Олег Смаль

Книга року Бі-Бі-Сі 2008: дискусії й читацькі рецензії

Про чакалку, нямлика, добло та пів’яблука віри

Мужні люди ці експерти “Книжки року ВВС 2008 “, адже кинути на терези свого мозку дві дюжини ( навіть чортові ) раніше не читаних книжок, зважити їх літературні “про і контра” і оприлюднити аргументований висновок – завдання не просте. Лише по два тижні на аналіз кожної повісті чи роману, та й то, якщо дивом вдасться повністю ізолюватись від щоденної суєти, яка сараною пожирає коштовні секунди, хвилини, години…

Я - людина вільна і не зобов’язаний читати все із довгого чи короткого списку творів, поданих на конкурс.

Власне кажучи, можу взагалі нічого не читати. Але іноді хочеться зазирнути до заворотів сюжетних лабіринтів, прихованих під незнайомими палітурками, зачудуватись чиїмось парадоксальним поглядом на речі, як здавалось, звичайнісінькі.

Роздруковую лонг-лист, кладу перед собою на стіл і намагаюсь за назвою вибрати жертву, за яку і під час кризи ризикнув би викласти кровні гривні.

Ось що вийшло із цього ширяння потічка свідомості над книжковою поверхнею.

Іван Андрусяк. “Стефа і її чакалка”. Упс ! Стефа це явно жінка. А що таке “чакалка”чи “чакалка” ? Діалектизм? Неологізм? Сленг? Здаюсь. Поїхали далі.

Михайло Бриних. “Шахмати для дибілів”. Невже справді про шахи? Але чому
“шахмати”, адже це не українською мовою? Може, щоб “дибілам” було зрозуміліше? Щоправда, в словнику і це тупеньке слово пишеться інакше—“дебіл”. Дві помилки в трьох словах, та ще й в заголовку! Оригінально!
Галина Вдовиченко. “Пів’яблука”. Перевіряю. Помилок немає. І лаконічно. Можливо і текст так само не “розтікається білочкою по дереву.” Треба звернути увагу.

Тетяна Винокурова-Садиченко. “Жарт другий. Квіт папороті.” П’ята симфонія. Дев’ятий вал. Перший жарт я проґавив? Жаль.

Леся Воронина. “Нямлик і балакуча квіточка”. Ага, зрозуміло, мабуть Нямлик приятель Чакалки. Цікаво, він з’їсть язикату квіточку? Ням.

Люко Дашвар. ”Молоко з кров’ю”. Було. Бачив я таке у фільмі “О, щасливчик !” Там один із епізодичних персонажів, обігнавши на відкритому авто машину головного героя, ввалився під час туману в молоковоз. Операторська та режисерська знахідка. Якщо не бачили – легко можете уявити цю жахливу суміш. Сподіваюсь, що у Люко все не так страшно як у Лакі.

Лариса Денисенко “Сарабанда банди Сари”. Каламбур, я вірно зрозумів? Сарабанда (zarabanda) це щось іспанське народне з кастаньєтами та “лихом закаблукам”. Але чому Сара, а не Кармен? А якщо все-таки Сара, то чому не “сім сорок”?

Олександр Жовна. “Її тіло пахло зимовими яблуками.” Простягаю руку, беру з тарілки яблуко – пахне приємно, мов турецьке мило. Але назва твору насторожує. Минулий час. Або кохання вмерло або тіло. Ще й рядка не прочитав, а вже сумно..

Ірена Карпа. “Добло і зло”. А це що за викрутас? Мабуть гібрид між добром і баблом?

Маріанна Кияновська. “Стежка вздовж ріки”. Дивно, яка проста назва. Автору ніби все одно –купуватимуть її книгу чи ні. Хороша ознака – книга, яка не хоче бути товаром.

Денис Кожухов. “Гумовий Київ рожевих мрій. ”Ой, не гумовий ! І квартира не гумова, і вагон метро не гумовий, і міст Патона не гумовий! Сподіваюсь, це не сага про трудову династію заводу “Червоний гумовик” ? Того, що на Деміївці. Чи тепер про таке не пишуть?

Леонід Кононович. “Життя видатних дітей”. Зрозуміло, парафраз на тему літературної серії ЖЗЛ. Але б’юсь об заклад, це не біографії маленьких Моцартів, а щось про сучасних халамидників.

