|
ДеДоблоБілізація: рецензія на 'Добло і Зло' Ірени Карпи | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Де-Добло-Білізація: Ірена Карпа, Добло і Зло, видавництво “Клуб Сімейного Дозвілля”. Ірена Карпа – київська письменниця, телеведуча, “фронт-вумен” групи “Фактично самі” (з 2007 – “Qarpa”), володарка Гран-прі Міжнародного конкурсу “Гранослов” (1999), премія “Best Ukrainian Awards – 2006” в номінації “наймолодша письменниця”, звання секс-символу сучасної української літератури на Львівському Форумі видавців (2008). Саме на означеному Форумі письменниця схарактеризувала книгу, про яку йдеться, як “наївну, смішну. Це зовсім інше, ніж те, що я писала до цього часу”, – твердила авторка. Хвалитися не заборонено, але виникає бажання перевірити, а чи це насправді так. Про творчість Ірени Карпи не пише сьогодні хіба що лінивий критик. У переважній більшості - це рецензії, де перераховані усі наявні “гріхи” письменниці, головний з яких – писати не вміє, а видається! Книга “Добло і зло” є шостою у доробку молодої авторки. Вона складається з двох частин. Перша, коротша – “Привиди моєї школи” – це спогади про школярське дитинство. Відразу впадає в око, що ці спогади дійсно смішно написані, і якби не спорадичні вкраплення матюків, їх (ці спогади) можна було би читати без упередження. Таке враження, що погана звичка матюкатися з приводу і без нього підводить Ірену Карпу. Вони (матюки) нічогісінько не додають до оповіді, більше того, вони невмотивовані, бо ж персонажі – дівчата-малолітки. Друга частина книги, довша за обсягом “Планета тьолок”, позитивне враження від першої частини змінює з точністю до навпаки. Головна героїня оповіді Ірена Карпа (авторка подає справжні імена та прізвища персонажів, тим самим підкреслюючи автобіографічне походження тексту) та її шкільні подруги переїхали з провінції до Києва і почали своє доросле життя. Що то за життя, переповідати не буду, але декілька зауваг зроблю. По-перше, подібні історії нічого нового читачеві не розказують. Відкрийте будь-яку сучасну книгу, й зустрінете точнісінько те саме, незалежно від статі автора. А по-друге, мова твору – логічне продовження “піарного” стилю письменниці. Головний мій висновок по прочитанні твору: якби не ця макабрична суміш ( мовою назвати – образливо для мови), не було би з чого робити той самий “піар”. Заберіть “мову” (беру в лапки), й не залишиться нічого, вартого фахового критичного аналізу. Сміливо спрогнозую, що й видавництва, котрі сьогодні наввипередки друкують опуси Ірени Карпи, забудуть про її існування на другий день, перестань вона матюкатися! Зазвичай я зі задоволенням цитую авторів, про яких пишу, але у випадку з Іреною Карпою мусила в цьому задоволенні собі відмовити. Не маю сумніву, що Ірена Карпа знає про феномен переоціненого автора, і не раз бачила, як брудна піна плаває поверх чистої води. Але верх бере комерція, гроші, і ще багато зрозумілих речей. Чи надовго вистачить снаги й бажання підтримувати подібний стиль письма, та, зрештою, й життя? Від правди не сховатися, а вона полягає в тому, що – аксіома! – художні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, який обов'язково переважить будь яку іншу тенденцію, моду, комерцію, меркантильні мотиви тощо. Істина в тому, що людина через літературу рухається до вічності. А з чим до вічності рухається Ірена Карпа? З “доблом”? У компанії “тьолок”? | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||