BBCUkrainian.com | Культура i cуспільство | Читацькі рецензії на "Книжку року Бі-Бі-Сі 2007"

Дякуємо всім, хто надіслав свої дописи на конкурс рецензій "Книжка Року Бі-Бі-Сі 2007". Експертне журі 14-го грудня під час церемонії у Києві назвало переможцем конкурсу читацьких рецензій Тетяну Дігай з Тернополя за рецензію на книгу Любка Дереша "Трохи пітьми". Читачі надсилали свої рецензії на 16 книжок 15-ти авторів, які брали участь у конкурсі.

Рецензії читачів на "Книжку Року Бі-Бі-Сі 2007", починаючи з рецензії, яку названо переможцем.

"Трохи пітьми, або На краю світу". Любко Дереш

Міні-передмова від автора попереджає читача (всяко може бути!), що «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося». Овва! А що закладалося, які цінності? Пошукаємо!

Щодо терапевтичних – тут усе ніби ясно, їх у цих «записах» (так автор визначає жанр книги) немає, бо яка терапія може бути на неформальному фестивалі самогубців?! Отже, це «не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості». Але людей серед персонажів шаманського дійства, що відбувається на далекій полонині в Карпатах, у переддень свята Івана Купала щось не видко! Хіба цей герой роману схожий на людину? - «З намету вилазить бухий у дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м'яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі». Зрештою, якщо це майбутній мрець, то він так і мав би виглядати!

Фестиваль самогубців виявляється театром абсурду, де кожен актор має свою маску, свою «шизу», і де від самого початку і до трагічного фіналу «ніхто нікому нічого не винен», хоча спроби знайти однодумців у репліках звучать: «Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися».

Всі учасники дійства перебувають у перманентному стані початкової параної: «Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати стихіями… Став мішком із кістками. Але найстрашніше – я втратив своє істинне ім 'я»; «…квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам 'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного…У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані».

Коли перегортаєш останню сторінку книги, виникає крамольна думка, що автор просто кепкує з читачів, яких, судячи з накладу видання, має бути аж 7 тисяч! Особливо зворушливо звучить назва видавництва – Клуб Сімейного Дозвілля! Але ж, і хохмачі видають книжки у місті Харкові!

Автор роману щиро зізнається: «Каламутна вода б 'є звідки?... з мого прихованого «я». Вода брудна… Це символ глибоко витісненої у підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню…помиї били фонтаном…я зрозумів суть проблеми…». Думаю, читач, якщо він не «психотурист» і «не має досвіду орієнтації на місцевості» суть проблеми зрозумів теж. Аби самому не стати параноїком, залишається після змістовно проведеного сімейного дозвілля, «…пити на ніч липовий чай з медом». І що, пане авторе, допомагає?

Welcome to the soviet zoo, або Ностальгія за „дітям до 16...”
Наталія Полянчук

Колись дітям до 16-ти заборонили б не лише перегляд таких фільмів, але й прочитання такої літератури. Колись вони крадькома доводили б, що вже знайомі з великим і... словом, інвективною лексикою, мріяли б про радощі дорослого життя й протестували проти дорослих. Тобто робили б усе, що для їхніх сучасних однолітків – говорімо відверто – є просто „дитячим садком”. Не знаю, як щодо дитсадка, але до „Зоопарку” 80-х всіх нас сьогодні запрошує Андрій Кокотюха. Прямувати до станції „Політехнічний інститут” зовсім необов’язково.

Напевне, у цьому є якась романтика, така собі поетизація ностальгії по тому, чого успішно спекалися. Частина нас лишила радянські будні й радянську ж „чорнуху” (котрої, звісно ж, не існувало) позаду, частина взагалі не пам’ятає, коли таке було й чи було взагалі. Книга „Зоопарк, або діти до 16” Андрія Кокотюхи, безсумнівно, існує, вона, мабуть, існувала б навіть у тому фатальному 1985-му, про який, власне, і йдеться у „просто романі” автора, від якого за інерцією чекають детективів.

Читачі „Зоопарку” кажуть, що це – зовсім не той Кокотюха, якого ви знаєте, і вони не помиляються. Сучасні пай-дівчинки й хлопчики обурено крутять носами - звісно, не тому, що їх шокує ненорматив, який для сучукрліту став мало не нормою, повії, котрих ще сам Ремарк наділив благородними рисами характеру, та досі ненависні для всіх нормальних людей уроки фізкультури. Просто їм, білим та пухнастим літературоманам, усе це видається примітивною мемуаристикою: мовляв, годі трохи попорсатися в пам’яті тих, хто застав ті легендарні 80-ті, - і дістанете такий само месседж, можливо, навіть яскравіший.

Автору закидають репортажність стилю та якусь безбарвну нейтральність – і водночас згадують „Три товариша” Ремарка й вітчизняних „Тореодорів з Васюківки”. Ті, хто значно доросліший від шістнадцятирічних, зневажливо доводять, що у кожного з нас таких історій - сила-силенна, і спантелично замовкають, коли чують, що самі брати Капранови назвали „Зоопарк” „повноцінною моделлю світу”. Вона, ця модель, і справді не зовсім придатна сьогодні, і пропонувати її тим, хто „до 16-ти”, - марна річ: підлітки проковтнуть ці трохи більше за 200 сторінок, написані їхньою ж мовою (зрештою, для проблемних слів є такий собі словничок-путівничок по зоопарку), посміються над старими реаліями, здивуються такій дивній безперспективності ( а яка може бути перспектива в зоопарку?) і нічого не зрозуміють. Інша річ – люди дорослі. Адже для них подібні зоологічні екскурсії - нагадування про початок їхнього власного „довбаного дорослого життя”.
Напевне, це і є секретом успіху „Зоопарку” – перша цигарка, перша чарка, перший чоловічий досвід, - все це є для нас мало не сакральним. І саме до цього один з героїв роману готує читачів уже на 6-й сторінці: „ і хоча далі по життю особисто я потрапляв у ситуації, перед якими та давня дитяча пригода виглядала справді дитячою і зовсім не пригодою, тепер, коли я скрутився під ковдрою в своїй однокімнатній квартирі на дев’ятому поверсі та страждаю з перепою, до мене дійшло: тоді, двадцять років тому, для кожного з нас це все було вперше”.

Шкільна атмосфера, міжгрупові конфлікти й інтриги, розділеність на „добрих” і „поганих”, „перспективних” і безперспективних” (вирок – у кращому разі, ПТУ), пиятика батьків, випадкові й заздалегідь сплановані бійки, замацані порнографічні карти й провокативні уроки біології... Напевне, немає нікого, хто не має власних спогадів у такому дусі. Ну, хіба що без екзотичного нині колориту Ніжину радянських часів. Втім, все це є ніби передісторією, тим тлом, на якому починається невеличка пригода трьох друзів – живого „Зоопарку”, шкільної „гальорки”, з легкої руки однокласників названих Мавпою, Зайцем та Свинею. Зрозуміло, що їхнє паломництво до Києва – радянсько-демократичного міста гопників, жебрацьких каст, фальсифікованої горілки й озвірілої міліції, - заздалегідь приречене на невдачу, навіть самі герої прагнуть швидше опинитися знову вдома, хоча повертатися їм нібито категорично небажано (чому, дізнаєтеся самі). Однак вони мають пройти цей шлях – перелякані, ховаючи невпевненість під бравадою, не знаючи, де дістати копійку, переслідувані постійною вказівною стрілкою „до зоопарку” - пройти, аби читач отримав свою грудочку солі у сцені з повією та дізнався, чому „ми, люди, без зоопарку не можемо”.
Андрій Кокотюха побіжно торкається слизьких тем Афганістану й нагадує нам жарти крізь сльози щодо „сухого закону”. Ми натрапляємо на малопомітні психологічні штрихи й не дуже нові істини на кшталт „усі ми в цьому житті спиваємося”, „не життя - зоопарк. Клітка, а ми в ній – звірі”. І, напевне, ця істинна банальність чи банальна істинність настільки нас дратує, що додає нових приводів для критики самого роману, де за начебто другорядним прихована життєва філософія.

Так, звісно, у „Зоопарку” ви не знайдете того енергійного стьобу й ліричних відступів, характерних для Жаданових гімнів демократичній чи то пак анархічній східняцькій молоді. Так, усі „вперше” не постануть тут так, як вигук „ого” у спогадах Андруховичем його інтимного „вперше” у „Таємниці”. Тому тим, хто любить літературу заради літератури, слово заради слова, відвертої заплутаної філософічності й надзвичайного вибуху емоцій „Зоопарк” – ну, справді, такий собі літературний зоопарк із сонними тваринами й відвертим примітивізмом як природи, так і життя. Ним можна прогулятися раз чи два на життя, бажано – не в дорослому віці, краще – до 16-ти, коли вже наче і розумієш, і ще щось вислизає зі свідомості.
Однак тим, хто потерпає від ностальгії за минулою епохою, хоче отримати її літературний зліпок, розуміє, що життя не потребує ані красивих слів, ні химерних вигадок, й не настільки естет, щоб бути шокованим „ненормативом”, „Зоопарк” буде до смаку – хоча й не порадує у власне літературному, художньому сенсі.
Напевне, тому, запрошуючи тих, кому більше 16-ти, на умовний сеанс (а справді, чому б не сприймати роман як документальний фільм, - принаймні, це б додало йому шанувальників), ми маємо повісити не табличку „до 16-ти вхід заборонено”, а повторний анонс: „Д/ф, жанр – ностальгія. Режисер – Андрій Кокотюха, якого ви не знаєте. Welcome to the soviet zoo!”

Як діалогом став монолог
Або
Дещо довше розмови
Євгенія Шидловська

Німецький журналіст Еґон Альт запропонував Юрію Андруховичу, визнаному класику сучасної української літератури, «дещо довшу розмову, точніше, серію розмов». В останній тиждень березня щодень вони проговорювали 8 –10 годин. «Кожен з цих днів ми проживали (я повторно) певний добрячий шматок мого життя»,- пише Андрухович у передмові.
Роман мав написати німецький журналіст, і видати вже після смерти письменника. Проте одного дня Андрухович отримав усі плівки з цими розмовами. Невдовзі Еґон Альт розбився на машині вночі на 37-му кілометрі автобан А93 між Нюренберґом Швандорфом. Автор пише, що на тому відрізку дороги немає нічого складного, щоб його друг раптово «не справився з керуванням», як написали полісмени в своїх рапортах. Це і була загадкова смерть, з якої й утворилась ця збірка. Розмови з собою довелось упорядкувати самому Андруховичу.
«До своєї честі, хочу додати, що я не прикрашав своїх відповідей, не робив їх жодним чином розсудливішими чи мудрішими, ніж вони були насправді, - отже, висловлені мною дурниці залишились на виду,» - пише автор. Проте, чи не прикрасив він саму особу журналіста. Чи не вгадав її? Це - нова таємниця, що виникає після після прочитання «Таємниці».
Рекомендовано читати не тільки тим, хто хоче дізнатись більше про життя Патріарха Бу-Ба-Бу. А ще тим, хто хоче повернутись, або більше дізнатись про ті закинути 80ті, 90 ті роки. Львів, Москва, радянська армія, Франківськ, Німеччина. В голові лунає музика Pink Floyd, на устах - усмішка від «Поетичних назв шмурдяків «Золота оінь», Солнце бокале», «Агдам»», Автор досконало відтворив епоху з усіма її ґараздами та негараздами. Описав усі її визначні деталі. Тому смерть Еґона Альта на 37-му кілометрі автобану А93 – не випадкова нумерація, і не прискіпливість до тексту.

Не лише серед фізіологічно й гедоністично розкомплектованих німців є люди, які без жодних докорів сумління дозволяють собі пукати за святковим столом. Часто-густо зустрічала таких і серед українських громадян. Думаю, що в процесі читання збірника оповідань Богдана Жолдака “Гальманах” Фройд би задоволено підпукував. Бо книжка – “переважно про те, як дві сексуальні самотності нарешті зустрілися, або навпаки”. Своїми “стурбованими” текстами Жолдак аж ніяк не намагається епатувати публіку, привернути до себе увагу чи здобутися на дешевий авторитет. Як казав колись один редактор, у прозі пана Богдана лунає “ трахкання зусібіч”. Але гумор, замішаний на правді життя, убезпечує оповідання від накипу брутальності, соплів та фізіологічного слизу. Складається врження, що автор, мов губка, вбирає всі можливі історії “про це” й без напрягу вичавлює їх на папір для нашої з вами втіхи. “Гальманах” – чудовий, а головне якісний зразок того чтива, яке критики охрестили “трамвайним” або ж “пляжним”. До того ж у випадку з Жолдаковою книжкою в трамваї мали б їхати бадьорі дідугани, а пляж мав би бути нудистсько-підлітковий. Єдине зауваження, яке виникає до збірника, це те, що автор все-таки полінувався з його упорядкуванням. Підступними гадами між веселого сексу затесуються садо-мазохістичні елементи, чорний гумор, відверто похмурі кримінальні історії й історико-політичні алюзії. Позаяк я читала книжку не в трамваї й не на пляжі, а вдома, і мусила проковтнути її з першого разу, то жанрова мішанина пішла на користь процесові читання. Моя читацька свідомість, починаючи макітритися від чергового вихлопу тестостерону, раптом полегшено зітхала, наштовхнувшись на оповідання кшталту “Ґудзик в нікуди”. Хоч дотепну політичну сатиру теж можна зарахувати до сексу, все-таки це трохи інший різновид збочення. Тому, нареготавшись із діда-пісняра, якого сам Ленін навчив прати шкарпетки, читач із новим ентузіазмом береться за чергову дозу злягань-цілувань-фрикцій-прелюдій і залишається цілком задоволений.

Ніщо так раптово й безповоротно не спокушає, як таємниця. То була якраз одна із найприємніших нерозкритих таємниць, бо коли її розкрити – вона зникне.
Розмова «замість роману», хоч Автор нібито писав інший текст і таки роман, та знищив його. Чому він це зробив – ніхто, крім нього, не знає. Текст, який написав натомість – теж «таємниця», як і безглузда смерть німецького журналіста Еґона Альта, який хотів написати книжку про письменника.
Однак, вони все ж встигли проговорити те, що мало стати книжкою. Спогади і думки 46-річного чоловіка вписалися в семиденну розмову, – дитинство, юність, зрілість, вмирання-воскресіння, смерть, любов. Реальність постає набагато складнішою, ніж всі фантазми, сни і вигадки людства разом взяті. Поміж слів виступають екзистенційні провалля, котрі не пояснити психоаналізом, кризою середнього віку чи візіонерськими осяянями в пошуках Іншого, Бога й себе. Схоже, письменника лякає відкриття: насправді він жив у своїх численних альтер еґо, які перетворював у літературу. А з життя несподівано випали батько, дружина, він сам, котрого ніколи по-справжньому не відкривав нікому. Замовчував себе перед собою ж. Напевно, якщо писання чогось варте, то воно хай і болісно, але повертає свідомість у бік неназваних речей, які не проговорюються. Ім’я їм – Таємниця.

