогади про них.

Моє життя перетворилося на жахіття.

Інтерпол стежив за пересуваннями Садека Близьким Сходом і дізнався, що той прибув у Ємен - а далі слід остаточно згубився.

Вдома, за шість з половиною тисяч кілометрів від Ємена, моє життя скінчилося.

З мами трьох прекрасних діточок я перетворилася на нещасну жінку з порожнечею у серці.

Я без кінця говорила з різними посадовцями з Міністерства внутрішніх справ, а також з іншими сім'ями, що постраждали від викрадення дітей.

Колишній перший міністр Уельсу Родрі Морган приділив мені багато часу, намагаючись допомоги.

Мої діти мали британське громадянство і британські паспорти. Я була впевнена, що нашій біді можна якось зарадити.

Та роки поступово спливали, перший, другий і так далі, а з ними численні дні народження та святкування Різдва.

Я стільки всього пропустила - перші дні школи, дитячі спортивні змагання… Одного ранку я прокинулась і усвідомила, що мої донечки-красуні вже зовсім виросли.

Попри все це, я не втрачала надії колись їх побачити.

І одного дня на початку 2001 року мені прийшов лист, написаний арабською.

Моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Я знайшла перекладача - звісно ж, лист виявився від моєї старшенької Раханни.

Моя розумничка пам'ятала не лише мене, а й нашу домашню адресу. Переїхавши нарешті від батька, вона відразу мені написала. Ми налагодили спілкування, і у травні я полетіла в Ємен.

На той час усе сильно змінилося.

Раханні був 21 рік, а Наді - 19; мені було дуже страшно в очікуванні тієї миті, коли я зможу зі сльозами їх обійняти.

Я старалася подумки підготуватися до того, якими знайду своїх дочок.

Вони були мусульманками, закутаними у хіджаб із завісою на обличчі, та все ж це були мої дочки; щойно вони відкрили обличчя, я побачила, що вони схожі на мене, як і раніше.

Дуже слабенькою англійською вони розповіли мені про своє складне життя.

Ємен був за межею бідності, й обох дівчат дуже рано видали заміж за старших чоловіків.

Та дещо не змінилося.

У Раханни лишився лідерський характер; вона розповіла, що ні на день мене не забувала й не відмовлялася від намірів мене знайти.

Надя була ніжна, як і раніше; втім, було очевидно, що викрадення та ранній шлюб стали для неї психологічною травмою.

Вона поводилася, як маленька дівчинка, і це було дуже боляче для мене.

Як виявилось, моя найменшенька Сафія й гадки не мала про правду; їй розповіли, нібито її мамою була зовсім інша жінка.

Одного дня мене відвезли до її школи, де я розповіла їй, що я - її мама, і подарувала британське свідоцтво про народження.

Вона була настільки вражена й переповнена емоціями, що впала на підлогу і плакала.

Потім, піддаючись вимогам реального життя, я повернулась у Британії, а вони лишилися жити в Ємені.

Раханна народила двох дітей. У 2007 році Надя померла у пологах, народжуючи четверту дитину. В місцевій лікарні не було крові, яка була їй необхідна.

Не можу передати, як я почуваюся, думаючи про її смерть.

Того ж року помер їхній батько та викрадач Садек; ясна річ, на той час це вже нічого не міняло. Шкоду було заподіяно.

Повернімося у теперішній час. Дві мої викрадені дочки досі в Ємені.

З Раханною ми наразі контактуємо лише час від часу.

Втім, ми - я і моя четверта дочка Люсі, яка народилася після викрадення своїх сестер і якій зараз тридцять - постійно спілкуємося з 34-річною Сафією.

Разом зі своїми чотирма дітьми вона живе неподалік від міста Ходейда, що разом зі значною частиною Ємену контролюється повстанцями-хуситами; місто регулярно потерпає від бомбардувань з боку Саудівської Аравії, яка намагається вигнати хуситів.

Війна триває вже понад три роки і обходиться країні неймовірно дорого: близько 10 тисяч людей загинули, а мільйони - голодують.

Сафія має проблеми зі здоров'ям.

Нещодавно вона перехворіла на тиф, а зараз тяжко хворіє її молодша дитина.

Я спілкуюся з нею якомога частіше через відеозв'язок. Іноді, коли ми говоримо, вона починає кричати дітям, щоби ті лягли на підлогу: десь неподалік чутно бомбардування.

Щоразу, як я їй телефоную, вона плаче й говорить, як сильно хоче приїхати до мене.

Вона - британська громадянка, незаконно вивезена з батьківщини, позбавлена рідної матері.

Після всього, що вона пережила, невже вона не заслуговує на безпеку, питну воду, їжу і чистий туалет для своїх дітей?

Тому я й звертаюся до британського уряду по допомогу.

Громадян Британії слід евакуювати; та оскільки на державному рівні це малоймовірно, член Національної асамблеї Уельсу Ніл МакЕвой допоміг мені розпочати збір коштів на самостійне повернення Сафії з дітьми, через сторінку в інтернеті.

Коли я надто довго думаю про її ситуацію, то ледь не божеволію.

Усі ці роки я боролася з депресією, нині ж чую крики моєї дочки, коли навколо розриваються бомби; жахіття триває.

Хочу лише одного: щоби вона повернулася додому і жила в Кардиффі поруч зі мною, як це мало бути завжди.

Ось що відповіла на звернення Джекі Салех речниця Міністерства закордонних справ: "Розуміємо, що поточна ситуація глибоко засмучує пані Морган (Салех).

Втім, як випливає з рекомендацій МЗС для тих, хто подорожує, з лютого 2015 року тимчасово призупинено діяльність посольства Великої Британії у м. Сана, Ємен. Всіх дипломатичних представників відкликано з країни.

Ми й надалі рекомендуємо утриматись від подорожей до Ємену та не маємо можливості сприяти виїзду з Ємену британських громадян або осіб з подвійним (у тому числі британським) громадянством".

Хочете отримувати головні матеріали в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram!