Тетяна Трофименко місто Харків

	Софія Майданська. Сподіваюся на тебе

Книга року Бі-Бі-Сі 2008 - тут! Рецензії та дискусії

Тенденція розмежовувати “сучукрліт” і “сучасну українську літературу”, помітна від часу появи творів “дев’яностників”, поступово і несправедливо призводить до зникання такого поняття, як “цілісний літературний процес”.

Видається, ніби в окремому культурному просторі існують твори “сучукрлітівців” з їх нецензурною лексикою, драпом, п’янками й екзистенційною кризою, в окремому – твори “вічної” проблематики, з вишуканою українською мовою й потужним національно просвітницьким зарядом.

При цьому “дешевій сенсаційності”, “ідеологічним спекуляціям”, епатажу та ненормативній лексиці перших протиставляються “справді духовні твори” (задля справедливості зазначимо, що протиставляють їх, здається, не самі автори, а укладачі анотацій до книг та рецензенти).

Одним із творів другої групи є новий роман Софії Майданської “In te speravi. Сподіваюся на Тебе”, де, як зазначено в анотації, авторка “намагалася затримати в долонях мерехтіння плинного часу, яке залишає в нашій пам’яті рвійний дух швидкоплинного весняного цвіту і гіркий дим погідної осені…” тощо.

Простими словами, це черговий роман-спогад, типовий жанр як для сучукрліту, так і для сучасної української літератури. Однак на відміну від молодих (і середнього віку) авторів, котрі згадують бурну студентську (гопницьку) молодість, більша частина спогадів героїв Майданської стосується стосується досить екзотичних місця і часу – Буковини в період становлення радянської влади. А отже, дивно було б нарікати, що “In te speravi” не збуджує спільних спогадів і співпереживань широкого кола читачів (у цьому роман поступається за актуальністю навіть “Епізодичній пам’яті” Любові Голоти, що є подібною за художньою настановою).

Головний герой роману Богдан – хлопець з інтелігентної родини, причому інтелігентної настільки, що здається, ніби його дідусь, бабуся та вуйчик зійшли зі сторінок романів ХІХ століття зі своїми спогадами про минуле і глибокими сентенціями на кшталт “кожній епосі належиться инча пара кальошів” (с. 23). Натомість кохання його життя дівчинка Ева – дочка санаторійної медсестри з поганою репутацією коханки радянського офіцера, котра до того ж гине в пожежі, ймовірно влаштованій власноруч.

Уже цих побіжних характеристик досить для того, щоб скептично оцінити “ландшафт Обіцяної Землі дитинства”, проанонсований в анотації. Особисто мене взагалі завжди дивували спроби поетизувати дитинство, тоді як уже давно й переконливо доведено, що всі неврози і комплекси родом саме звідти (власне, саме тому значно щирішим видається сучукрівський пафос руйнування “поетичної казки” дитинства, часом такий зворушливий, а іноді справді шокуючий).

Так само досить сумнівно виглядає запропонована Майданською “казка”: “…Із безбарвної, заскнілої дороги, з обсотаних іржавим дротом руїн камінного муру, з нагромадженого каліччя мармурових лавочок та розбитих статуй, із запліснявілих каскадів, затягнутих каламутними більмами, все виразніше проступали сад і місто, дуже схожі на веселі, густо засипані дітлахами брейгелівські пейзажі…” (с. 22).

Дитинство Богдана й Еви справді нагадує картини Брейгеля, але, звісно, їх аж ніяк не назвеш веселими, а дітлахи, якими вони “засипані”, такі ж злобні карлики у не менш потворному світі дорослих. За багатослівним плетивом художньої мови роману приховуються смерть, страх, приниження, сирітство, котрі доводиться спізнати головним героям в “Обіцяній Землі дитинства”, – і це дозволяє ідентифікувати естетику роману як химерно барокову, а не радісно ренесансну, а отже, значно ближчу до постмодерністської естетики сучукрліту, ніж це могло би здатися спочатку.

Власне, мова роману в парадоксальний спосіб демонструє цю подібність: будучи старанно стерилізованою від нецензурної лексики, вона максимально віддалена від живого мовлення (не враховуємо вставних фрагментів із неопублікованих мемуарів доктора історичних наук С.А. Висоцького – до речі, досить пізнавальних з історичного погляду), перевантажена стилістичними конструкціями і пафосними “красивостями”, а отже, також є виявом деформованого світосприйняття і позанормовою.

“Ево, чи не бажаєш почути, як звучать істинні голоси чорнолакових кратерисків і лекитів з Черкащини, автентичні співи червоно фігурних пеликсів з Київщини?” (с. 206) – приблизно так висловлюються головні герої; і десь так – авторка:

“Між глиняними баобабами трипільських горшків Ева мовби дрочилася: перебігаючи стежками лінійно стрічкової кераміки, навіть не помічала голоду чатуючих очей, вона виблискувала колінцями антропоморфних статуеток богині Кібели, запліднених пшеничними зернами, аж доки не злилася з прозорим силуетом на широкому чолі круторогого бика, що ніс викрадену Європу в глиб скіфських степів…” (с. 208). Це про відвідини музею, і я навіть не цитуватиму тут ті суцільні евфемізми, якими позначені еротичні сцени.

Очевидно, така штучність покликана протистояти епатажності і свідчити про глибоку філософічність, однак якщо відкинути барокове “плетеніє словес”, лишивши лише фабулу та “голу” образність, отримаємо досить банальну лав сторі з сумнівним хеппі-ендом.

Здається, абсурдність довколишнього світу є найкращим аргументом “за” цілісний літературний процес…