Знову працьовитий Кононович. ”Повернення”. Різноманітних “повернень” я читав чимало . Сподіваюсь, це пройде не торованою літературною стежкою.

Іван Копотун. “Сліпорід – край отчий.” Де той Сліпорід, і реальний чи віртуальний це пункт, я не знаю, але відтінок неврожайності та занепаду в цьому слові є. Як у Некрасова: ”Неелова, Горелова - Неурожайка тож”. А “край отчий” – словосполучення, яке я ніколи не чув у розмовному вжитку, тому підозрюю автора в трибунній нещирості. Можливо помиляюся. Буває. Пробачте, будь-ласка.

Олександр Шевченко. ”Диявол добра”. Демонологія трохи задовбала. І назва мені не подобається, бо створена за принципом “чорне – це біле”. За хвилину можна навигадувати цілу торбу таких наліпок на обкладинки: злий самаритянин, висока яма, погляд сліпого, живий труп, гарячий сніг, led zeppelin (пардон, я просто зараз слухаю музику “Свинцевого дирижабля”).

Софія Майданська.” Сподіваюся на Тебе”. чому фамільярне “тебе” написано з великої букви? Ознака поваги до Когось чи надія на Бога? До господа чомусь прийнято звертатись на ти.

Марія Матіос. “Москалиця”. Жодних асоціацій, окрім шевченківсько заклику не кохатися з москалями. Певний, що у героїні цього твору життя не склалося.

Ірен Роздобудько. “Дві хвилини правди.” У американського письменника Амброза Бірса є оповідання, в якому описані думки шпигуна, обмежені часом від чіпляння мотузки на шию та моментом, коли тіло загойдалось на шибениці. Всього секунда. Дві хвилини життя можна препарувати на кількох сотнях сторінок…

Галина Ручай. “Соваж медам рюс (дикі руські пані)” Чому “рюс”, а не “юкреньєн”. А взагалі-то, хочу в Париж, у книгарні на Бульміші можна купити якісну книжку вп’ятеро дешевше ніж на київській Петрівці.

Олександр Стусенко.”Голоси з ночі”. Ні, нічого в голові не малюється, окрім мороку та невиразних звуків. Треба уважніше придивитись, погортати сторінки.

Ірина Цілик.”Післявчора”. Це пропозиція від Британської Радіомовної Корпорації. Назва з бітлівським відтінком, майже “Yesterday”.Мабуть так само, як і в них, печально про те , що було і більш не буде.

Артем Чапай. “Авантюра. Практичні реалії мандрів по-бідняцьки”. Слово “авантюра ” подобається. А інша частина чомусь нагадує “Польові дослідження українського сексу”. Хоча може це мені Фройд щось в підсвідомості накрутив.

Артем Чех. “Пластик”. Як світ міняється – ще років 50 тому пластмаса була символом семимильного поступу науки та гарантом світлого майбуття: капрон, нейлон, лавсан, поліетилен, поліпропілен – прямо слова пісні про комунізм! А тепер пластик - епітет для означення неекологічного, канцерогенного, фальшивого, в ліпшому випадку – банково-кредитного ( та й те, як виявилося, зліплене із суцільного свинства).

Наталка та Олександр Шевченки. “Кривава осінь в місті Лева”. Мабуть детектив. Трилер. Криві вулички старого міста, захаращені трупами по Високий Замок. Хічкок. Чейз. Самбук. Ніч. Безнадія. Якщо не помилився, вгадуючи жанр, продаватись буде добре.

Марія Штельмах. “Два мегабайти віри”. Мегабайт –це більше ніж кілобайт, але менше за гігабайт. Е = mс2 – така куценька формула, а якщо в бомбу запхнути, такий “бабах” виходить! Мабуть і у вірі головне не обсяги запалених свічок, а невидима іскорка щирості.

Все, список вичерпано. Ще раз знімаю капелюха перед експертами – я лише пробігся над назвами, а голова, мов led zeppelin. Опинитись би зараз в Лондоні в році 1719. Заходиш до книгарні – літератури море! О, щось старий Ден свіженьке написав! Береш до рук ще теплу книжку – на титульній сторінці великими літерами The LIFE and Strange Surprising ADVENTURES of ROBINSON CRUSOE of York Mariner: котрий прожив двадцять вісім років у повній самотності на безлюдному острові …” і т. д. , майже як в переказі Корнія Чуковського, тільки, звісно, англійською. Все зрозуміло: цікаво – читай, ні – поклади на полицю.