В нашу технологічно розвинену епоху, коли найлегшим, а тому й найпопулярнішим видом літературної діяльності є ведення мережевих щоденників, написання дійсно осмислених творів стає все більшою рідкістю. Особливо зараз, коли сучасний письменник, аби мати змогу прожити за рахунок власного таланту, вимушений все більше орієнтуватися на читачів і думати, як же написати не гарний, а скоріше популярний, читабельний, зрозумілий роман. Чи віднесли б ми до класиків світової літератури через 50 років Дена Брауна чи Дар*ю Донцову? Роберта Кійосакі чи Денні Кінга?
Таня Малярчук виявилася однією з тих вийняткових письменників, якого можна порадити читати усім. Чиста українська мова, витриманість стилю, композиція, в якій жодна деталь не здається зайвою. Подробиці, відвертість і яскравість яких спантеличує. Але перейдемо безпосередньо до твору "Говорити".
Його складно назвати твором - книжка поділена на три майже незв*язані між собою частини. І якщо перша частина("Голоси") є відображенням думок невластивих нашому часу людей, то друга і третя("Замагурка" та "Батарея Муравйова") є спогадами про дитинство, але ще те дитинство, радянське й від того шокуючи жорстоке.
"Голоси" змушують нас поринути в думки людей, яких ми можемо бачити щодня, які переходять разом із нами дорогу, стоять біля нас у черзі, але залишаються для нас суцільними загадками. Викриттям роздумів таких людей авторка наводить нас на думку, що в постійній біганині та вирішенні поточних проблем ми забуваємо, хто ми є насправді; що нами керує і чого ми насправді хочемо. І що відповіді криються не в банальностях на кшталт "Бути здоровими й багатими", а дещо глибше.
Приклади, які вона наводить в "Голосах" можуть здивувати обмеженістю свого світогляду. Але ти розумієш, що це є їх свідомий вибір, багатолітня реакція на оточуючий світ. Ветеринар, якому немає діла до людей; дівчина, що хотіла мати хвіст; хлопець, який так палко кохає свою єдину, що бажає бути її родимкою, аби завжди бути поруч із нею. У всьому цьому особисто я вбачаю приклади індивідуального світосприйняття, іншого, незнайомого й далекого мені розуміння життя, і від того вони стають хрестоматійними - тобто такими, що згадуючи, вже інакше вдивляєшся в обличчя минаючих повз тебе людей.
"Замагурка", в свою чергу, є відображенням життя в типовому українському селі. Використовуючи власний досвід, авторка уривками розповідає про життя селян, їх поняття та вчинки. Все, про що вона пише і на що спирається, є правдою; правдою, якою ми жили, яку ми забули, але нам варто її пригадати. Вирощування картоплі дійсно забирає багато часу, і збирання колорадських жуків, які у мене на селі було прийнято закопувати в землю, наштовхує на давно забуті спогади. Спогади, що роблять нас українцями, які пережили два голодомори і війну. Авторка й сама про це згадує, описуючи ціле покоління, яке виросло навіть не маючи уяви про те, що знаходиться за околицями рідного села. Та не дивлячись на усю трагічність ситуації, в будь-якому житті є й світлі моменти, власне, без яких би розповідь і не мала б сенсу, без яких би ми й не вижили в ті часи.
"Батарея Муравйова" - розповідь з дещо несподіваною кінцівкою, що є вже протиставленням "Замагурці". Вона описує життя за тих же радянських часів молодості авторки(вісімдесяті роки), але вже в місті. Письменниця вдало поєднує взаємодію різних соціальних класів у ситуації, коли дівчина із простої родини сидить з дитиною із якоїсь урядової сім*ї, в чиєму холодильнику завжди повно червоної ікри, а у вітальні стоїть відеомагнітофон. В творі виділяються основні спогади із раннього дитинства героїні - перша смерть і перша крадіжка, перша несправедливість і перший страх; ті спогади, що присутні в кожному з нас, тому, читаючи книгу, часто можна вбачити часткове й не завжди однозначне але відображення самого себе.
В цілому останні дві частини гармонічно поєднуються, несучи в собі тезис, що нікому двадцять років назад із простих людей не жилося добре.
Хтось мусив воювати в Афгані, і повертаючись контуженим, марив про кінець світу, а хтось, намагаючись вижити, розбавляв в домашніх умовах оцет. І це покоління пішло, натомість залишилися дивні люди, які гризуть нігті, яким передався страх голоду, які так і не змогли побудувати нормальної сім*ї. Саме тому "Голоси" є вступом, початком книжки, ніби вводячи нас в оману - чи справді описане може мати місце прямо поряд з нами?
Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що ця книга написана для нас всіх, бо звертається до наших спогадів, а не до наших думок. Написана з певною метою, що так невластиво сучасній літературі. Бо подібно до того, як старі сімейні фотографії наштовхують нас на ностальгічні думки, так і ця книжка нагадує нам про нашу (частково) соціалістичну але все ж таки українську юність. І в тому її цінність, яка залишиться на довгі роки і дасть змогу хоча б замислитись над тим, а чи не зможе вона бути тим самим письменником, якого коли-небудь віднесуть до класиків.

«Світ прекрасний, Йостеку…Світ великий і прекрасний…»
Юліана Паранько, Рівне

Щось шизоїдно-чудернацьке, божевільно-дійсне, сильне і незрозуміле.
«Трохи пітьми» - це психоаналітичний сеанс з камінням, для прослуховування якого лише варто натиснути «плей». Тільки цю кнопку треба десь розгребти поміж своїх брудних(не в еротичному сенсі) свідомих думок. «Можливо, для тих психотуристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді».
Віка(Віра), Жанна, Лорна, Йостек, Алік, Герман. Шипіт – Карпати. Збираються суїцидальні люди з червоними прапорцями: Герман – алхімік, Алік – вчитель-екстрасенс, Йостек – програміст, Віка – божевільна, Лорна – відьма, Жанна – ще одна відьмочка.
В далекому минулому Жанна зустрічалася з Йостеком, поки її увагу не привернула Лорна – особлива потворна руденька дівчина, яка підсіла на кетамін і була подругою Геморойчика. Дівчата стрибнули з даху будинку і впали на чийсь балкон. Йостек вирішив зробити фест у фесті – організував фестиваль самогубців, щоб дівчата прийшли до глузду.
Гер вбив чоловіка, не врятував його, коли напали вбивці. Тому він сам став вбивцею. Віка, що після Алікового сеансу перевтілилася у Віру, - дівчина, яка їла свій лишайний гній з тіла, коли її прив’язав шизоїдний хлопець до батареї. (Власне кажучи, від цього епізоду у мене ледве не вилізла вся їжа, яку я споживала). Алік – екстрасенс, який колись умів керувати стихіями, мав бути одним із охоронців нового світу, та не витримав навантаження і здався, залишив свою місію невиконаною. Цей дідок проводив сеанси, завдяки яким Герман та дівчата переродилися.
«Сила, що стоїть у тебе за плечима – це і є ти! Та сама ти, яка повірила, що має силу загасити сонце!!!».
Один лише Йостек не вірив у всю цю маячню, і коли старий псих визнав своє світобачення невірним, зняв окуляри і почав шкіритися Йостеку, той накинувся на нього і почав бити.
« я бачу водночас себе що б’є аліка
Я бачу водночас себе який спостерігає за цим
І є ще я-третій який бачить і першого і другого».
«Аж ось наді мною нависають обличчя наших дівчат. Вони спокійні й печальні, мов ангели».
Мені сподобалося, що змінюються особи, від яких ведеться мова. Почуваєшся у різних шкурах. Це класно.
Ще одне… оці камені: більші і менші, сильніші і слабкіші. Це всі ті істоти, у даному випадку люди, які зустрічаються тобі у житті. Вони стають каменями, коли стають обтяжливими і навантаженими, сірими.
«Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще… Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду. Приблизно так… Мені подобається ця фраза: «ніби уся пітьма залишилася позаду»… Де тут на диктофоні «стоп»?».
А тепер шукайте «стоп» уже не в брудних свідомих думках…

Письменниця- відкриття
Галина Воронова, Київ

Досилаю Вам свій відгук про враження від цього твору, без надії на будь-які винагороди, а лише тому, що вже у своєму зрілому віці відкрила для себе дуже цікаву українську письменницю Марію Матіос, яку і хочу підтримати. Це відбулося влітку цього року, коли я, перебуваючи на відпочинку, прослухала цікаву літературну програму по радіо Бі-Бі- Сі з Марією Матіос.
Для мене це було відкриттям. І хоч на сьогодні я знайшла і познайомилася лише з двома її творами: “Солодка Даруся” і “Майже ніколи не навапки”, уявлення про неї справляє певну насолоду не лише виразним переповіданням окремих життєдіяльних пригод і випадків з незначною кількістю дійових осіб, а саме мовою, не вимушеною, такою, на якій спілкуються її земляки і яка впродовж всього її життя буде супроводжувати людей її малої Батьківщини.
Багато слів мені, як народженій у Східній Україні, на Харківщині, не знайомі, але за змістом їх можна легко з’ясувати. Прості народні вислови мого багатостраждального українського народу складалися віками, і Марія Матіос подає їх такими, якими вони визріли і склалися у такому оригінальному куточку України як Буковина. Кожне слово, кожен вислів, навіть короткий, іноді з одного-двох слів – влучний, заставляє замислитися, повернутися до попереднього тексту, перечитати його і навіть запам’ятати.
Як географ і людина вже зрілого віку майже “задихаюся” від тієї погорди, що в Україні формується когорта вже відомих і з часом більшістю уславлених людей, а саме літераторів, які найприскіпливіше відображають не лише сучасну епоху, а й ту, минулу, в якій не жили, не існували, але добре знають за розповіддю близьких та історичних фактів, про що сучасна молодь ще дуже мало знає.
Для мене завжди були цікавими твори, написані лікарями і жінками. Та наші сучасні українські автори поступово розквітають у повному сенсі цього слова. І першою з них хочу виділити Марію Матіос, хоч придивляюся і читаю інших (Оксану Луцишину, Таню Малярчук, Наталку Сняданко та інш.).
Сімейна сага в новелах “Майже ніколи не навпаки” розкриває перед нами відносно короткий відрізок часу, але кожен день, кожна подія передається детально, і при цьому себе уявляєш не лише читачем, а й однією з дійових осіб. Справедливо зазначено: “…що дано на життя – те не буде на смерть”. Долю людську не обдурити, вона сама про себе нагадає з часом, та требе вміти помітити, коли вона дає нам певний шанс.
Залишається побажати Марії Матіос успіхів на цій прекрасній ниві і залишити для прийдешніх поколінь той спадок творів про українське життя, що так довго і старанно замовчувався, а тому залишився і ще залишається незнаним навіть для мого покоління.

Напевно, вона сама була колись мольфаркою і жила у дрімучому язичницькому світі, але щоби написати свої книги, мусила стати людиною, жінкою. Вона глибоко й органічно вросла у традиційну релігію своїх пращурів, сягнула корінням ще часів пантеїзму, коли панував культ природних сил.
Мова про новий роман відомої української письменниці, за походженням гуцулки, Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», що продовжує історично-психологічну лінію попередніх романів, зокрема, «Солодкої Дарусі».
Композицію роману складають три новели: «Чотири-як рідні-брати», «Будьте здорові, тату», «Гойданка життя». Оригінально визначає авторка жанр – сага, і додає – сімейна, у новелах (щодо саги, то це північноскандинавський жанр, у більшості своїй історично-біографічна або міфологічна оповідь, у ширшому розумінні – сказання, згадаймо «Сагу про Форсайтів» - сімейну хроніку великого англійця Джона Голсуорсі). Герої новел – батьки-сини, брати-доньки, сусіди-коханці, друзі-вороги. Композиційним стержнем роману є головна думка: все чує над собою владу минущості…окрім любові. За словами самої авторки, її книга про те, що може людське серце, вражене любов 'ю і ненавистю, радістю і заздрістю.
Коли читаєш роман, то першим упадає в око його словниковий раритет, щедро аж до переситу насичений «гуцулизмами». Складається враження, що натхнення письменниці вишукує у свідомості насамперед слова найрідніші і тому найточніші, хоча для пересічного читача – найдивніші (що потребує давати до них примітки). У сімейному і громадському побуті гуцулів стійко зберігалися своєрідні архаїчні риси, патріархальні устої, повага до батьків, висока духовна культура: традиції, вірування, звичаї, обряди. У романі письменниці чітко простежується зв 'язок зі своєю малою батьківщиною, починаючи від давніх язичницьких елементів, фантастичних ірраціональних уявлень до практичного, біографічного досвіду.
Конфлікт героїв з дійсністю гострий, як ніж. Читач чує голос людської муки. Підтекстом звучить застереження-забобон про те, що гріх і його спокута – явища матеріальні, для маленького людського серця - безпощадні жорна!
У кожної людини буває день, коли вона вперше відчуває своє серце. З одного боку видається, що йти далеко у своїх захопленнях красою і спокусливістю життя – гріх, але з переляком і сміливістю самогубця ми навіки захмелюємося любов 'ю, даємо бій духовній бридоті і кволості, стаємо на шлях насолоди і водночас невидимий, але прямий шлях до трагедії.
Зі сторінок роману постає українська історія в її буковинському ареалі, де пластично поєднано реальний, майже детективний сюжет і авторський «потік свідомості». Письменниця не сахається «тілесних» сцен і майстерно описує психологію і дії коханців.
Видання ошатне, суперова поліграфія, модерновий друк, кольорові ілюстрації художника Сергія Іванова вражають поєднанням давніх і сучасних мотивів.
Я тримаюся думки, що сагою можна назвати скоріше цикл романів Марії Матіос. Це «Солодка Даруся», «Нація» і рецензована книга, з надією, що продовження не забариться. Пробі, утиснемо трохи англійців!

