Протяг із душі і минулого - рецензія на Малярчук

Рецензія члена журі Книги року ВВС Марти Шокало на книжку Тані Малярчук "Забуття".

Я боюся протягів. І завжди від них ховаюся.

Від книги "Забуття" Тані Малярчук теж іноді хочеться заховатися, як від протягу. Мерщій зачинити двері, щоб стало затишно і тепло.

Читаєш і подумки запитуєш: "Навіщо мені знати про твій біль?", "Навіщо ти все це мені розказуєш?".

Од відвертості Тані часом робиться ніяково.

Коли вона пише про свій страх і відчай, яким, наче павутиною, обплутане її життя.

Коли вона по кілька разів на день миє підлогу, боїться вийти надвір і біжить за своїм чоловіком, який її покинув, бо вже не міг.

Коли вона лежить у повній тиші і слухає свій "страх зникнути".

Світ В'ячеслава Липинського, заради якого і завдяки якому ця книжка писалася, затишніший, хоча теж трагічний. Але у ньому принаймні можна сховатися від болю самої авторки.

Таня Малярчук оживляє для нас цього чоловіка. Так само для багатьох невідомого, яким він колись був для неї - до того дня, як вона побачила повідомлення про його смерть у старій газеті.

Чому В'ячеслав Липинський?

Це питання виникає одразу, коли береш до рук книжку.

І чомусь одразу читати не дуже хочеться. Бо очікуєш щось про історію і ще не дай бог щось повчальне. Але перше враження оманливе.

Історія, про яку пише Малярчук, така, що її можна помацати і відчути на смак.

Завдяки художній майстерності авторки ми поринаємо у світ Липинського. Поляка, який понад усе любив Україну - "моторошний виплід його уяви - країну, якої немає".

Ми стаємо живими свідками його кохання, розчарувань і болю. Болю втрачених сподівань, болю людини, яка поклала усе своє життя на будування того, що не відбулося.

Мене вражає те, як Малярчук вдається вхопити мить і матеріалізувати в словах невідворотність біди.

Як у сцені із бджолою і першим поцілунком Казимири і Липинського. Або тоді, коли вони прощаються.

"Казимира пройшлася з Липинським на двірець і стояла на пероні, доки потяг не рушив. Дивилася чоловікові просто у вічі, і той не витримав, розклав перед собою книжки, які мав намір прочитати в довгій дорозі, і втупився в їхні палітурки. Його розум займали мрії про нове щасливе життя на своїй землі, але обпікаючий - аж до нутрощів - Казимирин погляд прорікав, що ніякого щасливого життя не буде, ніякої своєї землі, тільки самотність збільшиться в розмірах і заступить усі інші переживання. Казимирин погляд був твердий, як камінь. Це був докір Липинському, його остаточний вирок".

Казимира була права. Україна не побудувалася. Липинський програв. Його поразка "на смак була - як дрібний пісочок. Липинський набрав її повен рот і ночами скреготав зубами, намагаючись виплюнути".

"Майбутнє перестало існувати, бринів лише безкінечний сповнений нуртуючої самотності день…"

Настрій і детальність Таниних описів - природи, людей, їхніх внутрішніх переживань - чимось нагадує мені прозу Йозефа Рота. Вона, як і він, пише про людську трагедію на тлі вмираючої держави. Про загублені долі у великій війні. Про невблаганність часу та історії. І пише так, що від тексту місцями отримуєш майже фізичне задоволення.

"Забуття" - важка книжка, але написана легко і пронизливо.

Здається, що це - якась хвороблива забаганка авторки. Так ніби у дні свого власного відчаю вона вирішила: коли вона напише про Липинського, він її врятує.

Цей роман схожий на вирваний із душі іржавий цвях, який не давав їй жити.

Таня Малярчук його вирвала. Завдяки Липинському і разом із ним.

Вона ніби заново прожила його життя. Для нас із вами. І він, мабуть, вдячний їй за це.

Бо "Забуття" - це не тільки її звільнення. Це - його нова могила. Замість тієї, яку колись у його рідних Затурцях зрівняв із землею тракторист за пляшку горілки.

Цю могилу Липинський заслужив.