Катерина Штанко

Книга року Бі-Бі-Сі 2008: дискусії й читацькі рецензії

В країні, яка перебуває в стані перманентної кризи, наші нащадки виростають з нав’язливим почуттям тривоги. Тому саме українським дітям так потрібна позитивна модель життя.

Власне, позитивність світосприйняття і робить книгу Лесі Ворониної “ Нямлик і балакуча квіточка” такою вартісною.

Потрібно лише розкрити невеликий квадратний томик, й маленького читача підхоплює стрімка хвиля фантазії. Перше, що вражає неупередженого читача, - це невимушена легкість і шалена швидкість, з якою розгортається фабула кожного оповідання.

Дитині не загрожує небезпека занудьгувати над занадто довгими описами, зайвими поясненнями й дидактичними повчаннями.

Книга винятково легко читається і сприймається, що є беззаперечним достоїнством для тих, хто ще не зовсім досконало оволодів мистецтвом сприйняття літерного тексту.

Жанр, в якому працює письменниця - чарівна казка, потребує розвиненої уяви, неординарного, навіть парадоксального способу мислення.

Фантазія авторки з надзвичайною винахідливістю створює несподівані оригінальні образи. Дуже важливо у ранньому віці розвивати в дитині здатність уявляти неіснуюче, оскільки це саме і є підґрунтям до формування творчих здібностей.

Зазвичай, для того, аби почало відбуватися щось незвичайне, казкові герої мають переміститися в іншу реальність, наприклад: провалитися в кролячу нору, зробити крок крізь дзеркало, увійти у шафу. Дива і чари Лесі Ворониної починаються просто посеред повсякдення.

Буденного дня, у звичайній кімнаті, раптом, на квітчастих шпалерах відкриваються дверцята і, виявляється, що поряд зі звичайним життям існує чарівний світ, сповнений дивовижних, кумедних, а, часом і страхітливих створінь. Тут розмовляють бурульки, пінгвіни і квіточки, співають безпритульні коти, ковтають рюкзаки Гладкі Блукальчики (ненажерливі дракони з тонким почуттям гумору), кілька ложок банальної манної каші перетворюють крихітних нямликів на велетнів.

Навіть негативні персонажі мають особливий іронічний шарм: вкриті блакитним хутром, зубаті діркокрути, схожі на гусінь стіногризи, пірати, яки залюбки ласують морозивом. А чого вартий образ Здичавілого Сантехніка – в минулому сумлінного працівника асенізаторської галузі, скромного юнака Митька. Вкушений підступним стіногризом, він перетворюється на такого собі упиря місцевого масштабу.

І це пояснює недосвідченим діточкам, чому так часто чути потойбічне завивання в іржавих трубах, чому в наших квартирах часом зникає вода і врешті, чому сантехніки так неохоче приходять на виклики й намагаються чимшвидше втекти геть від поламаних кранів та унітазів.

Письменниця раз у раз захоплює читача яскравими уявними образами, і це не випадковість - це запрошення до гри. Дитина мимоволі включається у творчий процес і починає й собі вигадувати дещо чудернацьке. Це явище дуже характерне для української культури, щоб пересвідчитися у цьому, достатньо поглянути на твори Марії Приймаченко.

Чесна позиція авторки є однією з найбільш привабливих рис її стилю. Досить часто герої дитячих книг наділяються чеснотами надмірно - так, що перестають бути реальними дітьми, перетворюючись на бездушні манекени. Діти тонко відчувають фальш і не сприймають охайно зачесаних, стерильно-чистеньких, механічно-слухняних персонажів, як щось реально існуюче.

Героїня Лесі Ворониної - справжня дівчинка, яка зовсім не позбавлена вад, притаманних багатьом дітям: іноді вона вередує, іноді може збрехати, але самовідданість та відвага привертають до неї серця. Справжність головного персонажа - дуже вдалий психологічний хід: те, що відбулося з нею може статися і з кимось іншим, припустимо з читачем. До того ж Леся Воронина дуже переконлива оповідачка, невипадково один з її маленьких читачів так повірив у існування чарівної країни нямликів всередині стіни, що обмазав шпалери своєї кімнати манною кашею, в надії спокусити їх на контакт.

Серед сучасних авторів дуже небагато хто володіє хистом так невимушено розмовляти з дітьми без зайвої солодкавості та сюсюкання і без нав’язливого моралізування.

Казки письменниці з величезною втіхою прочитають діти, але лише їхні батьки зможуть оцінити, який довершений літературний твір перед ними.

Досконала, незасмічена, багата і різнобарвна мова, точно вибудована композиція і, особливо, непересічний, несподіваний
для дитячої прози прийом - я маю на увазі іронію, яка є фірмовою
ознакою майстра. Виховні, повчальні моменти, так вдало вписані
в контекст дії, що дитина засвоює їх, робить потрібні висновки, сама того не помічаючи. Це і є “вищим пілотажем” в дитячій літературі, коли поєднуються виховання, співтворчість і просто задоволення від чарівних, запаморочливих та захоплюючих пригод.

P.S. Мені давно вже не п’ять років, але після знайомства з книжкою Лесі Ворониної, я впіймала себе на дивному бажанні: притулитися вухом до стіни – чи не почується звідти гамір міста нямликів?