Повне навпаки вічності
Тетяна Дігай, м.Тернопіль, викладачка фортепіано

Загодя і наперед скажу, що отримала справжню втіху від читання й спілкування з цією книгою. І знаю – чому саме! Усе-таки поділ на вартість за поколіннєвою ознакою в українській літературі другої половини минулого століття існує (перше, що я зробила – подивилась на рік народження письменника).
Попри задеклароване дисидентство, він - представник покоління вихованого, толерантного, делікатного, насамперед, у мові. Вона легко- прозора, тонко-іронічна, жанрово- точна, без вкраплень так званого сленгу, який вже набив оскому в творах молодших за віком сучасних письменників. За це – велика дяка авторові!
Знахідкою автора є фабула роману: життя героя змальовано від кінця до початку. Що розділ, то Чоловік (так автор називає героя – безособово) молодшає. Розділи називаються «зупинки» - п'ята, четверта, третя, друга…Перша зупинка часу фіксує життя маленького хлопчика. Рятівна линва, за яку Чоловік періодично хапається, аби перескочити, чи перелетіти у часі й просторі, теж цікава сюжетна деталь (хоча, як на мене, це могла би бути й не линва, а якийсь інший засіб пересування, не менш фантастичний).
Андріївський узвіз – це нестак вулиця, що поєднує верх і низ міста Києва, як власне алегорія спуску життя героя від кінця до початку. На вулиці «вирує пульс епохи… люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу… їх зигзагами й ривками несе юрба… деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших – біда, для них – пригода».
Окремо хочу завважити побудову діалогів персонажів роману, на яких, по суті тримається сюжет. Відчувається хист автора яко драматурга – багато сторінок книги навіть візуально виглядають, як театральна п'єса. Діалоги смішні, деякі звучать, як анекдоти радянської доби, що розповідались на кухнях пошепки: «Як ви, питає його лікар, почуваєтеся? / Почуваюся, каже він, добре. / Це добре. А ще як? / Погано. / А ви ж як хотіли?! / Я так не хотів.» (!!!)
Продовжуючи тему діалогів, я хочу сказати, що на перших «зупинках» вони сприймаються гостріше (лікар-Чоловік, ректор-проректор) подальших, бо повторювання вже знайденого, хоч би й найсвіжішого художнього прийому дає ефект зворотного впливу. Читач – вибаглива, примхлива особа!
Тепер про головне. Автор оповідає про радянське і після радянське життя покоління, що на всіх рівнях тепер визнано зламаним, бо виросло на зламі епох (даруйте каламбур!). Хроніка совкової буденності, психологія пристосуванства, що виглядає, як боротьба за виживання (власне, так і є!), культ псевдоцінностей і в остаточному підсумку: «жертви і кати – усі жертви». Усе це змальовано якнайкраще! І все-таки не полишає присмак вторинності інформації. Поясню, чому. Попередня епоха наразі відкрита усім можливим й неможливим вітрам – документальним, зокрема: архіви, спогади, кіно, світлини тощо. Тому, мені видається, що роман цікавий насамперед нестандартною формою, аніж змістом. Можливо, я помиляюся, але відчуття, повторюю, вторинності зображуваного не полишає мене й досі.
Автор своїм романом ставить традиційні питання співіснування гармонії й хаосу, причин і наслідків зла, намагання жити добром. Чи відповідає на них? Фактологічно – так! А от на чуттєвому рівні він полишає читача розгубленим, хоч сам себе упевнює в протилежному: «Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людськи? …він знав відповідь на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, відомі. Бо дурних тут нема. Є лише ті, що придурюються.» Не знаю, але хочу вірити авторові!

«…наді мною без упину кружляло звіяне безпритульне пір'я… я став ховати ангелів»

У моєму особистому літературному пантеоні є декілька знакових письменників. Юрій Андрухович – один з них. Галичанин, вихованець Львова і Москви, житель Івано-Франківська, мандрівник – особистість з надзвичайно привабливою харизмою.
Книгу «Таємниця» я придбала у Києві на Петрівці з другої спроби: кажуть, немає, весь тираж розпродано! Відразу прилипла до неї, справедливо очікуючи знайомого відчуття насолоди від «споживання» текстів цього автора.
Титульна сторінка попереджує: не роман, а замість роману, що трохи змінює кут сприйняття інформації. Сповідь, щоденник, інтерв'ю, або точніше, розмова з візаві, коментар до подій, що вже відбулись у житті…Як правило, у жанрі мемуарів важливо зграбно «прослизнути» між тим, коли «ти ведеш» і коли «тебе веде». Сповідальність – пані примхлива й неперебачувана – заводить у хащі фантазії. Але авторові блискуче вдається уникнути фальші, насамперед, психологічної. І хоча тексти попередніх романів, зокрема, «Московіада», «Дванадцять обручів», «Диявол ховається у сирі», відчутно впливають на сприйняття нової інформації (час від часу виникає таке собі déjà vu) відчуття творення нової художньої дійсності не полишає до кінця книги. Є розділи, що вражають. На початку – змалювання поетапного формування самооцінки у підлітковому віці, хилитання, нестабільність цього процесу, напряг і ранимість, перемінність ситуації і, нарешті, отримання й збагачення досвіду, пошук у цьому світі шансів самореалізації. Часом забуваєш, що це мемуари!
І далі – впиваюся і тремчу від захоплення: «…такий примерхлий листопадовий ліс…глухий лісовий закут, якісь дерев'яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутинні і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше – романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії». Незле, то правда!
І ще: «…присутність Бога у поезії тільки посилюється, якщо її замовчати. Бог – це таємниця, що блякне від називання і вимовляння» . Або так: «Поезія – це не слова, а те, як вони поєднуються. Поезія – це коли два слова зустрічаються один з одним уперше». Блискуче! Неповторно!
N. B. Я тримаюся думки, (можливо, хибної, але менше з тим), що перебір з використанням сленгу, а простіше кажучи – матірщини, засмічує мову твору і шкодить її досконалості. Ще у котрогось з ім'ярек можна зробити скидку, мовляв, «піариться» «молодняк» задля рейтингу, шукає легкого хліба і тому подібне. Але якось дивно, що творець високої літератури не помічає різниці між фактологічною правдою і художньою. Або не помічає свідомо. Тоді це явище скоріше психологічне, ніж поетичне , і тут потрібен психіатр, а не критик. А шкода!

Я хочу хвоста, або Кубик Рубіка
Тетяна Дігай

Почну відразу з цитати, на мою думку, характерної для цієї книги: «Я ніколи не була самотня. Зі мною завжди були мої самодіяльні гуртки, секції, школи і клуби дитячого дозвілля. Я ходила одночасно й окремо на: аеробіку, народні танці, малювання, вишивання, шиття, легку атлетику, англійську мову, ритміку, дзюдо, у-шу, синхронне плавання, лижі, макраме і навіть клуб любителів домашніх тварин. У результаті я все спробувала і нічого не навчилась. Я не вмію: Танцювати, малювати, битися, бігати, шити, вишивати, говорити іноземними мовами, плести макраме, ходити на лижах і любити домашніх тварин. Зате я ніколи не була самотня.»
Пам 'ятаєте, один час була вельми популярна іграшка – кубик Рубіка, що нібито розвивала інтелект, сприяла поліпшенню логічного мислення і просто – спритності. До чого я веду? Композиція книги мені нагадує принцип того самого кубика. Авторка у своїх інтерв'ю заперечує факт автобіографічний. І правильно робить! Перевтілюватися в образи сторонніх людей безпечніше! Книга «Говорити» так і побудована – на перевтіленнях. Кожне перевтілення – монолог, у якому епізодична героїня (або герой) оприлюднюють свої погляди на оточуючих, на їх і своє життя-буття, декларують певного рівня моральності принципи й цінності: «Любов тварин найбезкорисливіша. І її найлегше здобути. Для цього треба просто годувати. Тварин, без сумніву, легше любити. Легше, ніж людей.»; «Ви думаєте, що я ненормальна, напевно, але заждіть! Хто зараз взагалі нормальний?! Чи ви коли-небудь зустрічали нормальну людину?! Я ні. Усі навколо божевільні.» (виділ. моє–Т.Д.); «Тепер я чекаю тільки чуда. Не треба бути такими скептичними – чуда існують. Вони трапляються вкрай рідко…але трапляються…І я вірю. Я не чекаю, а просто вірю».
Письменниця досягає ефекту цільності насамперед, за рахунок лаконізму кожної з оповідок - вада балакучості, попри задекларовану назву, їй не притаманна! Авторка майстерно компонує послідовність монологів персонажів, враховуючи логіку їх стосунків між собою і оточуючим світом.
Вдалий (але не такий вже й рідкісний на наш час) початок літературної діяльності Тані Малярчук! Хотілося б застерегти від дочасного перехвалювання безперечно талановитої творчої особистості ( за першу ж книжку один класик висунув Таню на здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (???) - «Україна молода», № 207 за 09.11.2007). Принагідна цитата нашої не по літах мудрої авторки: «Я би хотіла мати хвіст…Великий, сивий, пухнастий, розкішний…Так, нехай це мій бздур. Але краще нехай у мене буде такий бздур, аніж…Мій бздур не є соціально небезпечним…Бо я не роблю нікому ніякого зла. Я просто хочу мати хвіст». !!!

Вигнані з раю-села через страх
Сергій Зінченко, Кривий Ріг

Збоку оглядаючи свій життєвий шлях як просування посеред людського натовпу вздовж Андріївського узвозу в Києві, герой цієї повісті зупиняється на 5-ти його вузлових моментах під час прощання з цим світом. Найсуттєвіша –остання (під назвою «Перша зупинка»), коли Андрійку виповнилося 5 років і коли його батьки умовляли не торкатися линви, яка звисає з дерева, з метою стрибнути з висоти в річку, хоч це на його очах із успіхом робили сільські хлопчики. Батько своїй дружині пояснює: «Якщо йому зараз не прищепити страх, він все життя буде лізти в халепи». А мама каже Андрійку: «На таких деревах отакими мотузками вішали колись людей. Тому ніколи не підходь до нього. І не торкайся линви. Щоб вона тебе не обвила і ніде не затягла. Бо чим вище ти злетиш, тим нижче падати. І, коли заходиш в річку, тримайся берега, подалі від бистрини й чорториїв». В той же час дитина мучиться питанням про любов і рай: «Рай, кажуть йому, це коли тобі вранці не треба бігти на роботу. Коли на світанку для тебе в усі вікна на всі лади співають закохані пташки. Коли ти весь день маєш справу не з людськими випарами, а з реальними речами. З вітром, з дощем, з молоком з-під корови, з городиною із землі, з сонцем, яке, сідаючи, щодня розпушує свій кольоровий хвіст…» До нього звертаються: «Ти у нас молодець. За це тебе всі люблять і дбають про тебе. Люблять і дбають. Оце і є рай». Та разом з тим «ніяк не може зрозуміти хлопчик, якщо тут – рай, чому ж тоді баба свариться з мамою…Чому вона так не любить маму? Хіба що вона її любить, але ця любов у неї залягає так глибоко, що вона про неї й не здогадується. Або там стоїть загата, яка усе блокує». Хлопчик розмірковує і все-таки (хоч і у вигляді мрії) знаходить свою відповідь: «Як добре було б, якби можна було поробити скрізь рівчаки та канали, які б сполучали усіх з усіма. Тоді любов, яку має кожна людина, скільки б у кого її не було, поступала б в одну мережу, і всі б звідти брали скільки кому треба, як воду з крана, й ніхто б не боявся, що йому не вистачить. Але тоді треба, щоби всі розібрали усі свої завали й гатки, розчистили протоки, а головне, прилучилися до річки». А от в реальному житті все відбувається не так, а зовсім по-іншому. І автор вкидає читача у вир конфліктів і страждань кожного з персонажів, які (мов ті павуки в банці) мусять посеред натовпу шукати свій шлях, топчучись не тільки по ногах, а й по головах та серцях в умовах конкуренції за все, за все. При цьому він демонструє себе як майстер слова з тонким відчуттям гумору, іноді – з іронічним поглядом на світ. Талановито використовуючи образну систему, він лаконічно і рельєфно змальовує сцени і самих персонажів. Його мова відточена, кожне слово несе навантаження: чи то ритмо-мелодійне, чи то смислове. При цьому необхідно зазначити, що у своєму творі Володимир ДІБРОВА поєднав майстерно подані різні речі, які (як рівноцінні ) дуже важко поєднати. Це філософські роздуми над сенсом життя, секс та іронічну оцінку як вчинків персонажів, так і навколишнього. Але внаслідок такого вдалого поєднання все ж виникає після прочитання повісті відчуття певної твоєї відстороненості від того, що відбувалося з героями. І таке – з тієї причини, що «Андріївський узвіз» - це, передусім, інтелектуальний продукт високого класу, а вже потім про нього можна говорити як про створену автором нову реальність. Та важливо те, що ця повість будить думку і дохідливо змальовує реалії нашого життя-буття ще з післявоєнних часів, щиро демонструє реальність тоталітаризму радянської епохи з її «стукачами» та показує певні зміни, які відбулися в українському суспільстві протягом останнього десятиліття. А от найголовніше, на мій погляд, досягнення автора полягає в тому, що всім своїм змістом ця оповідь приводить до розуміння все більшої штучності (і навіть антиприродності) в діях людей, які все далі відходять від природи і «не прилучилися до річки». - Через те, що місце любові посів страх, який породжує численні конфлікти між людьми, котрі забувають про душу, і у них «любов глибоко залягає»; та так глибоко, що вони, за словами автора цієї повісті, «про неї навіть не здогадуються». І тепер ми, відірвані від землі і вкинуті в сучасний мегаполіс, страждаємо від скупчення тілес (бо заважаємо одне одному) та від роз’єднаності наших душ. Ми, українці, вигнані з раю-села з тих пір, як почали використовувати свої знання всупереч гармонії з природою, повинні подбати про свої основи. Ми маємо перестати бути пристосуванцями, ми маємо любити одне одного, а не боятися. Тому цей твір – справді і актуальний, і корисний для українства.

