Як зробити із "чорнобильського" міста культурний центр?

У Славутичі сонячно і дуже вітряно. Опівдні його широкі вулиці майже безлюдні. Здається, що місто спить. У такий час - хоча, зрештою, і в будь-який інший - тут здебільшого можна зустріти батьків із маленькими дітьми, літніх людей чи підлітків.

У Славутичі настільки тихо, що не віриться, що вже за день тут відкриється міжнародний кінофестиваль "86".

"Тут все застигло на 86-му році", - жартує одна з організаторок фестивалю Надія Парфан, відчиняючи двері до будівлі кінокомплексу, де зовсім скоро показуватимуть документальні стрічки українських і закордонних режисерів.

І червоні крісла кінокомплексу, і дев'ятиповерхові будинки на вулицях Славутича виглядають так, ніби з'явилися тут ледь не вчора, хоча місто майже не змінилося з кінця 1980-х, коли його будували після евакуації сюди працівників Чорнобильської АЕС.

Близько третини жителів цього 25-тисячного міста досі працює на ЧАЕС або на проектах у Чорнобильській зоні. Саме тому, за словами пані Парфан, воно здається порожнім. Багато людей щоранку виїжджають із нього на станцію, розташовану за 50 км від Славутича.

Маленьке, тихе і майже непорушне місто здається найменш імовірним місцем для сучасного кіно чи концептуального мистецтва.

Тим не менш, саме воно вже четвертий рік поспіль стає прихистком для фестивалю "86".

Місто і утопія

За словами Надії Парфан, вибір Славутича для фестивалю - аж ніяк не випадковий.

"Спочатку у нас виникла ідея показувати авторське документальне кіно, - розповідає вона. - Ми з Іллєю Гладштейном (співзасновником "86". - Ред.) розуміли, що до України доходить лише якась частинка світового кінопроцесу, й нам хотілося якось розширити цей горизонт".

"В Україні досі вважають, що документалістика - це такий занудний голос коментатора і щось про тварин, у той час як у світі це надпотужна сфера індустрії і кіновиробництва. Це дуже цікава територія експериментів і художнього поступу", - впевнена вона.

І місцем для такого заходу від самого початку мало стати саме мале місто - тихе і "екологічно незаповнене". Це, на відміну від Києва, де наразі, за словами Парфан, зосереджена ледь не половина українського культурного процесу, дозволило б передати "тонкощі, глибину й інтонацію" документального кіно.

Славутич, каже організаторка, збудований буквально посеред лісу, у цьому контексті був цілковитою "антитезою Києва".

Але ще одна причина того, чому вибір зупинився саме на ньому, - це прагнення переосмислити Чорнобиль і західне уявлення про нього.

"Нам хотілося деконструювати цю міфологію і стереотипи - тобто, з одного боку, попрацювати над українською травмою Чорнобиля, з іншого - із західним міфом про нього", - пояснює Парфан.

"Ми хотіли створити конструктивне, критичне і перспективне поле, в якому можна було б говорити про Чорнобиль. Наприклад, чи може в Чорнобильській зоні бути сонячна ферма? Яке майбутнє альтернативної енергетики і яке майбутнє атомної енергетики?" - розповідає вона.

Але Надія Парфан наполягає, що фестиваль - не про Чорнобиль, хоч, звісно, уникнути цілковито цієї теми під час масштабного культурного заходу за 50 км від ЧАЕС практично неможливо.

"Фестиваль "86", скоріше, про Славутич, адже головна тема - це урбаністика. Він про утопію, про її кризу і переосмислення. Про те, чи можна зробити ідеальне місто? Чому утопії перетворюються на дистопії? І які уроки ми можемо винести із утопічних прагнень ХХ сторіччя?" - каже вона.

Мале місто, великі виклики

Славутич і справді виглядає утопічно, місцями навіть "ляльково". І від цього трохи моторошно.

Місто складається із 13 кварталів, кожен із яких проектувала і будувала одна із республік СРСР - так, тут є Талліннський, Ризький, Вільнюський, Бакинський і Єреванський квартали.

