|
Любов-біль: рецензія на новели Маріанни Кіяновської | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Я вибрав бути тим, ким мене бачать інші... Маріанна Кіяновська, "Стежка вздовж ріки", видавництво Факт. Тема, яка ніколи не вичерпується - почуття, якому можна або просто віддатися, або згоріти в собі, так і не реалізувавши його, потік свідомості, що викликає мурашки під шкірою від схожості з твоїм світовідчуттям та невимовний дар кохати, подарований лише обраним... Хоча це перша прозова книга авторки, та все ж її твори не позбавлені звичної читачеві експресивності, мелодики та тонкої поетичності. Хто ж головні герої книжки Маріанни Кіяновської „Стежка вздовж ріки”? Усі вони дуже різні: юний хлопчина, який не знає своїх батьків, проте усвідомлює, що він – “каїн”; молода художниця, що живе у ляльковому будинку, витканому з ілюзорного щастя; самотня та зраджена жінка, яка краде у себе майбутнє спогадами, і літній чоловік, який вважає себе філософом, щоб забути про своє фізичне каліцтво. Таємниця батьківства, потреби кохання, самотності навіть в обіймах коханого, боротьба із своїми почуттями, боротьба зі смертю, біль, як чинник існування, біль самотності, біль любові, біль втрати, біль спокути гріхів – вони переповнюють душі усіх цих людей, перетворюючись у справжню водну стихію почуттів. Кохання та його незмінний супутник біль – ось лейтмотив цієї книги. Це почуття пронизує кожен рядок, відзиваючись рефреном болем жінки, болем самотності, болем людини, яку не розуміють, яку використовують, якою маніпулюють. Біль, що сильніший за будь-який інший, біль, який можуть відчути тільки обрані і як не парадоксально, який стимулює до життя. "Я люблю цей біль, він дає мені можливість бути філософом, а не калікою, бути філософом завжди боляче...”. Це приреченість, від якої не можна ніде втекти та заховатись: "Знаєш, коли я отак надовго їду отак далеко, я щоразу думаю, що щось знову зміниться, що мені – коли я повернуся – буде легше переступити поріг збудованого тобою дому. Але насправді йдучи, я ніби ще раз усе відтинаю”. Мабуть, саме тому біль слід сприймати як безповоротну даність, як розплату за щастя чи... може як шлях до нього? Протест проти жінки-ляльки, бездумної жінки-рабині, безвільної жінки, "розмитої”, знеособленої, жінки, зневаженої насамперед самою собою... Це не імпульсивні кинуті фрази затятої феміністки, це всього лише словесний плач сильної особистості, яка вміє кохати по-справжньому, а отже, яка невимовно страждає від своєї експресивності. Це вольові потуги сильної жінки, яка вміє кохати навіть попри біль розчарувань, нерозуміння та несприйняття, жінки, яка мужньо долає його, жінки, яка черпає енергії зі свого ж болю. Вона палає коханням, вона згоряє від нього зсередини, а відтак стає тускла, зблякла, змарніла. Але коли доводиться їй знову відчути десь серед натовпу його присутність, почути знайомий голос, вловити його запах, упізнати такий знайомий силует, його ходу, на мить зустрітись очима чи небавом доторкнутись до нього - вона воскреcає, її душа оживає, тіло наповнюється невимовною енергією, очі спалахують, губи гарячково ворушаться і їй просто хочеться жити, жити до відчуття щастя наступної миті зустрічі з ним. Через день, тиждень, місяць, рік, роки, вічність... І вона чекатиме, адже вона сильна. Єдиний об'єктивний аргумент, який обеззброює сильну жінку – кохання. Власне, воно й примушує її стати сильною. "Скільки часу потрібно людині, щоб придумати для себе правду? А щоб в неї повірити? Думаю, що мушу померти, щоби народитися, щоби почати нове життя. Насправді я вже помирала – тоді, коли він сказав мені, те, що сказав, - ну власне, тоді... Господи, я ж після того два роки не могла плакати!” Жінка, яка кохає, не вимагає та не бере нічого за своє почуття. Їй досить знати, що він є, десь, з кимось, з іншою... Зворушливий сюжет "його-у-ній-присутності” та "її-про-нього-думок": "... я вірила, якщо вже він любить – то тільки так, як тече річка: сильно, нестримно, але сама я у ту хвилину була ніби місячне світло, відбите від поверхні води: я світилася в ньому, одначе я йому не належала, я текла в його жилах – і мусила зникнути”. Як не печально, єдиним даром від нього, що належало тільки їй, була пам’ять, адже "щоби бути з ним, їй досить просто заплющити очі”. А що буде далі, коли все ж таки доведеться їх розплющити? Чи, може, краще не прокидатись... | Також на цю тему 'Стежка вздовж ріки' Мар'яни Кіяновської: рецензія21 листопада 2008 | КУЛЬТУРА I CУСПІЛЬСТВО | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||