Основний інстинкт. Слайди.
Тарас В'єнц, Львів

Пам’ятаєте бородатого анекдота совєтських часів ? Оголошення в селі: «Лекция «О любви». Демонстрируются слайды». Набивається повний клуб. Лектор в чорній трійці починає: «Итак, существуют четыре вида любви. Первый – между мужчиной и женщиной (в залі пожвавлення). Второй – между двумя мужчинами (свист і улюлюкання). Третий – между двумя женщинами (аплодисменти, вигуки «Слайди давай !). Но наша сегодняшняя лекция посвящена четвертому виду любви. Любви к партии ! Василий, слайды, пожалуйста !...» Богдан Жолдак, звісно, не Васілій, але слайди дає. Переважно про кохання першого штибу. Кумедне і трагічне, добровільне і примусове, випадкове і довгоочікуване... Словом, розмаїте. Окремі оповідки нагадують розгорнуті анекдоти, інші – маленькі трагедії, ще інші – залишають простір для роздумів та здогадок. Кожен може віднайти собі слайд до смаку. Але є й універсальні хіти. Так, гадаю, мало кого залишить байдужим оповідання «Ду ю спік». Напружений сюжет та несподівана розв’язка спроможні розсмішити і каменюку. Попри коротку форму, всі персонажі живі і опуклі. Того й гляди – зараз вистромляться з тексту на світ Божий, як дядько зі стіни на обкладинці (між іншим, авторське фото. Ще одна грань багатовимірного таланту Жолдака). Для створення такого стереоефекту застосовано старі добрі засоби, головним з яких є мова – як самого персонажу, так і наратора. Тут і суржик, і сленг, жаргон і літературна мова, і навіть італійські фонеми («Чому не поцдам»). Крім того, маса дрібних побутових деталей, душевних порухів та прихованих бажань героїв, що стають видимими для читача, створюють неповторний ефект документальності, картинки «вирваної із життя», навіть якщо сюжет мініатюри виходить за межі буденності. Але помилкою було б сприймати ці мініатюри одновимірно – лише як розважальне чтиво. Звісно, це вже залежить від читача – зуміти розгледіти під личиною ґеґу і стьобу нотки співчуття та розуміння поступків «пересічної людини», змушеної вічно протистояти могутньому основному інстинкту, який так часто бере своє... Завершується книга твором дещо більшого за звиклий формату: повістю. Транс-історичною за визначенням автора та пригодницько-містичною, як на мене. Читати цікаво, але опісля на язиці залишається якийсь присмак штучності чи то театральності твору. Чого не скажеш про більшість інших оповідань, пронизаних психологізмом та сповнених життям. Ви спитаєтесь: а що ж там з іншими видами «любві». Є, є й інші. На щастя, обійшлося без другого з третім. Зате четвертий ! Як на мене, найсмачнішою родзинкою з цього кексу на ім’я «Гальманах» є «Ґудзик в нікуди». Разом з головним героєм пірнаємо у дещо призабутий, але від того не менш моторошний світ совдепівського маразму, де «сміх і гріх» злилися в екстазі, як Брєжнєв з Хонекером у знаменитому поцілунку. Тут основний акт залишається за кадром, зате прелюдія змушує реготати чи не за кожним абзацом. Хоча, можливо, у мене звихнене почуття гумору, а у Вас сміх викличуть зовсім інші оповідання. Або ці ж твори викличуть зовсім не сміх. Не виключено. Але... Хто читав Жолдака раніше – не буде розчарований. Хто не читав – мусить терміново ліквідувати білу пляму у своєму уявленні про сучасну українську літературу. P.S. Загадкою для рецензента залишились дві перші сторінки збірки. Шість стовпців різнокаліберних слів під вивіскою «Додаткові назви». Не інакше, як зашифроване послання автора до шанувальників: спробуйте-но побавитись...

Цю книгу можна було б назвати так: «те, що ви хотіли знати і боялися спитати про…та практично, про все». Про хвости і асиметрію почуттів, про війну з колорадськими жуками та про «біс голоду» і звичайно, ЗВИЧАЙНО, про наші потаємні думки і бажання.

Сюжет книги –оповідання від імені різних, пов’язаних між собою людей. Чоловік – дружина – їхня доросла дочка –хлопець, який настільки кохав дівчину, що став родинкою у неї не шиї – ветеринар, що тримав на руках цю ж дівчину у її останні хвилини, коли вона потрапляє в аварію – дівчинка, що…І це – лише частинка структури нелогічної і логічної, водночас, як педантична чіткість граней візерунку сніжинки.

Це міні-модель життя (де всі ми трохи божевільні різною мірою). Як герой одного з оповідань вірив, що за межами його села закінчується світ, а своє подвір’я ототожнював із людським життям в мініатюрі. Так же, як ми бачимо обмежену часточку світу і вважаємо, що це – дуже багато і «кожен думає, що саме він нормальний, а всі решта – придурки.» Так і ці оповідання – про наші персональні, маленькі чи не дуже «божевіллячка». Відмінність лише у тому, що хтось їх приховує, а у когось вони – видимі і від того більш помітні.

Це дуже некоректно – порівнювати молодих авторів із класиками, але тут важко стриматись. Адже щось так нагадує Гарсію Маркеса, «Сто років самотності». Ні, не сюжетом чи стилем, а на рівні концепції-інтуїції і чогось такого, що сприймається не на слух. Тим, що авторка говорить і про буденне і про складне простою мовою. Тим, що її оповідання знайомі нам до ніжності, або ж близькі до оскоми. Як про регулярне, вимкнення гарячої води і святковий момент появи світла – ще кілька (надцять) років тому. І про страшні казки-вигадки, які дитиною сам же вигадуєш і лякаєшся ще більше. І про джунглі кукурудзяних стебел в селі, і набридливих «пристойних» сусідів – в місті.

Напевно, Таня Малярчук так добре пише про дітей, тому що її внутрішня дитина почуває себе вільно і затишно.

Колись, у Спарті, малі діти проходили жорсткий НЕприродний відбір: слабких та немічних, особливо дівчаток, кидали зі скелі, згодовували звірам, а може й топили, як кошенят, не вважаючи чимось значним. Був час, у епоху відродження, здається, де діти вважалися маленькими земними купідончиками, наївними чистими істотами. Таня показує нам іншу дитину – справжню. Як-там у дитячому французькому віршику:
«Діти із шовку, діти із ситцю,
діти із цукру – все, як годиться:…
Діти з ячменю, вівса і жита,
Із кукурудзи, гороху, рису….
Діти із сміху, діти із щастя….
Діти із крові, із плоті діти…»

Її оповідання також мають тіло. І набувають його тоді, коли хтось, читаючи, згадує і розуміє, як це: не плакати, коли помирає близький, хоч і чужий, насправді, родич; або як вкрадена тобою іграшка-дурничка стає в руках розпеченою до жару; чи як можна в дитинстві ходити на плавання і пісяти в басейн…

Ми складаємося з інший людей. Наших рідних, знайомих, випадкових зустрічних. При контакті з ними – ми отримуємо досвід та будуємо свою систему сприйняття. Люди, що описуються Танею мають не лише свої переконання, а й запах та колір шкіри. Вони такі ж, як і ми. Радіють, зляться, кохають, зневажають, відчувають депресію, захоплення, сумніви...

Щоб зрозуміти когось, нам інколи потрібно його вислухати. Щоб зрозуміти себе, Таня надає право говорити своїм багатьом голосам. І якщо ми почуємо-прочитаємо їх... Можливо тоді, нарешті, відчуємо себе ближчими до себе, ніж зазвичай. А що б Ви хотіли про себе дізнатися?

Мовчати...
Дмитро Самарський, Київ-Біла Церква

Давайте помовчимо про нову книгу Тані Малярчук «Говорити»! Послухайте, що про цю книгу розповім Вам я. Це проза, досить інтимна щоб називатися щирою, але ні в якому разі не вульгарна. Це ніби особливий рівень спілкування, відчуття якого виникає при прочитанні. Тепер я знаю Таню, ми розмовляли з нею, коли я читав її, вона ГОВОРИЛА до мене. Коло буденності, у якому живуть герої книги «Говорити», це там де я, це те, що навколо. Я розумію про що ти. Ну звичайно це алегорія, але прочитання цієї книги справді загострює відчуття абсурду буденності. Описи знайдені у книзі покажуть Вам різні ставлення до життя, палітру людських доль. Творчість Малярчук інфікована «Прикарпатським феноменом», вона вміло описує щирість людських стосунків, просто, переконливо. Вона піднімає серйозні пласти питань життя та смерті, родинних зв’язків, громадських стосунків та показує людину у всій її наївній беззахисності на фоні цих пластів. Книга складається з оповідань на перший погляд не пов’язаних між собою, як і годиться представнику Прикарпатської школи, авторка не дотримується логіки по черговості у подачі оповідань. Тобто спочатку Ви читаєте про події, та ситуації, які є наслідками того, що відбуватиметься в середині книги. Таке собі «чтиво», але не кримінальне, а швидше буденне, тривіальне. Візьміть і собі дитячу лопатку та погребіть пісочок разом з усіма, але будьте обережні з цим! Невмілий рух може призвести до страшного потопу. Її герої як павуки у банці, вони б’ються об жорсткі рамки життя, шукають виходу, шукають той єдиний шлях втілення себе, але шлях зачинено. І все це в наших з Вами реаліях. Ми і є тими павуками, загнаними в певні умови, позбавленими здатності відчувати справжнє, бачити найважливіше. Ми стаємо сліпими, глухими і для того аби достукатися до нашої свідомості потрібно щось понад буденне. Зона над буденного розплющує нам очі, ми починаємо дивитися на речі іншим поглядом. Таня описує цей інший погляд на речі баченням різними людьми одної ситуації. Люди про яких пише Малярчук можуть здатися дивакуватими, але не робіть швидких висновків, можливо вони те саме думають про Вас. Кінський хвіст – ось, що може врятувати від нудьги та внести трохи динаміки у плин днів. Як за ним доглядати? Що можна додатково робити за допомогою кінського хвосту? Як ховати його під одягом? Цікаво – читайте книгу Тані Малярчук «Говорити», авторка запрошує вас до розмови. «Абсурд», - мимовільно подумаєте Ви про щось з цієї книги. Не женіть цю думку відразу, я думаю, що у чомусь це слово може характеризувати дану книгу. Але це не абсурд тексту, не абсурд описаної ситуації, це абсурд реалій, у яких перебувають герої твору. Придивіться до них, можливо побачите щось знайоме для Вас. Хтось скаже, що за перенесенням елементів абсурду в життя героїв проза Малярчук перекликається з ідеями Франца Кафки, Миколи Гоголя. Інші побачать, що за простотою в описах та задумі вона може порівнятися з творчістю Прохаська. Як на мене, це свіжа та досить якісна проза, що може репрезентувати молоду українську літературу. Це вже третя книга Тані Малярчук, яка посідає чільне місце у моїй бібліотеці. Такі книги потрібно збирати як поштові марки, вони гратимуть важливу роль у доповнені історіографами картини сьогодення для наших нащадків, тому що описують невловиму, але важливу деталь – світовідчуття. Саме такі книги я радив би перекладати іншими мовами для поліпшення взаєморозуміння та культурного обміну з іншими народами. Я залюбки дарував би примірник книги «Speaking» моїм знайомим іноземцям. Так тримати!

Примітки на полях, а чи просто супутні ідеї до книги Юрія Андруховича „Таємниця” ...я дуже стежив за тим, аби мої віддзеркалення мені подобались, щоб усе в мені мені подобалось, я намагався так жити і я цього досягав, я подобався іншим людям... я писав вірші і читав розумні добрі книжки, а ще я слухав музику... і не хотів від цього світу нічого іншого, бо навчився навіть у ньому бути щасливим. Ось така розповідь одного життя... Кажуть, що кожна людина здатна написати принаймні одну книжку в своєму житті – книжку про себе, свою історію, свій варіант цієї давньої казки, що її переповідали мільйони разів, але кожного разу якось по-іншому... Кидається в очі простота, безпосередність, невимушеність ситуації. Здається, і ти ось так десь там знаходишся і можеш просто поставити питання а чи просто видати щось про себе, до того ж таке, чого за звичних обставин і не сказав би, але тебе просто-таки викликають на відвертість. І чи лише власним прикладом, чи існує ще якийсь прихований механізм впливу? Хитрий і майже стовідсотково дієвий... Дружня манера ведення бесіди, розмовний стиль у мові розбиває лещата манірності і решти зовнішніх премудростей, яким навчають у процесі так званої соціалізації, і які є умовою соціального буття особистості, але які мають слугувати людині, і ні в якому разі не навпаки... І одночасно, гарні виважені фрази, точні, викарбувані в камені – лапідарний склад! Багата лексика, просто безліч гарних українських слів про існування яких приємно згадати, адже на свій сором, встигла деякі й позабувати, адже у щоденні круговерті не завжди є час дбати про прикрашання своєї манери висловлюватися, та й оточуючі не завжди схильні ставитися до подібних студій цілком прихильно... І просто потоки, невичерпні і бурхливі, думок, ідей, вражень, складається відчуття чогось повного, достатнього, що здатне існувати саме по собі.... Таку книжку можна читати щодня по сторінці... для мене то є показником якості тексту, його змістовності, те означає, що й мала частина написаного здатна задовольнити потребу розуму, мозку у роздумах, дати йому живлення для активної діяльності, адже в цьому проявляється його життя... Кажуть, що людині подобаються ті ідеї, до яких вона була і є внутрішньо схильною, лише не випадало нагоди сформулювати плоди своєї рефлексії у цілком завершеному та зрозумілому іншим вигляді. Мабуть так воно і є. Адже знаходжу безліч довершених умовиводів, спостережень, і здається, сама б так сказала, коли б спитали, ось так зненацька, під час дружніх вечірніх посидінок... І взагалі, цікаво дізнатися щось новеньке про життя автора, частину життя своїх батьків, частинку свого життя іншими очима, іншими устами та пером, до того ж досвідченим.... Приємно почути про Життя ще раз, відчути жагу до нього в іншій людині, підживити її у собі, навчитись чомусь новому, зазирнути у чоловічу психологію... Зрозуміти – щось подібне і пережила колись, а інше ще попереду... Книги – то чудовий канал обміну інформацією та енергією. І ось я й долучилась до всесвітніх процесів круговороту речовини у природі, і збагатившись спробую передати те надбання далі, аби ланцюжок продовжувався – основний принцип усіх дитячих забавок (а деякі з них придумали дорослі...)

Всі питання – однакові
Катерина Листван
біолог, Київ-Житомир

“Андріївський узвіз” Володимира Діброви – не роман з захоплюючим сюжетом, хоча і має незвичну форму подорожі героя “назад у дитинство” з зупинками у п’яти важливих пунктах. “Андріївський узвіз” - це картини життя, котрі читач відчуває душею іншої людини – заглибленої у себе і разом з тим відсторонено-спостерігаючої.