Із центру міста можна дійти пішки до будь-якої його точки, навіть на окраїні, за 10-15 хвилин.

Але мале місто для великої міжнародної культурної події має і свої виклики - і місцями доволі немалі.

Цього року організатори "86" чекають у Славутичі близько 4 тисяч відвідувачів.

Це при тому, що у місті всього один готель і два хостели. Тому частину гостей доведеться розміщувати у Чернігові і возити їх на події спеціальним автобусом.

Надія Пафран каже, що міська влада від самого початку дуже позитивно сприйняла проведення "86" у Славутичі і досі є головним партнером фестивалю. Але фестиваль все ще страждає від нестачі інтересу місцевої громади.

Досі головними культурними подіями щороку тут були лише дві: день міста і день вшанування загиблих у катастрофі на ЧАЕС.

"Це зовсім інший формат для нашого міста - це якийсь інший світ, - розповідає волонтерка фестивалю Олена Костальсьска, яка переїхала разом із батьками у Славутич після катастрофи. - Тут всі звикли жити за якимось накатаним ритмом: робота, дім, звичний відпочинок у найближчих великих містах".

За її словами, місцеві жителі старшого покоління досі, попри чотири роки існування фестивалю, дивуються, що у їхньому місті відбувається щось подібне.

Загроза над містом

Серед місцевих "86" здебільшого привертає увагу молоді - школярів і студентів. Таких, як Катя Шехтер, яка за час існування фестивалю пройшла шлях від відвідувачки до учасниці.

"Це те, чого мені у Славутичі завжди не вистачало. Хотілось чогось більшого, і спершу, звісно, я хотіла просто поїхати звідси. Але потім зрозуміла, що такий варіант - це щось надто просте і нецікаве, і можливо, слід якось впливати на цю ситуацію, яка склалася у місті", - розповідає Катя.

Цього року вона бере участь у проекті "14-й квартал", у рамках якого п'ятеро славутичан будують метафоричний 14-й квартал міста - Афінський. Мета проекту - дослідити міський і публічний простір Славутича через досвід іншого міста - Афін.

"Афіни дуже хаотичне місто, на відміну від Славутича, і коли ти туди потрапляєш, перше відчуття - що це місто живе, чого не скажеш про Славутич. Але попри це, в Славутичі, як і в Афінах, усе розділене на квартали, на якісь такі окремі органи, які якось уживаються між собою і співіснують у єдиному цілому", - каже дівчина.

Катя переконана, що фестиваль "86" допомагає місту - яке, за її словами, в якийсь момент "застигло" у часі - розвиватися і рухатися далі. Уже зараз у місті з'являються власні музичні і концертні рухи, які приваблюють і активізують місцеву молодь.

Для Олени Костальської фестиваль - це "надія на те, що місто буде жити, і про місто будуть знати".

"Завжди тут атмосфера того, що станцію закрили і місто вмирає. Але фестиваль проводиться вже четвертий рік, масштаби його все більші", - додає волонтерка.

Як каже Надія Парфан, одне із завдань фестивалю "86" - дослідити, яке майбутнє таких міст, як Славутич? Чи може сюди прийти культура і культурне виробництво? Зрештою, за її словами, на цей момент фестиваль уже зробив зрушення - про Славутич дізналися, місто "з'явилося на культурній мапі" України.

"Як з'явився Каннський фестиваль? Канни як курортне місто завжди конкурували із Ніццою - і програвали Ніцці. І щоб якось привабити туристів, вони започаткували кінофестиваль. І от де та Ніцца? Ніхто не знає. А от Канни!" - жартує вона.

Що робити на фестивалі "86"?

Фестиваль триватиме з 28 квітня по 2 травня.

"В основному, це фестиваль для тих, хто любить дивитися кіно", - радить організаторка Надія Парфан, але додає, що на нього можна їхати і за урбаністикою, і за ленд-артом, і за музикою, і за вечірками.

На фестивалі, зокрема, буде: