Тетяна Посиліна місто Ржищів

Книга року Бі-Бі-Сі 2008: дискусії й читацькі рецензії

На одній з перших сторінок книги читаю:

“... Він уявив, що стоїть на останньому клапті землі, а все навколо поглинуте водою. Все. Його будинок, робота, будинки друзів, самі друзі, залізниці, аеропорти, телевежі… Все. Все зникло… Він давно вже хотів послати все до бісової мами…”. Стоп! Це ж мої думки. Вражена цим фактом, я “проковтнула” книгу за одну ніч. Читала з олівцем у руці, підкреслюючи те, що знаходило відгук.

Ірен Роздобудько – єдина з сучасних письменниць, що від мене “удостоїлась такої честі”. Мабуть, тому я не стала вишукувати в її книзі недоліки, щоб мати можливість зосередитись на “позитиві”.

Перш за все хочеться відмітити художню майстерність автора. Наведу хоч декілька, на мій погляд, яскравих метафор: “Матір Божа, – подумав Дан, – які очі… Очі жінки, підсвічені бозна чим – зірками, що низько висіли у темряві? – волого світилися, асоціюючись з великими рибинами, котрі надто близько підпливли до скла акваріуму” (це не заяложені “очі-волошки”…);

“Він скручувався над чорно-білими зубами рояля, мов хижий птах… Але варто йому було своїми недбало зігнутими пальцями торкнутися клавішів, як з-під них виривався клекіт, наче з горла гірського велетня, що сто років ховав свій крик за цими чорно-білими зубами”;

“Вона бачила залу, переповнену людьми та картинами , і ліжко, на якому лежала жінка з чорними бровами, такими чорними на тлі пергаментно-згаслого обличчя, що вони здавалися мертвою ластівкою, розпластаною на чолі”.

Щодо персонажів… Як зауважує письменниця, у кожного “своя парабола життя, накреслена долею” (до речі, можна було б знайти в математиці щось краще, ніж парабола). Головні діючі особи – люди непересічні, але вони не сприймаються як якісь схематичні монстри, що існують тільки на сторінках книги. Вони живі, вони – поруч з нами; нас не відштовхує від них навіть їхня “неприкаяність”… Мабуть, це тому, що намальовано їх талановитою рукою?

Наприклад, Євпраксія-Єва. Я співчуваю дівчинці Євпраксії, яка відчайдушно бореться з принизливою бідністю, шиє собі “стильну” спідницю з клаптиків старої шкільної форми… А ділова жінка Єва в мене викликає навіть захоплення. Назвавшись скороченим ім’ям, вона “відрізала шлейф бідності”.

Можливо, деякі читачі звинуватять її у жадібності, гонитві за зовнішніми атрибутами успіху. А мені подобається ця людина, яка не могла “плюнути на все і не піти на роботу”. Це не звичайнісінька “бізнес-леді”, а жінка, яка потерпає “від недосконалості людського світу”, яку дратують “люди в навушниках, крізь які все одно чути їхню попсу”…

Вона не з тих жінок, для яких “Всесвіт – це чоловіче плече, на яке можна схилити голівку”. Вона сама може підставити чоловікові плече допомоги. Я разом з Євою радію дарованим їй письменницею щастю – народженню сина.

Мені дуже б хотілося, щоб не “кіношним”, а справжнім “хеппі-ендом” завершилась розповідь про Богдана – спочатку хлопчика-фантазера, потім талановитого телевізійника, “чомусь” незадоволеного своїм “щастям” (письменниця дає читачеві можливість порозмислити над цим “чомусь”).

Єва не один раз повертає свого колегу Богдана до життя, витягуючи “кращого оператора відомого каналу” з безодні песимізму. Але у Богдана є ще друге ім’я – Дан: “Хоча він не думав змінювати своє ім ’я, його змінили друзі. Дан – і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно та влучно. Дан – це “хук” лівою, коли у правій затиснуто кастет, хоча він ніколи ним не користувався. Хука лівою завжди було достатньо”.

Письменниця чомусь “обділила” одного з головних персонажів, давши йому всього одне ім’я – Іван, якого він позбувся, Колобком скотившись з лікарняного підвіконня, щоб одержати нове ім’я – Ніхто. І все тому, що забажалося йому ковтка свободи. Наївна читачка, я б хотіла, щоб постійним ім’ям його стало – Щасливий.

В книзі є ще одна “блукаюча зірка” (з зовнішністю Марини Владі). Це оніміла від горя Соломія, вона ж – Мія, Соля і – несподівано – Албанія. Цікава “інформація для роздумів”.

Взагалі, в книзі багато матеріалу для роздумів. Наприклад, сільське весілля, на яке випадково потрапила компанія іронічних інтелігентів. В мене це весілля викликало дуже гнітюче почуття. Мабуть, з глибин підсвідомості випливла назва цього почуття – “повна безнадьога” (саме “безнадьога”, бо безнадія ще має шанс перетворитися у надію). Може, пора займати чергу до провидиці Аугустини?

Деінде сором’язливо виглядає з тексту ще один герой, який зненацька голосно кричить: “Помідори наколоті!”. Колись його ім’я “звучало гордо”, тепер вже забувається… А що далі? Куди поведе нас “парабола життя”? Невже до катастрофи, бо “клаптик сухого асфальту під ногами нестримно і символічно зменшується”? Від інтелігенції відповіді не дочекатися…

Ось що читаємо в книзі про інтелігенцію: “Наївна інтелігенція гадала, що скоро прийде хороший дядечко і одразу принесе щастя на лопаті. По три кілограми – кожному. Лопата і справді з’явилася. І на кожного з неї висипалось три кілограми … відбірного лайна. Що в такому випадку робити інтелігентові? Він не кидається бити пику… Він розгублено заклялає … із роззявленим ротом. Потім понуро бреде додому. Може навіть поплакати дорогою… Він повільно знімає забруднений одяг. І починає відмиватися…”.

Це відмивання, а потім одягання в чисте може тягнутись довго. Хвилини розтягуються у роки, а роки складаються у століття… Може, прозріють ті, що живуть у навколишніх “Недоїдках” чи “Недогарках”? Не шукатимуть щастя у пияцтві та мексиканських серіалах, а згадають, що колись у них були роботящі руки, і візмуть у ці руки майбутнє? Такий несподівано - оптимістичний висновок я роблю з прочитаного. З нетерпінням чекаю нових книжок від Ірен Роздобудько з надією, що вони не змарнують моїх сподівань.