Авторові вдалося дати читачу можливість подивитись на світ очима Чоловіка як головного героя твору. І знайти в ньому себе. Переживаючи чуже сприйняття дійсності, часто впізнаєш власні асоціації, стани, емоції (невже люди навіть у багатьох дрібницях настільки подібні?..). Реалістичності і “близькості до тіла” додає переплетення у відчутті значущих переживань і дрібних деталей (герой, стоячи навколішки на сповіді, яскраво переживає і сповідь, і біль у колінах). А поглянути на життя свіжим оком примушує безліч влучних, зроблених під несподіваним кутом зору окреслень звичних речей і явищ (сварячись, “вони [сімейна пара] зупинились за крик до..[розлучення]).
Головний герой твору – конкретна особа (хоча без власного імені!), як конкретні і події, що з ним відбуваються. Проте підставові питання і головні болючі точки його життя - в яких би конкретних життєвих ситуаціях вони не виявлялись - стосуються будь-якої людини: взаєморозуміння, любов, сенс, віра, зміст, точка опори, міра, обрій…Ми часто губимо свої питання з філософії – як головний герой в студентські часи перед екзаменом. Але вони завжди знаходяться самі. “Їх важко не помітити. Вони нагадують вкриті снігами скелі, оточують його з усіх боків і затуляють вихід” (В.Діброва. Андріївський узвіз). І вимагають від нас відповіді. Можливо, такої? - “всі питання – однакові. Кожне з них зводиться до дуже простого вибору. До “так” чи “ні”. Оце й є твоя відповідь. Вірний вибір.”

Основи метафізичної бухгалтерії
Євген Повєткін, журналіст, Київ.

Письменниця Наталка Сняданко всіх своїх героїв примушує одного разу виявити, що вони займаються ще чимось, ніж «просто собі живуть», і те «щось» має те чи інше метафоричне вираження. Герої нової книжки «Чебрець в молоці» — не виняток, і цього разу їм випало робити таку незвичну для себе роботу, яку бухгалтери могли б назвати «зведенням балансу». Незвичність того, що свідомо чи мимовільно роблять вони, полягає не тільки й не стільки в тому, що серед них і справді немає жодного професійного бухгалтера, а насамперед у тому, що цінності обліковуються особливого ґатунку — йдеться-бо про душевний баланс. Причому не тільки у загальноприйнятому розумінні, це не тільки віднайдення душевної рівноваги, а й, так би мовити, звірення між собою життєвих втрат й життєвих надбань. Звісно, що в книзі нема жодної згадки про бухгалтерію, хіба в кінці мимохідь говориться про ціноутворення й проблеми з податковою, що їх вирішує бізнесмен (правильніше сказати — гендляр) з промовистим прізвищем Сильвестров (хто не знає — є такий відомий композитор сучасності), ідея «життєвого обліку» ніде чітко не зартикульована, а проте саме за цим принципом і побудовано розповідь про життя кожного з героїв. З одного боку — «душевні капіталовкладення», з іншого — «душевні доходи», на виході — прибутки чи збитки. Власне, збитки — це все ж не кінцева, а початкова точка твору, і це добре виражено ключовою фразою, що винесена в заголовок першого розділу — «Механіка мимовільних втрат». Кожен з героїв усвідомив, що в певний момент життя стає чомусь, так би мовити, духовно збитковим, й намагається осмислити, чому так відбувається. Й справді, фраза містка, й на кожне слово цілком можна поставити логічний наголос, кожне слово відсилає до зовсім різної методології. «Механіка», яка, між іншим, може бути класичною, квантовою і небесною (остання — галузь астрономії), спрямовує роздуми на закони того, що прийнято називати «об’єктивною реальністю» й на методологію природничих наук (з огляду на це видіння молекул, атомів та кристалів, яке бачить одна з героїнь, перебуваючи під загальним наркозом, з’явилося в книжці не випадково). Слово «мимовільних» вказує на зв’язок із волею, а відтак на реальність уже суб’єктивну, на внутрішній світ і на інструментарій психології та філософії. А от останнє слово — «втрат» — має найбільше значень і можливих контекстів, зокрема й той, що про нього йде мова — економічно-бухгалтерський.

Кожен, хто уважно слідкує за процесами в економіці, погодиться з тим, що володіння тими чи іншими активами, так само як їхня вартість — поняття доволі умовні, нетривкі й тимчасові, цілком залежні від ринкової кон’юнктури. Так само і з життєвими цінностями й здобутками — багаторічна літературна праця й так важко здобута письменницька слава для Зенона стрімко знецінюються, а випадкова гра світла на гданьскій набережній, ранкова варшавська просвітленість чи усміх п’ятирічної дівчинки у берлінському готелі раптово підвищують свою вартість. Морочлива подорож на море із травматичним випадком, майже повною відсутністю комфорту й натягнутими стосунками з попутниками Дарині запам’ятається на все життя, на відміну від багатьох наступних подорожей, любовних пригод і щедрих подарунків. Чому так відбувається?

Книжка «Чебрець у молоці» невипадково починається з екскурсу в недалеке радянське минуле, зокрема, спогадів про телеперегляди виступів радянських фігуристів. Аналізуючи спадщину цього періоду історії, можна знайти відповідь і на питання, що стоїть вище. Справа в тому, що в економіці, так само як і природі, діють такі закони, яких людина сама не може ні встановлювати, ні скасовувати, вона може тільки спостерігати за тим, як вони діють. В радянський період ці закони намагалися скасувати й потім довільно призначити ті, що придумала людина. Закон рівноваги попиту й пропозиції, само собою, відрізняється від державного плану на п’ятирічку, й заміна одного іншим не могла минути без наслідків. Нехтування тими законами, що їх не люди встановлюють, принесло колосальні втрати, відчутні й донині. Щодо іншої, нематеріальної, «душевної» економіки, то тут теж відбувається щось подібне. Адже не людьми встановлено, що двоє мають вступати в інтимні стосунки й створювати сім’ю тільки із взаємної любові, проте якщо цьому закону слідувати, втрати героїв книги Наталки Сняданко уже були б меншими. А це тільки один із тих законів, якими сучасна людина дуже часто або не помічає, або свідомо нехтує.

Тому-то в її житті після отих «мимовільних втрат» неминуче настає духовна бідність. Часом декому із героїв книжки, наприклад, Дарині, Лілі або Софійці, вдається стабілізувати свій «баланс», в інших він все одно продовжує знижуватися, і тоді, як у житті матері Софійки, настає повна й безповоротна катастрофа.

Звісно, що «мимовільних втрат» нікому уникнути неможливо, але варто тільки захотіти, відчути, осягнути — життя дає дуже немалі можливості набувати замість втраченого нове, ще більше, краще, цінніше, «справжніше» — словом, за законами душевної економіки, отримувати прибутки. Здається, так легко усвідоміти — якщо ти мимоволі втрачає в спогаді ясність та гостроту відчуттів, ту ж легкість гірського повітря у Карпатах чи присмак чебрецю в молоці, то тільки для того, щоб пережити заново те важливе, що з тими відчуттями пов’язується. Але ж, наприклад, Софійка марнує нагоду, і в неї замість чебрецю в молоці — заштопані штани й багатослівні балачки її самозакоханого партнера в любощах — втім, безживних і нудних. А ще — споганені спогади про місто, де їй так подобалося бувати, дитина, що не матиме батька, і… неповернута позичка. Хоча, можливо, й трохи знання, усвідомлення, осягнення й осяяння, що все ж таки потенційно може компенсувати усі «мимовільні втрати»…

Діалог із монологів
Ганна Федорова, Донецьк

Мені важко пояснити навіть для себе, чому я обрала для рецензування саме цю книжку, до речі, зовсім невідомої для мене раніше авторки. Але ж рецензувати творчість родини Андруховичів - це смішно. Хтось може навести хоча б один приклад вдалої письменницької династії?! Напевно десь у підсвідомості я підозрювала, що саме ця письменниця пише не жіночу прозу (тобто одноманітно-порнографічну), а нормальну цікаву прозу. Мої очікування виправдались. Читати твір легко та цікаво. Але якогось чіткого враження він не справляє. Герої книжки говорять, але діалогу у них не виходить, лише монологи. Деякі з них хочуть діалогу, але не здатні вести його. Влучне спостереження Тані про людські стосунки, з яким важко не погодитись. Мою увагу також привернули декілька тем чи образів, до яких авторка постійно звертається. Я би виділила три: 1) Запах, точніше неприємний запах, сморід. Майже на кожній сторінці твору щось смердить, але герої сприймають це як данність, ні в якому разі це їх не засмучує. Не зрозуміло ставлення письменниці до цього явища. Вона вважає, що сморід супроводжує людину все життя; чи то, людина навмисно його виробляє з метою певного захисту (як скунс або щось подібне). 2)Голод та як його слідство - процес чи відчуття нагодовування. Це - доволі об'ємна тема. Можнa подумати про духовний голод; про історичні паралелі з реальним Голодомором; про голод, як стан, протилежний пересиченості... До речі, на обкладанці видавництва "Фоліо" зображена пуста чайна ложка та шматочок хліба. 3) Остання тема - тема великої води, як небезпечного та загрозливого явища. Тут все видається зрозумілим. Тема житейського моря, яке важко переплити та не потонути, широко поширена в мистецтві. Чому героїня останнього розділу тричі потопає? Мабуть, авторка хоче цим продемонструвати непристосованість її до житейського плавання, але виходить це у неї непереконливо. По оригінальній, з майже детективнимі рисами, композиції твору можна здогадатися, що саме вона також гине в першій главі після наїзду автомобіля. Чотирі загибелі героїні на один твір! Я сприймаю це як необґрунтовану експресію. В будь-якому разі, книжка гідна стати "Книжкою року на Бі-Бі-Сі". Сподіваюсь, що саме вона, а не якась горезвісна інфернальність Дереша переможе.

Hottentottenpotentatentantenatentatentater
Катерина Загорська, Київ

Насправді, спочатку була таємниця. І вже тільки згодом з’явилися слова. Слова були різні та розрізнені.

“Таємниця” Юрія Андруховича – це оберемок історій з життя. Або просто історія життя. Або історії багатьох життів. Або, найліпше сказати, все вищезазначене водночас. Та найцікавіше полягає в тому, що історія, в якій так чи інакше йшлося про життя, змогла вивільнилася з нутрощів диктофону й віднайти своїх адресатів (себто нас із вами) тільки завдяки холодній і напрочуд об’єктивній присутності смерті. Хто знає, може без цієї смерті книга мала непогані шанси стати черговою серією чергового “Как это было”. І називалася б вона тоді точно не “Таємниця”... якби ж, не мотиви, через які вона була написана. Принаймні, нас майстерно змусили вірити, що ці мотиви були, щонайменше, дійовими особами книги.

Отже, сюжетна лінія приблизно така. Німецький поціновувач творчості нашого видатного співвітчизника десь у закапелках світової мережі відшукує електронну адресу майбутнього автора “Таємниці”. Залишаючи осторонь подробиці, констатуємо факт: між німцем та українцем починається розмова. Як доволі швидко з’ясовується, порожньої балаканини не буде. Буде бесіда (місцями закамуфльована під балаканину) двох однодумців, двох однолітків, двох одновірців. І будуть різні та розрізнені слова – німецькі, українські, англійські, що, зрештою, містичним чином перетворяться на сказане однією мовою.
Спілкування відбувається у форматі “слово за слово”, або “ну добре, ловлю тебе на слові”. (Це коли ніби й не маєш на меті розповісти все, що за душею, але й зчутися не встигаєш, як усвідомлюєш, що виклав усе як є: елегантно та незворотньо проігнорувавши кон’юнктуру, суспільну мораль, а заразом і стилістичні умовності). В ході бесіди німець самовіддано питає, питає, питає. Українець відповідає (наскільки самовіддано, хай вирішує читач). Німець не просто питає, він ще й дивує питаннями. Українець не просто відповідає, а ще й дивується їхній доцільності та глибині. А потім, знову ж таки не вдаючись у деталі, одноліток-німець назавжди стає молодшим за однолітка-українця. А все через те, що однієї темної ночі, як зазвичай кажуть у таких випадках, він не впорався з керуванням.
Ось так дещо закінчується. Натомість щось отримує шанс розпочатися.
Через те, що одному забракло часу – другий здійснив маленький подвиг і той таки час відтворив. Спочатку була загадка, вже потім почалася розшифровка, дешифровка, переклад, адаптація. Незміненими залишилися зміни тем, ритму та логіки викладу.
Саме так перед читачем постала “Таємниця”. Така собі кінострічка про часи та події, які викликають іронію й ностальгію водночас. Персоналії, прочитані твори, почута музика, виконана праця, яким довіку прагнеш залишатися вірним вірністю Ланселота. Персоналії, прочитані твори, почута музика, виконана праця, про які волів би ніколи й не згадувати й не бути згаданим у їхньому контексті.
“Таємниця” в тому вигляді, в якому ми її знаємо, виглядає чимось на кшталт останнього слова того, хто не волів помирати й взірцевим дотриманням слова тим, хто начебто нічого не обіцяв. А ще вона є переднім словом, яке непомітно для всіх перетворилося на післямову й нескінченний, наче періодичний дріб постскриптум. Ця книга – своєрідна каталогізація спогадів, яка здійснювалася в досить незвичних як для такого поважного наукового інструменту місцях: за кермом автівки, за келихом пива в берлінському барі, за браком інших місць.

Власне, “Таємниця” – це все, про що ви навіть не планували питати Андруховича, та він все одно розповів. Розповів майже так само інтимно, як і своєму випадковому й водночас такому невипадковому німецькому другові.

Саме завдяки останньому, до речі, ви, можливо, почнете більш прискіпливо й серйозно перевіряти електронну пошту. Завдяки цьому німецькому дивакові ви, можливо, повірите, що інтернет-знайомства можуть призводити не тільки до сумнівних романчиків, а й до серйозних романів. Навіть якщо цього не станеться, ви принаймні долучитеся до джентльменського клубу тих, хто знає, і вряди-годи вміє вимовляти певно що найдовше в світі слово – hottentottenpotentatentantenatentatentater.

Пам'ять на імена
Маріам Агамян, студентка, Київ

Маю погану пам’ять на імена. Як там звали того німця, котрий загинув в автокатастрофі і могилу якого головний герой роману так і не знайшов? Гонор Альт, Альте Его, Альтереро?..
.. Егон Альт.
Вести розмову із собою можно довго, ці всі внутрішні стани, сни і спогади. А все ж, кого найважче обманути, та кого ми найчастіше обманюємо?
Такий собі роман-інтерв’ю “Таємниця” сублімує старе і нове з життя класика.
Дійсно, хто найцікавіший співрозмовник для Андруховича? Мабуть, той самий Андрухович...

