Соломія Зінчук

Книга року Бі-Бі-Сі 2008: читацькі рецензії та дискусії експертів

Лариса Денисенко вміє заінтригувати. Хто така Сара? Що то в неї за банда? Що ж воно за диво таке “сарабанда” і з чим його їдять? Навіть пересічному обивателю лише від химерної гри слів закортить бодай розгорнути книжку й докопирсатися до суті. Що вже говорити про читацьку аудиторію, котра фанатіє від української “буржуазної прози”, основоположницею якої називають критики пані Денисенко.

Новий роман Лариси Денисенко “Сарабанда банди Сари” зацікавить багатьох. Легкий і невимушений твір, який можна читати за філіжанкою кави, в черзі, в транспортному натовпі, у лікарні чи на зручній канапі після напруженого дня. Саме цього чтива не вистачає у нашому божевільному сьогоденні. Це той тип літератури, який можна рекомендувати друзям, родичам, колегам і знайомим.

Щось цікаве і корисне для себе знайдуть у книжці жінки і чоловіки, закохані й розлучені, літні люди та підлітки (навіть, ті які не вилазять із віртуального простору і знайомі лише з Гаррі Поттером), а ще цей роман припаде до душі аудораторам тварин, особливо собаководам і собакознавцям, бо їхніх улюбленців зображено у всій неповторній і “нелюдській” красі.

Портрети головних і другорядних героїв вималювані, як завжди, вдало. Те, що авторка роману є практикуючим адвокатом, допомагає їй описувати кожного зі своїх персонажів чітко і влучно, вона ніби бачить усіх наскрізь. А той факт, що Лариса Денисеко ще й телеведуча, додає до її письменницького доробку артистизму, яскравості й несподіваності. Бо, як на мене, то фінальні акорди у творах пані Денисенко завжди важко передбачити.

Про що ж цей роман? Про сучасне життя і про нас із вами. Ранковий ритуал — кава і телевізор “із метою почути щось цікаве чи корисне, але таке трапляється вкрай рідко”; праця за комп’ютером; любов до подорожей і мандрівок; невдалий перший шлюб і нове кохання; вимріяна власна квартира із вимріяним власним дизайном; улюблено-шкідливі страви і батарея вишуканих напоїв; радісне вечірнє повернення домів, повна відсутність “гіперкомунікабельної родини”.

Знайома тематика? От і Павлові Дуднику, головному героєві роману, все було знайомим і звичним доти, доки до нього не “завітали” непрохані гості. Його затишне кубельце чи пак “хатка відлюдника” потерпає від родичів коханої Сари: її дядька, Геннадія Станіславовича Полонського, її “улюбленого” двоюрідного братика Емільчика та їхнього песика, спаніеля Террі.

Сама дівчина завбачливо подалася у відрядження до Мексики, забувши попередити коханого про навалу орди. Бідним родичам ніде перебути ремонт, от “гамузом і припхалися”.

Тихе, розмірено-спокійне існування Павла перетворюється у світ, де все навпаки. Спить він тепер на кухні, бо у спальні живе невгамовне і балакуче вундеркіндернятко, яке з ранку до ночі мордує піаніно сарабандою для струнного оркестру і фортепіано Г.-Ф. Генделя, кабінет окупований Гестапо (прізвисько Геннадія Станіславовича, яке йому дивовижно пасує), а по всьому помешканні господарює “найкращий друг людини”, обслинюючи все і всіх і розкидаючи по кутах пришелепкуваті гумові забавки для псів.

Як на це все реагує Павло? А якою була б ваша реакція? Він тримається, пробує призвичаїтися до нових умов, намагається відшукати позитив у негативі, “полюбити ближніх” і навіть стає господарем “шикарного ангела” — французького бульдоженятка Зіггі...

Хіба цуценя може зарадити у такій ситуації? Чи повернеться зі своєї далекої мандрівки Сара? Хто такі Тимофій, Єва, отець Макарій, Нона та ще й Віолончель? Як склалася доля “видатного українського діяча Еміля Полонського”? Хочете дізнатися — читайте “Сарабанду банди Сари”.