Вдови АТО. Горе нікуди не зникає

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв і вдів з дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.Уже давно в зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів майже не пишуть.

У "Спілці Ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми, ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Не чекав, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Від сліз не змогла втриматися жодна жінка.

Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, з дружинами і дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати такий самий сильний.

Після багатьох зустрічей вже хочеться навісити ярлики, щоб було зрозуміліше - кому більше потрібна допомога, а хто вже сам допомагає іншим. Ось "організатор", ось "турботлива тітонька", а ось "замерзла квітка…"

Життя після чоловіка

Найбільш точно описала свій стан і стан інших Оксана Макідон з ГО "Крила 8-ї сотні", член координаційної ради платформи "Люди допомагають людям".

Віктор Макідон загинув у липні 2014 після бою під Попасною, з тих пір Оксана допомагає вдовам і сиротам.

"Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік - ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною", і не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти та сама, робиш те саме - але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя - воно душить, фізично знищує", - каже пані Оксана.

Вона додає, що за її враженнями, у переважної більшості вдів "здоров'я сиплеться", хоч це і не завжди помітно іншим.

Ще один додатковий тягар - побутові проблеми, а також вирішення питань з документами.

"Хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами задля пенсії, задля житла, землі. Мало хто знає, яка то ноша… Багато з нас взагалі не знало життя без чоловіка", - зізнається Оксана Макідон.

"Тому з іншими вдовами і об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо завжди є ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати - але й дійство якесь кумедне зробити! Щоб людина тебе з вікна ще побачила, і одразу знала - зараз тебе витягнуть!" - відзначає пані Оксана.

І пояснює: "От цими квітами, тортами, але витягнуть! І ти житимеш далі, і посміхатимешся, і навіть завтра сама будеш такого клоуна грати - бо завтра ще один день народження, у ще одної вдови…"

"Здається - зараз повернеться"

Інші жінки досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.

У квартирі Юлії Левицької йде ремонт, щось розібране. Так само - і в її душі.

"Після загибелі Славіка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - ррраз! - і немає людини! І до чого тоді все?" - підтверджує враження жінка.

Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив до армії. Юлія пильно вдивляється в обличчя. Просить говорити голосніше - після смерті чоловіка дуже сильно впав слух.

"Сама його прибила б! Приховав, що у військкомат пішов! Та і як взяли його, у нього із зором проблеми, і дочка у нас - інвалід по зору, астигматизм. Взяла її документи, щоб вже точно його не взяли. Але Славік сказав: "Я так вирішив", - пригадує вона.

Юлія згадує, як чоловік дзвонив з полігону у Львівській області і казав: "Не хвилюйся, все буде добре, викрутимось! Що - молодим пацанам йти?"

Вона ж на це могла і трубку кинути.

Після полігону В'ячеслав Левицький став кулеметеником 93-ї механізованої бригади, яка восени 2014 року воювала біля Донецького аеропорту, в селищі Піски.

Там чоловік і загинув.

"У серпні призвали - 14-го листопада вже загинув... Снаряд влучив у будинок", - розповідає жінка.

Тоді подзвонили з частини, але говорити матері про смерть сина не наважилися, хотіли дочекатися дружини.

"Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала - тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба відправити татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто ... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!" - ділиться страшними спогадами пані Юлія.

Дочці тоді було 15 років, батька вона дуже любила.

"Я навіть ображалася: він всього пару слів скаже, "ти мій зайчик", а вона так розквітає! І з тих пір закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кошеня" - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!" - каже жінка.

А 17-річний син вирішив йти мститися за батька: "Я лягла на поріг і сказала: "Чи зможеш переступити - йди!" Залишився, слава Богу. Якщо б і його втратила - я не змогла б далі …"

Юлія Левицька до цього часу не може повірити у смерть чоловіка: "Ховали у відкритій труні - а я начебто бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - повернеться! Він всюди викручувався, молодцем був - ну як же так?"

Новий відлік

У декого, як у Ірини Грузовенко, дітям ще немає трьох років. Їм особливо важко.

Її чоловік Олександр із серпня 2014-го був у Мар'їнці, у 28-й бригаді. Жінка тоді була на восьмому місяці вагітності.

Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Все спокійно, не стріляють, перемир'я..."

Потім пані Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на передку - і десять днів відпустки. Потім ще 20.

У свій день народження 18 грудня вона чекала привітання - а він так і не подзвонив. Рано-вранці їхня колона була обстріляна біля Новомихайлівки, куля снайпера влучила прямо в серце.

Тепер 18 грудня відраховуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася одна з двома дітьми, зокрема - з тримісячним малюком.

Передбачення

А боєць "Правого сектору" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряду більше двох років тому. У його дружини Елеонори Шептицької останньою прив'язкою до життя залишився син.

Здавалося б - час лікує. Але тут - складний пацієнт …

Елеонорі так погано зараз, тому що було так добре раніше. У неї було 12 років щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя - її проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів.

Іноді - навіть фізично. Пані Елеонора відчуває на плечі дотику чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він все ще поруч, готує на кухні, поки вона спить …

Моторошно стає від фраз-передбачень Ігоря, які, за її спогадами, він сказав ще задовго до Майдану:

"Відчуваю, мене в формі і поховають" (це після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили).

"От би і для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берковцях поруч з матір'ю, де його і поховали).

Малює: "Це ваш будинок з Богданом (сином)". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую". - "А гроші звідки, на землю, на будинок?" - "З неба впадуть".

І "впали" - родині виділили ділянку після його смерті...

Не зламатися

Багатьом, як Ользі Падюковій, складно було і до війни. Її чоловік був активістом Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від "тітушок".

А невдовзі після одужання загинув - вже у складі "Айдару".

У Ольги двоє синів, але вона, як і два роки тому, збирає і відправляє посилки на фронт: "Хлопцям там важче! А ми і так проживемо!".

Вона посміхається, і в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, які втратили своїх чоловіків на війні.

Ті жінки, як сама Україна в ХХ ст. - пережили багато страждань, але не зламалися. У них не було злості і відчаю - тільки глибокі зморшки.

Тепер у багатьох українок ХХІ ст. - у Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання своїх матерів.

Дивитися на фото чоловіка

Щоб не закінчувати на трагічній ноті, додам: майже всі жінки так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає.

На моє питання відповіла Оксана Макідон:

"Найкраще - робити добро. Щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі в очі дивитися, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна допомога - нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, які починають після війни все заново. Я та інші вдови вже пройшли такий шлях, що для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо - куди треба йти, що треба казати, щоб тебе не викинули ще за якимось папірцем".

Оксана каже, що її організація і створена для того, щоб допомагати таким жінкам, як вона: "Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація - то всі питання вирішуються набагато швидше і простіше".

"Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - того всього багато людей не знало і не бачило би, якби не ми. Дзвонимо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли нормальними".