Галицький син опира
Марта Подольчак, Львів

Мереживо нашої історії напрочуд складне та заплутане. Водночас невід’ємною властивістю його є здатність захоплювати та утримувати в собі кожного, хто спробував в нього заглибитися. Книга Галини Пагутяк „Слуга з Добромиля”, подібно до такого мережива, захоплює з першого аркуша та до останнього утримує в собі інтерес читача. Легко та витончено автор сплітає яскраве полотно твору, на тлі якого загадкова, феєрична і водночас емфатично реальна постать головного героя книги – Слуги з Добромиля, проводить читача крізь віковічну історію Галицького краю. Дія відбувається на теренах Добромиля, Лаврова, Львова. Автор торкається глибин галицької культури, вірувань та духовності, майстерно гортаючи крізь призму століть сторінки нашої історії, починаючи з часів Лева Галицького та закінчуючи часами комуністичного терору.
Слуга з Добромиля – син опира та відьми – виступає в творі символом вірності, ідейності та єдності. Своє призначення на землі він бачить у служінні, а служіння – у відданості господарю і самозреченні. Служити господарю Слуга з Добромиля продовжує навіть після смерті останнього, і саме це є однією з найбільших його чеснот.
Паралельні сюжетні лінії твору дають змогу спостерігати за споконвічною боротьбою добра та зла: боротьбою в цілому суспільстві, в громаді, в серці кожного з нас. Еволюція цієї боротьби тримає читача в напруженні та формує у нього стійкий інтерес до подій, що розвиваються. Зрештою, автор дає читачеві можливість самостійно аналізувати та робити власні висновки. Читаючи „Слугу з Добромиля”, мимоволі хочеться переосмислити усі життєві негаразди, національні і міжусобні ворожнечі, трагедії і втрати українського народу в контексті боротьби з темними силами зла, агресивні напади яких необхідно впевнено відбивати, а інколи просто мужньо перечекати. Адже життя – це і є постійна боротьба і невичерпне пізнання, яке не завжди полягає у розумінні, а інколи лише у спогляданні. Власне пізнання та добро Слуга з Добромиля несе людям і люди з вдячністю приймають їх у всі часи. Пам’ять про Слугу з Добромиля живе і невпинно переходить від одного покоління до іншого.
Слуга з Добромиля розповідає свою історію військовому лікарю, фронтовику, розбудовнику комунізму. Його історія завдовжки в кілька століть охоплює різні часи, різні міста, різних людей. Слуга був свідком та учасником багатьох подій. Різні життєві стежини простягалися перед ним та різні людські долі їх перетинали. Численні спокуси намагалися відвернути його зі шляху яким він уперто йшов вперед, несучи крізь віки свою правду та переконання. Згодом, набуті досвід та знання лише підтвердили правильність обраної ним дороги. У світі відбуваються війни, пожежі, вмирають і народжуються люди, розбудовуються міста, постають нові споруди, змінюється влада. Однак, закони, за якими живе людство і за якими створений навколишній світ, залишаються незмінними.
Отож лікар, який давно споглядав світ, бачив війну, смерть, скороплинність людського життя, нарешті наблизився до його пізнання та розуміння. Він по-новому почав дивитися на оточуючих його людей та довкілля. Його вже не гнітили повсякденна злиденність, хвороби, голод, утиски та приниження, недолугість та тваринна жорстокість комуністичної влади. Тепле та м’яке світло, яке випромінювало обличчя Слуги з Добромиля, оселилось в душі лікаря та у душах тих багатьох людей, які хоч раз його побачили. Це світло символізує спокій, умиротворення, терпіння, надію, добро, любов. Саме ці чесноти повинні стояти на службі в суспільства і саме з їх допомогою можна побороти зло. Власне такі цінності автор намагається донести до читача на сторінках свого роману.
Проза Галини Пагутяк зачаровує своєю легкістю та ненав’язливістю. Милозвучна мова, притаманна західним землям, ніби переносить читача на ці терени. Жива гра розкиданих у просторі і часі сюжетних ліній формує цікаву та яскраву композиційну основу твору, робить його динамічним, а містичні образи пом’якшують сюжет та сприяють позитивному загальному враженню.
Прочитавши книгу Галини Пагутяк „Слуга з Добромиля”, не можна не погодитись зі словами відомого французького критика Андре Моруа: „Книга – це чаша Грааля, в якій зберігається найглибша і найпотаємніша наша сутність”. Ця книга допомагає глибше осмислити наше буття та нашу історію, допомагає пізнати себе. „Слуга з Добромиля” – це своєрідний екскурс в минуле, дзеркало нашої духовності, культури та ментальності.

Немає сумніву, що художні твори на історичну тематику популяризують історичні знання, особливо коли йдеться про маловідомі факти. Або трактують їх не так, як ми звикли читати в підручниках з історії. Роман «Слуга з Добромиля» не належить до «костюмованих» романів, призначених для невибагливого масового читача. Автор приділяє велике значення тому, як донести до читача правду про минуле. Мене вразила гуманістична позиція головного персонажа Слуги з Добромиля, яка не міняється з плином часу. А проміжок часу тут розтягнутий аж на 800 років. Чуття історичної правди у нього побудоване на інтуїції. І, звісно, суперечить офіційній версії. Я маю на увазі винищення галицьких лицарів волинським князем Романом Мстиславовичем. Не завжди інтереси держави співпадають з думкою простих громадян. Добрі справи не робляться насильством. Це мені нагадало Достоєвського. Крім того, важко сказати, де у романі вигадка, а де реальність. Відчувається якась розкутість, свобода думки автора. Хотілося, щоб книжку прочитали політики і дипломати.

Стьоб-сторі, або повний капець
Тетяна Дігай, м.Тернопіль

Богдан Жолдак – прозаїк, кіносценарист, драматург, представник течії «Нова хвиля».
Коротка анотація на обкладинці книги рекомендує письменника як «батька українського чорного гумору. А також білого і дебілого». Рецензована книга – це збірка дуже коротких оповідань про наше сучасне життя-буття. Кожне оповідання – це маленька трагікомедія. Об 'єднує героїв сюржетів (усі слова, виділені курсивом, належать авторові книги і взяті з розділу «Додаткові назви» - Т.Д .) тема сексуальної самотності.
Кожна версія стьоб-сторі має свій фавор. Як правило, є герой і героїня. Події розгортаються винахідливо, але основні моменти схожі: зустріч випадкова, або невипадкова, замануха з боку героя, заморочка героїні, стандартний набір рухів героя – за литку, за цицьку…усі падають… отака інформагія! Це, я так розумію, трагедія!
Для прикладу, сюржети декількох оповідань. «Тетрафонія» - зґвалтує чи не зґвалтує? – ось в чім питання, яким переймається читач аж до самого фіналу. На цей раз обійшлося – «А я з пекла видралася; а тут уже пішли потоки життя суцільного, райські кущі, тут вже інший вимір пішов, тут уже не для маніяків, інший потік пішов, і я подумала: вискочила».
Оповідання «Зеленаве» мало не закінчується бідою, та стала в нагоді випадкова жінка, що не побоялася заступитися, та ще й кропива допомогла, «виявилася не по сезону лютою».
А от «Кролі поїдять» - героїню було зґвалтовано, але помста в натурі не забарилася, і натюрліх, головному кривднику капець!
А де ж комедія, або хоча б якийсь натяк на неї? Виходи з того сексі-кола автор пропонує різні: їдьмо, відьмо; швидко; ще (це коли героїні самій хочеться сексу на халяву – «Джазова Леся», «Do you speak (ду ю спік)», або Відчини! Ґвалт! Халепа!
Ще одна новорічна історія кохання, що не відбулося («Ідея незримого авта») – зустріч починається з аварії, таксист виявляється нормальною людиною, не маніяком, пасажирка зі своїм особистим горем, але життя не вигадує нічого, окрім банального – «І, вискочивши в завірюху, зникла». Треба думати, зникла назавжди. А могло скластися щасливо!
Найбільше надається до визначення чорного гумору оповідання «Страшненький суд». Отут усі його позначки: і форма (щось гоголівське!), і манера оповіді – через тріо сусідок, що стрілися біля колодязя, та й сама історія – знову ж таки зґвалтування (ну як без нього!), і трагікомічна помста. «Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами…» - не історія, а бомба!
Гумор як такий найбільше присутній у лексемах, які автор вигадує із щедрістю творця і майстра, починаючи з назв: той же «Гальманах», «Афтер его», «Чому не поцдам».

На питання, що заважає героям оповідань бути щасливими, автор відповіді не дає.
Що лишається читачеві? Пропоную компіляцію вибраного з рухопису: це можна читати, бо на все свій час, час на джаз, на драйв, на брехи, на стоп-сторі і на стьоб-сторі. І поки муза хворіє на вірус, закони ніг диктують постриб, здвиг і атас, а насамкінець, нашатир, аби швидше прийти до тями!

Вампіри – це так цікаво! Але вампіри (опирі) в романі української письменниці Галини Пагутяк дуже відрізняються від вампірів масової культури. Чи вірити авторці, ніби походить з роду Влада Дракули? Не знаю, але хотілося би.
На жаль, у нас погано знають українську демонологію. І що вже казати про Західну Європу. А "Слуга з Добромиля" написаний так цікаво, що, мабуть, час з нею познайомитись!
Дуже майстерне поєднання історії, містики і патріотизму. Не офіційного, а справжнього, що йде від душі. Отже, віддаю свій голос за "Слугу з Добромиля".

Приємно і страшно
Людмила Мігаль, м. Хмельницький

Шановне журі! Дуже сподобався роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля». Його приємно читати. І страшно! Водночас це дуже оптимістична книга. У ній навіть зло не безнадійне. Приємно думати, що Слуга з Добромиля живе серед нас, і ми можемо його впізнати, відвідавши містечно Добромиль. Добре, що головним персонажем є слуга, а не князь Лев чи Дракула. Так відкривається більше таємниць. І коли подумати, «хто був останнім, той буде першим». Як сказано в Євангелії. Духовна людина завжди вища за ту, яка багата і знаменита. І взагалі ця книжка викликає стільки думок! Сподіваюсь, читачі підтримають «Слугу з Добромиля».

Пригоди Кокотюхи
Дмитро Шульга, Кіровоград

Колись Андрій Кокотюха закидав своєму колезі Сергію Жадану, що, мовляв, його прозу читати нецікаво, адже практично всі ті історії він чув під час різноманітних дружніх посиденьок. Тепер таке саме Сергій може закинути навзаєм: одна з останніх на цей час книг – “Зоопарк або Діти до 16...” – має багато спільного з опусами Жадана.

Насамперед, псевдоавтобіографізм. Надзвичайно правдоподібно, із знанням справи описано і важке ранкове похмілля 35-річного чоловіка, і однаково вірогідно, що саме Андрій Кокотюха міг пережити всі ті пригоди, які за сюжетом книги переживають протягом 4 травневих днів 1985 року троє головних героїв – ніжинських восьмикласників з прізвиськами Мавпа, Заєць і Свиня, котрі власне і являють згаданий у назві „зоопарк”.

Цій псевдо(?)автобіографічності автор іноді, особливо на початку, приносить у жертву детективний динамізм сюжету. Так, у перших розділах роману натрапляємо на докладні описи містечкових реалій та кримінальних „розкладів” Ніжина разом з постійними спробами нагнітання саспенсу – мовляв, от незабаром щось страшне станеться, ну вже зовсім зараз, читайте далі і у такому роді.

Решта ж дві третини книги – суціль пригоди: втеча до столиці, сутичка з київськими гопниками, торгівля самогоном на вокзалі у часи „горбачовського” „сухого закону”, та, як наслідок, потрапляння до міліці! ї і так далі. Дуже вже це нагадує „голлівудські” стандарти, коли волею та уявою сценаристів спочатку на голови головних персонажів одна за одною випадає ціла низка неприємностей, з яких вони зрештою так само карколомно і виплутуються.

„Зоопарком...” Кокотюха підніс невеличкий сюрприз не тільки тим, що відійшов від традиційної детективної фабули, але й помітно посиленою увагою до філософських роздумів і узагальнень.

Насамкінець і я собі дозволю впасти злегка у спогади та філософію. Коли мені було все ж таки не 15, а трохи менше, на території колишнього СРСР почали з’являтися перші журнали коміксів. І в одній з таких книжечок пригадую мальовану історію за мотивами оповідання одного американського фантаста. Так, на Землю привозять дивних інопланетних тварин – великих павуків з конячими головами.

Зрозуміло, збирається на все це подивитися немаленький натовп людей, приваблених можливістю побачити таких потвор за невеличкі гроші, до того ж як добре, що ці тварини сидять у клітках. У той же час оті конеголові павуки говорять між собою, що їм, мовляв, пощастило задешево потрапити на цю дивну планету і подивитися на її потворних жителів. І як добре, що землян помістили за ґрати, аби ці двоногі істоти на них не напали.

Ніколи не кажу ніколи
М. Григорчук, фізик, Київ

Ніколи не кажу ніколи. Бо може статись й навпаки. Не зарікався не читати авторок.
Тому якось й розкрив "Ніколи …", а далі від мене залежало мало. Вона заворожила мене лабіринтами свого образного й лаконічного слова, завела у край "наснаги й краси", де тіні призабутого Коцюбинського можна знайти швидше, ніж будь-де інде. Ще живі тут і в усіх на пам'яті сліди Параджанова.

Чи не від цього великого майстра майбутня авторка "Ніколи…"
почерпнула духовну палітру? Її письмо – майже готовий сценарій для майбутніх кінострічок. А сюжет за напругою і драмою людських взаємин – шекспірівський. У Карпатах він завжди таким є. Сама природа довго відбирала матеріал. Людські серця тут завше калатали з надмірною амплітудою, а міміка і жести часом важили більше за слова. Мабуть, тому лаконічно-афористичний стиль авторки є відповідним.

У яку прірву може втягнути помста, люта мить, коли людина не здатна прорахувати наслідки, але палає лише вибухом моменту чи затаєною образою гідності? Все це є в сазі про Чев’юків і не тільки.

Незабутні сцени полювання… Те, як без вогнепальної зброї, з одним лише розжареним колом можна йти на дикого медведя, дивлячись йому просто в очі, вражає читача не менш, як це дивувало й самого австрійського цісаря (який полюбляв полювання на карпатську дичину), коли місцевий люд намагався переконати ясновельможного, що “то не штука вбити крука…” зі зброї.

Майстерно, як на мене, передано один з прадавніх гуцульських весільних звичаїв, коли наречений після першої шлюбної ночі, прилюдно виголошуючи тост подяки батькові за дочку, може передати йому наповнений келих, що протікає або ні, залежно від того, якою дісталась йому наречена.
Несподіваними і навіть шокуючими можуть здатись для юних окремі пасажі, де авторка відтворює сороміцькі весільні співанки, чи описує взаємини статей, аж до "сім’я…".

