Право жити у безладі, або про шкарпетки для риб

Деякі дитячі книжки - до них якраз належить і повість Саші Кочубей - інколи корисно читати дорослим, і найперш для того, аби задуматися про розмаїтість довколишнього світу та неабсолютність раз і назавжди вироблених оцінок і вартостей.

Бо залізобетонні "непоступливі" принципи можуть суттєво ускладнювати життя. У вчителів, скажімо, вони здебільшого спричинюють тяжкі професійні захворювання.

Андрійкові Говорусі трапилася, на нещастя, якраз безнадійно правильна Олена Степанівна, котра за роки педагогічної діяльності геть утратила рятівне вміння несерйозно ставитися до серйозних речей. А вже щоб перейнятися справами на позір несуттєвими…

Ось, до прикладу, прагнення жити серед безладно розкиданих речей - це тяжкий гріх, зло, з яким треба боротися, а чи просто безневинна індивідуальна схильність і своєрідна маніфестація волелюбності?

Дорослі (за моїми спостереженнями, переважно чоловіки, і то безвідносно до віку, хоча, ймовірно, у мене й замало емпіричних даних для глобальних узагальнень) часом самовіддано захищають своє природне право розкидати книжки, диски, музичні інструменти, футболки, флешки та інші корисні предмети на всій наявній у їхньому розпорядженні території, але ніколи не дозволяють цього дітям.

Хоча, може, безлад так само нестерпний для батьків, як для підлітків - ідеальний лад та симетрія. (Будьмо чесними, хто з нас не страждав у дитинстві, збираючи розкидані іграшки в ящик…)

Тут уже нашому героєві пощастило: доволі мляві конфлікти з мамою з приводу знайденої нею в акваріумі синової брудної шкарпетки або ще якогось дивного кругообігу речей у квартирі ніколи не переростають у домашню війну і не супроводжуються довгими та виснажливими виховними розмовами. А бути об'єктом виховання школяреві таки дуже не подобається.

Утім, усі ми обстоюємо свою суб'єктність (а десь у глибині душі навіть переконані у власній неповторності). Тільки не завжди хочемо визнавати право інших на власну точку зору.

Умінню серйозно ставитися до несерйозних речей дорослим таки треба повсякчас учитися. Тоді щось зміниться у стосунках із дітьми, вони стануть цікавими співрозмовниками, а не набридливими порушниками Правил.

Андрійко Говоруха вміє порозумітися навіть зі своїм котом. А це вже, що не кажіть, зразок толерантності.