Але це порівняно дрібнички... В погоні за "бест" сьогодні деякі шановані Метри набагато відвертіші в подібних сценах, ба навіть відразу на обкладинках ілюструють, про що там у їхньому "селері" йдеться. Авторка ж "Ніколи…" відтворила традиційне для горян. Пригадуються подібні весільні пісеньки у того ж Параджанова. Ой, ці гуцули! Вони не можуть інакше, або можуть ще й не таке... Наприклад, не розтікатись сльозами за померлим, а влаштувати в його присутності добру забаву з танцями. Яке дикунство. Чи не звідси піщли гуляти Європою "Дикі танці"?

Авторка добре розуміється на психології чоловічих стосунків – аркана без аркана, проте цікавіша досконалим описом жіночих чуттів. Важко не повірити, наприклад, такому: Кожна жінка, мабуть, знає, що вона грішниця, але думає, що не найбільша у світі. Чи: Чоловік не винен ніколи. То все жіноча воля. ЇЇ ворожба й лукавство. Відьомська зваба непокритого тіла...

Від Стефаника у тих краях мабуть не було митця, який би так коротко, пристрасно і з такою силою ловив читача за живе. Тепер ми його маємо.
Його вогник збирає все більше коло прихильників. І ім’я його – Марія Матіос.
"Поки судять люди – правди немає", – гадає авторка.
Цей твір вартий, щоб довести зворотнє і зробити все навпаки.

Якщо пограти у асоціації: з якою річчю асоціюється книга Оксани Луцишиної, то першим, після розірваної троянди – погляд на обкладинку, на думку приходить потяг. Швидкий потяг, що провезе нас, читачів, крізь екзистенційні зупинки: дитяче бачення батьків, доросле бачення їх же, шлюб, кохання, самотність, діти…

Психологами вважається, що за життя людина проходить вікові кризи, які мають статись у визначений час. Інакше, пізніше, вони будуть переживатися тяжче: схоже, як твердне місце на тім’ячку у дитинки, що народжується переношеною. Так і нам – «перезрілі» етапи приносять більше страждання.

Герої новел – жінки та дівчатка, схоплені пронизливою камерою авторки у цих відвертих моментах. Дехто з героїнь соромиться і червоніє, а дехто – вже ні, тому що кров, яка зухвало приливає до щік, потрібна в іншому місці. У серці – почувати й любити; у мозку – аналізувати та думати; деінде ще – відчувати кожну клітинку тіла. Але аж ніяк не палахкотіти на обличчі. Ці дії крові такі ж ірраціональні, якими часом є наші суспільні норми. Вони-бо вказують нам не лише правила поведінки, а й норми чуттєвості: коли соромитися, кого любити…

Комплекс неповноцінності – це також сильний важіль впливу… Як у дівчини з новели «Анатомія огиди»: привитий батьками і закріплений її чоловіком, що грає без правил. Посилаючи їй протилежні вербальні та невербальні сигнали: «ти винна» і «я все одно тебе люблю». «Я сказала йому увечері, я не хочу, а він розсердився і сказав, мало чого він не хоче, і почав мене роздягати… Я подумала, ну добре, він хотів, коли я не хотіла, а він мій найкращий друг у цілому світі. І знову зненавиділа себе за невдячність….»

У чому винна? Вона не вбила, не вкрала, не порушила ні 12 заповідей, ні правил чинного законодавства. Але нам регламентують не лише поведінку, а й наші почуття.

«Вдало керують думками з телеекранів ті, що над нами, ллються рожеві сиропи…» - співається в пісні. Рожеві сиропи – солодкий дарунок, який ми мусимо взяти, інакше будемо невдячними нечемами. Так як нестабільній державі потрібні вдячні та чемні, обпоєні приторною радістю громадяни (ними легше керувати), так невпевненим у собі людям треба маніпулювати іншими, прививаючи їм, наприклад, почуття провини. Провини, що ті не відчувають вдячності за троянські дари.

«Та ти будь вдячна за те, що маєш!... Та ти вдячна будь, вдячна за те, що маєш що ЖЕРТИ, он і цукерок тобі принесла, і курочку, ЖЕРТИ!!! ЖЕРТИ, ти розумієш, ти!!» - транслює дочці правдива і правильна у всіх відношеннях жінка-одиначка. Не розуміючи, чому, через роки, вже доросла донька, відвідавши її, не випромінює повагу та вдячність до образу Матері і її «жертовного і доброго серця» (у новелі «Довгий-довгий біг»).

Переоцінка цінностей, істинне і хибне – як їх відрізнити? У зв′язку з цим згадуються слова Ієшуа: «Правду говорити легко і приємно». А ми продовжимо: відчувати, не приховуючи емоцій, – це кайф, задоволення, що дістається задарма. Але, на жаль, ми не завжди ним користуємось.

Читаючи новели – можна діагностувати себе: схвилювало, лишило спокійним чи зачепило за живе. Але буде хибним сказати, що книга «важка». Так, часом – гіркувата, часом – млосно-вишнева, а іноді – свіжо-морозна або ж солодка із присмаком твоїх власних асоціацій. У новелах немає спільної теми, але вони пов’язані тією межею, за якою – ти стаєш дещо іншим. Це нагадує виборсування лялечки з кокона, скидання змією шкіри, занурення в крижану воду. У книзі моделюється багато ситуацій, і хоч якась із них – буде найближчою саме Тобі.

То чому ж «Не червоніючи»? Тому що без лицемірства. Хтось колись вигадав, що ми маємо любити своїх родичів апріорі; лише тому, що алхімія нашої крові більш споріднена з їхньою, ніж, скажімо, з сусідською. Головний закон суспільства – соціальні очікування виконуваних тобою ролей. А для тих, хто ухиляється – маємо павутиння громадського осуду. Ти не любиш дитини? Отже – моральний виродок. А між тим, дитина – це окрема людина. Лише, як кажуть, обставини знайомства були оригінальними. Не почуваєш вдячності до матері? А може, ти заміжня жінка і потребуєш сексу частіше, ніж чоловік?

Або ж, якимись чарами, зовні ти – вічно юна (ий), а за віком – значно старше і мудріше, як змія? Не смикаєшся через дурниці, насолоджуєшся днями, ночами, собою і коханою людиною. Ти бачиш відкриті карти: багато що – луска щоденних «треба», світських ритуалів та розмов, але вони вже не лякають, а навпаки – наближають до справжнього. Чи не це є шляхом до гармонії? («Якби молодість знала, якби зрілість могла…»). І якщо, раптом, не вистачає внутрішніх ресурсів…

Згадаймо – «Істинне благо – від надлишку» – говорив античний мудрець. Ми можемо щиро поділитись лише тим, чого у нас вдосталь. Дарувати тепло не може той, хто замерзає; народжувати дитину не варто, якщо не вмієш безкорисно любити. І якщо віддаєш сорочку – то хоча б передостанню, а не ту, що на тобі. Тому що так – ти лишаєшся цілісністю у гармонії з собою. Кінець нашої подорожі; пасажири сходять із потяга.
Якщо пограти у асоціації…

Метафора нашого майбутнього
Тетяна Дігай, м.Тернопіль

Природа художньої творчості втаємничена. За рахунок чого особистий досвід письменника отримує життя? Творчість як форма буття? Письменник проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у його творах. Або не відбуваються, і тоді ми маємо справу із словесними вправами, з грою, що теж має своє законне місце у творчості.

Сучасний літературний процес, на мою думку, нагадує повінь, покликану до життя комплексами, від яких сам пан Фрейд заплакав би! Але на щастя, і в тому потоці зустрічаються талановиті книги.

Проза Тараса Антиповича мені була незнайома і саме тому його роман «Мізерія» мене зацікавив. Невідомість як перспектива відкриття нового імені.

Це роман – фантасмагорія, де у напівфантастичній реальності живуть герої з дивними іменами ( Даблдекер, Казінакіс, Куклус Третій, корівка Едемія, папуга Раклуша…), що нагадують персонажів Ієроніма Босха. Подібні картини, як правило, виникають у людей із хворобливо-розладнаною уявою. Що це за картини? Вигадка, мрія чи імпровізація, де у вільній формі існують привиди, химери, щось неправдоподібне: карликові корівки - «Останній раз Прунський бачив справжню корову в зоопарку. Вимираючий шляхетний вид, якому нині забракло чистого простору і природного харчу. А ці мікро корівки були нереальні, здавалися виплодами мультиплікації. Вони виростали до 60 см у висоту, їжі потребували мало, молока не виробляли і були стійкі до токсичної рослинності»; акваріумні кислотні коропи, що вели канібальську війну за виживання - їх можна було споживати сирими; гранульований харч - «Епоха переробки радикально змінила харчову індустрію країни – було винайдено комбінований корм для громадян. Прозорі гранули містили весь набір білків, жирів і вуглеводів, вітамінів і мінералів… кілька гранул на день заміняли сніданок, обід і вечерю» - такий собі віскас, тільки для людини!

Мені сподобався лаконізм викладу, небагатослівність. Нічого зайвого в описі подій, характерність обумовлена жорстокою реальністю. Причини й наслідки деколи міняються місцями, але це тільки підкреслює апокаліптичність зображуваного. Художні деталі подаються як збільшені оптичними приладами. Мова не засмічена, хіба тільки ледь-ледь, як перчик у дієтичному супчику!

Патогенна зона, уражена радіацією, пропонується для житла, як протиставлення мегаполісу, ураженому цивілізацією. Аби вижити, треба відмовитись від усіх благ і почати з нуля, іншого автор не малює. Натомість пророкує переродження суспільства людей на біомасу. Або взагалі зникнення - був homo sapiens і весь вийшов! Пам'ятаєте саламандр Карела Чапека? Ось такі несподівані асоціації виникають після прочитання цього роману -

пророцтва нашого майбутнього, якщо людство вчасно не зупиниться на шляху до самознищення. Вельми сумний діагноз, але вихід, що пропонується автором, ще сумніший!

Я вже якось завважувала, що погано писати невигідно. Твір «зависає», його мало хто буде читати. Що робити? Піарити? Рекламувати себе, на кшталт «іншої» літератури? Та нехай інша, нова, і ще будь-яка, аби талановито була написана! Я у тому впевнена!

Ефект шагреневої шкірки
Тетяна Дігай, м.Тернопіль

Сказати і надрукувати сьогодні можливо все, що завгодно. Вагома частина художньої прози, що дарувала відкриття, естетичне потрясіння, потихеньку звужується, наче бальзаківська шагренева шкірка. І в цьому розумінні - тихо конає, бо зникає благодать, що колись у ній була. Натомість з 'явилася інша література. Головним у ній виступає аргумент: нова, тому що інакша. На цій засаді відмовились від смаку, що виховується і пов 'язаний з досвідом попередників. Одначе, кожне нове слово, я думаю, повинно відлунювати традицією, тоді воно вартує уваги. Якщо цього немає, достоїнство новизни, як і молодість, швидко зникає.

Сашко Ушкалов – один з лідерів нової художньої практики. У творчому доробку: поезії, збірка абсурдових п'єс, він перекладає сучасну німецькомовну поезію та прозу, впорядковує поезійні антології. На кольоровій обкладинці книги – фото сучасної молодої людини дещо епатажної зовнішності.

Роман, про який мова, змальовує покоління-2000, тобто герої роману – ровесники автора. Анотація до книги інформує читача, що герої роману «…хочуть не виживати, а жити по-справжньому, жити, відчуваючи всім своїм єством повноту цього світу…», про це говорить і назва : БЖД розшифровується як «безпека життєдіяльності». Але ця декларація намірів так і залишається декларацією. Судіть самі! Герой роману, чи то журналіст-невдаха, чи то актор за викликом, чи то гравець невідомо якої гри, чи то бомж-початківець…

Перелік так званих занять можна продовжувати, але це нічого суттєвого до розуміння життєвої філософії героя не додає, бо там, де він шукає справжнього життя, воно й не ночувало! Читачеві трохи розвиднюється, коли, як і належить, з 'являється кохання (правда, що це саме воно, читач здогадується тільки наприкінці сюжету). Так і має бути! Головне у житті мужчини – жінка. Кохання потроху заповнює душевну пустку героя (і книги також), ліквідовує жахливе особисте життя, бо всередині дотепер була катастрофа. Нічим більше не можна пояснити розгубленість, неспокій, тривогу, що панувала в його душі й серці. Автор залишає героя на березі моря, що повинно символізувати початок нового життя, напевне, інакшого, ніж було до того. Принаймі, цього прагне автор, а разом із ним зовсім заморочений читач!

Форма роману у буквальному розумінні вільна, навіть свавільна, непередбачувана і співвідноситься тільки сама з собою. Матеріал подається споглядально, миттєво-настроєво, алеаторично ( алеаторика, від лат. – alea – гральна кістка, випадковість) - відповідно, випадковість – основний принцип побудови сюжетних колізій. Про прості побутові речі говориться якось із вивертами, викрутами, манірно й брудно. На терези позитиву слід покласти те, що автор ламає певний автоматизм читання і навіть трансформує його, але «утіхи від читання» (за Роланом Бартом), себто, ні інтелектуального, ні естетичного задоволення немає. Хочу підкреслити, що не маю бажання зіткнути дві (а може й більше) протилежні думки. Хіба істина єдина, коли життя таке різне? Зрештою, красу, чи потворність ховають очі того, хто споглядає: комусь - богиня Афродіта, а комусь - баба безрука.

Аби зрозуміти, що книга тобі цікава, її треба, як мінімум, прочитати. На жаль, часто буває навпаки. Витрачаєш кошти, дорогий особистий час, чекаєш відкриття, шукаєш співзвуччя своїй душі, своїм думкам, а отримуєш …імітацію, і з художнього, і з морального боку. У тексті роману мало би бути те, що робить його сучасним не тільки сьогодні, але й завтра. На мою думку, саме ці якості традиційно визначають якість художнього твору.

Вочевидь має рацію хтось з молодих: не подобається вам книга – не читайте, значить цей автор пише не для вас. І все таки я думаю, що погано писати невигідно.

Не виключено, що то доля! Не виключено, що то гра! Але чи має ця гра запасний хід, аби рухатись у майбутнє?!

Якщо ви не знаєте, що таке оте «БЖД», то навряд чи ця абревіатура виявиться настільки милозвучною, аби притягнути вашу увагу. Але, якщо навіть знаєте, (бо хто ж зі студентів пострадянського періоду не обчислював дальність ударної хвилі ядерного вибуху на цих чудернацьких заняттях в університеті), то, тим більше - розраховувати на теплі спогади не доводиться.
Тож, якби доля не підсунула мені цю книжечку, то я б навряд чи до неї вдалася з доброї волі. Тим більше, що й обкладинка недвозначно відсікала читачів, що не належать до «протестного» прошарку - юнак у потоптаній майці показує «фак» вітчизняному мегаполісу.

Білявка поруч та романтичний морський пейзаж у нижній частині обкладинки готували до того, що головний герой хоч і бунтар, та глибоко в душі – людина вразлива і сентиментальна.А оскільки я не належу до протестного читача, чи то з огляду на свій вік чи то на характер, то очевидно, що книжка не для мене. Та все ж знічев’я я зазирнула.І вже з перших сторінок стало надзвичайно смішно. Так смішно, коли просто пирскаєш вголос, не дивлячись, що хтось спить поруч і сердито бурчить щось на зразок «знайшла час реготати», бо то ж глуха ніч.

А кому ж не хочеться повеселитися, тож я вирішила дочитати книжечку до кінця. Повість про сучасне та про сучасників, аж до реалістичних деталей про вибух у харківському супермаркеті. А деякі стилістичні прийоми, притаманні сьогоднішній літературі знайшли відображення в ненормативній лексиці, цинічно-саркастичному погляді на життя та ексгібіціонізмі головного героя. Уривок з нашої сучасної книжки не сплутаєш ні з якими іншими періодами (якщо представити їх уривками), що творилися в українській літературі 20, 50 чи сто років тому, скільки б їх не надали нам для порівняння. Це в повній мірі стосується і «БЖД». Тож книжка в повній мірі сучасна, але в той же час сказати про що ж вона, що вона такого важливого й вартого уваги в сьогоденні цьому вихопила, мені так і не вдалося.

Головний герой – студент з дивним ім’ям Баз, трохи працює, але не любить свою роботу, трохи вчиться, але й навчання, дуже не любить (особливо не дається йому оте горезвісне БЖД), трохи задумується над сенсом життя, але в його пошуках не йде далі пиятики. Типовий «поганий хлопчик», з усім неодмінним набором шкідливих звичок, звісно, завжди без грошей, без мети, без мрій. І тільки десь в монологах героя повісті щось таке туманне звучить про море, як наче про якесь марево. Чи воно за задумом автора є символом очищення від бруду мегаполісу, чи від страхів та комплексів головного героя, втямити не встигаєш, але як на абстрактну мрію, то просто море виглядає слабкувато.

Перед очима читача проходить кілька днів чи тижнів з життя База і життя це виглядає якось жалюгідно, не дивлячись на розвинуте почуття гумору героя. Кожний ранок видається йому мерзотним, а день наповнюється лайкою, дурними пригодами та відчуттям зайвості. І хоч нарешті він знаходить обґрунтування своєму песимізму: «… тоді я почав усвідомлювати, що весь сенс життя, відповідь на питання «на хєра ти живеш?» є зрештою доволі проста і очевидна – для того, щоб відвойовувати свої метри, свої кубометри повітря, відвойовувати їх у якогось невидимого супротивника, ворога, якого ти дійсно не бачиш і не відчуваєш, але який, проте, існує і повільно-повільно бере тебе в оточення», тим не менше читачеві так і не вдається розгледіти підстави для такого драматичного світосприйняття героя. Ніхто не претендує на «метри» База, цього не видно зі змісту, окрім хіба що якихось аж неправдоподібно тупих та лютих бізнесменів-бандитів, списаних наче з пародійних «малиновожакетників» п’ятнадцятирічної давнини, що погромили квартиру, та й то в пошуках Базового друга, а не його самого. Значно більше схоже на те, що герой, прагне виправдати свій безмежний «пофігізм» щодо оточуючого світу отим невидимим ворогом, подолати якого, якби він і насправді існував, він воліє не злізаючи зі свого улюбленого надувного матрацу.

Проти чого ж все таки бунтує бунтар Баз, що спонукає його весь час поводитися та висловлюватися, так, щоб надати ляпаса суспільним устоям, а також пиячити, смалити наркоту та богохулити? Адже ж має бути щось таке, що його особисто не влаштовує та позбавляє спокою. Та відповісти на це питання нелегко. І тільки добре напружившись, та провівши аналогію з Тарасом Шевченком, якого герой, під впливом «дурі» подумки розміщує в наш час, можливо можна зробити висновок: треба б «не дати різним ублюдкам зажратися, викривати їхні оборудки, …й розпусту, й бомбити графітями «розсаднікі зла»,наприклад, податкову міліцію». Тож виглядає, що героя турбує глобальне, соціальне зло, що хоч і не стосується його безпосередньо, але саме існування якого пригнічує База. В той же час, щось-таки заважає повірити в щирість страждань головного героя, якому без сумніву співчуває та симпатизує автор.

Але в окремі епізоди його життя віриться легко й радісно. Пристрасть до рибок, турбота про старого кота, захоплення футболом, читання Канта у книгарнях, ніжність до побитої дівчини, тощо. Тож майстерність автора у змалюванні героя не завжди однакова протягом повісті. Книжку дуже оживлює гумор, хоч нерідко і чорний. Русизми героїв передані просто блискуче, суржик українськими літерами видається страшенно кумедним і правдоподібним.

Надто часті апеляції студента База до совкового періоду, виглядають не надто переконливо, бо навряд чи він міг у його віці так багато винести з ранніх спогадів, але як прийом, щоб залучити до цих переживань трохи старшого читача, то це спрацьовує. Чимало моментів виглядають зовсім вульгарно чи межують з пристойністю, і хоч зрозуміло, що бунтувати, так бунтувати, нема чого зупинятися перед «умовностями», та все ж, на мій погляд, такі пасажі знижують художню цінність твору. Можливо не зайве було би автору трохи більше подбати про релігійну «політкоректність» його героя, який дуже часто, аж занадто часто як на мене, торкається речей святих та духовних для різних віросповідань, але не інакше в принизливо-блюзнірському тоні, що також зменшує виховне значення твору, як явища літературного.

Тож, чи навчає твір отій самій безпеці життєдіяльності, яку винесено в заголовок? Якщо вважати «пофігізм», поєднаний з почуття гумору інструментами тієї безпеки,то можна ствердно відповісти на питання. Але якщо таке знаряддя не про вас, то ліпше пошукайте рецептів у іншому місці..

Історія й магічна сила
Ніла Іванівна Чаус, пенсіонерка, колишній лікар-невропатолог
Львіська обл., Самбірський район, м Рудки

Книжка Галини Пагутяк “Слуга з Добромиля” вразила мене з перших сторінок. Мене охопило забуте, але таке знайоме відчуття тривоги, хвилювання, небезпеки. Коли читала, ніби відчувала те саме, що і жителі Василіанського монастиря. Я згадувала своє дитинство у Вінницькій області, німецьку окупацію, як ми, 3 малих дітей, переховувалися у льоху, в саду. Пригадую, як не хотіли горіти старовинні книги, які бабуся палила, поливала їх гасом, але вони все одно не горіли. Згадувала важкі повоєнні роки, голод і холод.

Читала книжку з захопленням. Як правдиво авторка показала події, що відбувалися на Галичині з приходом армії “визволителів”. Які були жорстокі і далекі від людської моралі, духовності ці “визволителі”. У соляні шахти Добромиля скинули близько 3 тисяч людей, розстріляних НКВС і живих, дітей із сиротинців. Цвіт краю, сіль землі. Було знищено минуле і майбутнє цього краю.

Як влучно змальовані письменницею образи роману. Справедливо показано життя у психіатричній лікарні, що була розміщена у Добромильському монастирі. Головний лікар Олексій Іванович, лікар Адам Віцентійович – за монастирськими мурами було багато мудрих людей. Не одне покоління радянських лікарів бачили, що відбувається, але тримали свої думки при собі, бо не могли нічого вдіяти. Слугою з Добромиля називає себе загадковий чоловік, що допомагає людям, його ніхто не бачить, а якби і бачив, то не кожен би зрозумів його поведінку і магічну силу. Ця чудова маленька книжечка стане окрасою багатьох бібліотек, вона несе велику історичну правду.

Мене рідко вдається довести до сліз, я багато вже бачив у своєму житті. Іноді це може бути сцена з фільму. Але коли читав книжку «Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк, у мене в деяких моментах мороз ішов по шкірі і сльози самі котилися з очей. Особливо мене вразила сцена, коли кровоточила ікона Діви Марії. Я пригадував розповіді батьків і старших людей-очевидців про ті звірства, що відбувалися під час правління радянського режиму, як руйнувалися церкви і монастирі, як тисячами вбивали невинних людей.

У сучасній літературі справді талановитих письменників небагато. Одна з них - Галина Пагутяк. Її роман “Слуга з Добромиля” – це книжка, яка змушує нас думати і співпереживати.

Боротьба добра і зла
Чаус Ігор Іванович, менеджер, м. Львів

Роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля» за своєю атмосферою нагадує творчість Гоголя, в ньому багато містичного і загадкового. Найголовніше – твір оригінальний і цікавий, що не так часто можна сказати про сучасну літературу.

Серед кількох сюжетних ліній, кожна з яких цікава і може існувати самостійно, можна виділити головну: боротьба добра і зла. І тут читач має вирішити для себе, що є добро, а що – зло, і на чиїй він стороні.

Крім містики, у романі багато історичних фактів, про які мовчать письменники, політики, самі історики. Хочеться вірити, що ця книжка не загубиться в тіні модних і розкручених імен. Хоча вона вже знайшла своїх читачів.

Загадка Пінзеля
Попова Ольга Олександрівна, інженер. м.Київ

''Жертва забутого майстра'', Євгенія Кононенко

Оскільки звикла зважати на думку людей, яких добре знаю і з якими маю однакові літературні вподобання, не люблю читати рецензії. Загалом же, що таке рецензія і якими є правила її написання, маю дуже слабке уявлення, адже моя творчість зумовлена написанням технічних умов на радіоелектронні прилади та інструкцій з їх експлуатації. Одним словом: «чукча - читатель».

На авантюру щодо написання рецензії мене спонукало повідомлення про те, що серед претендентів на отримання премії Бі-Бі-Сі «Книжка року» є твір Євгенії Кононенко «Жертва забутого майстра».

Книжку прочитала ще на початку серпня. Автору вдалось так образно і цікаво змалювати постать Іоанна Георга Пінзеля, що я вирішила побачити на власні очі його твори.

Переклала фрагменти книги на російську мову і відправила сестрі до Санкт Петербургу. Запропонувала їй на початку вересня поїхати до Львова. Уявляєте, дві немолоді жінки їдуть хто за сотні, а хто за тисячі кілометрів під враженням від книги задля того, аби побачити твори досі незнаного майстра. Ми провели три незабутні дні у Львові за що маємо дякувати Євгенії Кононенко і львівській туристичній агенції «Країна мрій».

Тільки зараз, коли надумала писати, замислилась, а чому саме ця книжка справила таке враження? І от що надумала. Я намагаюсь слідкувати за творчістю сучасних українських письменників. Деяких читаю і сприймаю, а деяких – навпаки. Дратує, коли автори вживають багато невідомих мені слів, позичених із різних діалектів, або використовують складні і закручені звороти. Книга Кононенко написана гарною українською мовою. Читається легко і невимушено.

Автор відійшла від традиції написання діалогів і монологів історичних постатей та відтворення їх почуттів і думок. Образ Пінзеля залишається для читача загадкою. До речі, працівники львівського музею Пінзеля, аби підкреслити його загадковість, розмістили порожню раму з написом «портрет Пінзеля», адже крім скульптур і скупих архівних матеріалів, про нього нічого не відомо.

Так само делікатно поставилась до Пінзеля Кононенко. Сюжет роману закручено навколо його творів, а не особистого життя. До речі, стосовно сюжету. Тут автор дозволила собі пофантазувати і це у неї непогано вийшло.

Крім історичних і сучасних персонажів, ще однією дійовою особою в романі виступають будинки і вулиці старого Львова. Мабуть, саме це і покликало нас до подорожі.

Претензії маю до фіналу твору. Таке враження, що автор або не змогла придумати логічне завершення, або напише продовження. Дуже сподіваюсь на другий варіант.

Діаманти не бувають завеликими
Тетяна Дігай

Роман, про який мова, спокійно міг прибрати будь-яку іншу назву, прикладом: ІНЖИР, або ДУРДОМ чи РИС – СИР. Зрештою, і СЬОМГА теж непогано. Головне, ця риба згадується кількома реченнями і до подій у романі не має жодного стосунку, хіба тільки як вишукана екзотична алегорія.

Письменниця відверта і правдива: «Я можу вигадувати все, що завгодно, можу дотримуватись документальної точності, переповідаючи те, що мені відомо, описувати, що сама бачила – і завжди говоритиму лише про себе. Описуючи інших людей, їхню зовнішність і слова – я описуватиму тільки себе саму. В інших я не можу побачити нічого, крім свого відображення». Отже, роман автобіографічний. Текст мав би нагадувати щоденник, але для цього він занадто перенасичений найдрібнішими деталями, що стосуються як предметного, так і чуттєвого світів: «…я насправді ще спала і бачила все це у вісні. Це був один із тих рідкісних випадків, коли сон і дійсність повністю збіглися.», або таке: «…м 'ясо займало у моєму житті перше місце… моїм особливим делікатесом були куряча шкірка і фляки…».

Оповідь тягнеться неможливо довго, здається, довше, ніж у реальному житті. «Ці видіння влипли в мою пам 'ять, вгрузли в неї, як трактор вгрузає у свіже живе болото. Вони закипали і виступали на поверхню з настирливими схлипами й плямканням, розганяючи сни і невинні думки» - це зізнання авторки й одночасно героїні роману дещо прояснює. Справді, «дурдом скидався на королівство», бо про нього повідала наслідна принцеса, наразі – Софія Андрухович. Повідала вона ще багато різного – переповідати немає сенсу, та й зрештою, це неможливо!

«Я забула згадати про запах – а це чи не найважливіша річ на території дурки… ти чув цю важку, густу, моторошну суміш, ядучу й отруйну. Вона навалювалась на плечі, всмоктувалась порами шкіри, її дуже важко було позбутись… Запах дурдому був наче первісною субстанцією…» - чи не млоїть від подібного пасажу? І це ще найделікатніший! Більшість сторінок роману неестетично відверті: «…нічого нового, стандартний набір, складений із суміші уламків різних субкультур.., та підліткових уявлень про життя».

У чому сенс написання роману СЬОМГА? Я довго розгадувала цей ребус. Не знаю, чи мені це вдалося. Є багато речей, про які люди раніше делікатно мовчали. Софія вважає стриманість пережитком минулого і не переймається такими дрібницями – «що мені до королеви Англії?».

Менш за все, мета моїх висновків - виголошувати проповідь! Інше покоління, інші цінності, і як результат – інша література. Я чесно намагалась це зрозуміти і пояснити, хоча б для самої себе. Повторюю, що не знаю, чи мені це вдалося. Не впевнена!