Світлана Пиркало Бі-Бі-Сі, Лондон

	Письменник Андрій Курков у студії Бі-Бі-Сі

Проте приїхав письменник Андрій Курков, який брав участь у дискусії, організованій Британською Радою.

Пан Курков завітав до Української служби Бі-Бі-Сі і відповів на питання про можливість виходу української літератури на міжнародний, а точніше англомовний, книжковий ринок.

А. Курков: Британська рада дуже багато проводила заходів на цьому Лондонському книжковому ярмарку. І на дискусію, у якій я брав участь, про те, чи потрібна національна література в ХХІ сторіччі, прийшла ціла зала народу...

С. Пиркало: На відміну від якої - міжнародної?

А. Курков: Глобальної, тому що я не вважаю англомовну літературу національною. Мова задавила своїм домінуванням національну традицію. Якщо Оскар Уайльд був ще англійським національним письменником, то сучасні письменники, навіть улюблений мною Нік Хорнбі, - це світова література одразу. Тому що світова література написана світовою мовою. Національними літературами залишаються літератури, написані на мовах, які важко перекладати.

С. Пиркало: Тобто українська?

А. Курков: Тобто українська, словенська, чеська, албанська, фарсі...

С. Пиркало: У вас також була цікава теза про суб-національні літератури...

А. Курков: А це головна проблема. В Україні ця проблема існує й ігнорується, і вона може стати політичною. Тому що національні меншини, кожна розвинена меншина має свою культуру. До цієї культури належить і література цієї нацменшини. Кримські татари, яких є більше 400 тисяч у Криму, мають свою спілку письменників, кримсько-татарську. Там є 80 письменників, які пишуть татарською мовою. Покажіть мені книжки, перекладені з татарської мови українською чи російською? Таких книжок немає. Є для галочки антологія якоїсь там лірики на сорок сторінок.

С. Пиркало: А щоб її перекласти англійською?

А. Курков: Справа в тому, що суб-національна література мріє стати частиною національної. Вона не може стати частиною національної української літератури, поки її не перекладуть. А будь-яка національна література хоче вийти на міжнаціональний рівень. При цьому зрозуміло, що той представник національної літератури, який вийде на інтернаціональний рівень, - його не будуть любити представники національної літератури. Це сталося з Орханом Памуком. Він єдиний представляє турецьку літературу в світовій літературі, і як тільки він став популярним на Заході, всі письменники, які залишилися в національній літературі, сказали, що він це робить спеціально, що він робить турецьку дійсність, турецьку літературу "сексі", такою, щоб сподобалася західному читачу.

С. Пиркало: Ви, мабуть, не тільки з точки зору Памука це говорите, а маєте і власний подібний досвід...

А. Курков: Ну, я про свій досвід помовчу...

С. Пиркало: Але тут є паралель - ви також єдиний широко представляєте українську літературу за кордоном... хоча ви пишете російською мовою, все одно воно побудоване на українських реаліях...

А. Курков: Ну, оце "хоча" тут відіграє дуже велике значення. Мова не має статусу; але є статус російської літератури - російськомовної, яка вже занесена до програми іноземної літератури за програмами викладання у школі та вузах. Немає найближчим часом жодної перспективи визнати українську російськомовну літературу як частину української національної літератури. Все робиться, щоб цього не відбулося.

С. Пиркало: Ну, це дискусія, яка почалася ще з Гоголя. Чи він український, чи російський?

А. Курков: Давайте подивимося так. Ніхто не називає франкомовного бельгійського письменника французьким письменником. Як можна називати Гоголя російським письменником? Це взагалі не російська мова, - це південно-російська мова. І в принципі монополізувати національну літературу за мовною ознакою - означає в майбутньому перетворювати свою національну літературу на літературу, яка не буде національною, як сталося з англійською.

С. Пиркало: Але в Україні є питання російськомовної літератури, - російська практично всім зрозуміла, - а є питання татарськомовної літератури, яку ніхто не перекладає, є проблема літератури на мові ідиш...

А. Курков: Найвідоміший письменник, який пише мовою ідиш, живе в Чернівцях. Йозеф Бург, якому вже, мабуть, 83-84 роки, - його перекладають з ідиш на німецьку, на англійську, на інші мови, але жодного перекладу на російську чи українську не існує. Нікому це не цікаво.

С. Пиркало: Але по ідеї він має вважатися частиною національної літератури?

А. Курков: Ну, ми маємо пишатися такими людьми... але ми навіть своє минуле не можемо так монополізувати, аби пропагувати історію української культури та літератури. Ми роздаємо все. Шолом Алейхем - нехай євреї забирають, нехай Ізраїль ним гордиться. Короленко, який зіграв дуже серйозну роль на початку минулого століття, особливо у справі Бейліса, - Володимир Короленко, "Чорна Курка, або підземні жителі", - віддамо росіянам. Про те, що Ілля Еренбург із Києва, - ні слова. Те, що Василь Гросман, автор "Жизнь и судьба", - один з найкращих письменників, з Бердичева, - це теж нікому не потрібно. Давайте залишимо собі тільки етнічно чисту літературу і будемо будувати етнічну націю, забуваючи про те, що у нас в принципі десь відсотків 40 населення - не етнічних українців, і нам треба будувати політичну націю, а не етнічну.

С. Пиркало: А які цьому причини? Якась провінційність, успадкована від Радянського Союзу, чи потреба деяких українців досі собі доводити, що вони як нація самодостатні?

А. Курков: Та нація самодостатня насправді, і це все робиться не молодими українцями. Це все робиться пострадянськими українцями, які я не знаю за що виступали за радянських часів, але вони створюють клуб, закритий для зайвих і для інших. Вони не розуміють, що не можна увійти в контекст європейської культури клубом. Феноменом, явищем - можна увійти. Закритим клубом - не можна. Ніхто не приймає клуби. В ЄС клуб не приймуть.

С. Пиркало: Можливо, їм туди й не треба...

А. Курков: Може, й так.

С. Пиркало: Ви приїхали на Лондонський книжковий ярмарок як єдиний офіційний представник України, який фігурував у програмі. Чому так, чому невигідно їздити, і чому такі сумні і смішні стенди також на Франкфуртському книжковому ярмарку, які представляють Україну?

А. Курков: Стенди смішні, тому що нема концепції, нема мети. Незрозуміло, для чого туди їдуть. Ті, хто їдуть туди заради мети, - Фоліо, Кальварія, директор Львівського форуму видавців Леся Коваль там була, - вони їдуть щось робити, якісь контакти шукати, проекти вигадувати. Пробивати участь України в цих форумах. Державний стенд їде за державною бюджетною програмою, і вони просто показують. Їм достатньо, щоби їх побачили.

С. Пиркало: Але до Лондона ще не доїхали?

А. Курков: Минулого року був стенд братів Капранових - перший стенд із України за всі роки. Але треба розуміти, що це представницька виставка для України, тому що продати тут права дуже важко. Для цього треба працювати кілька років, щоби досягти хоч мінімальної вигоди. Але бути присутнім тут обов'язково, бо бути присутнім тут - це означає мати можливість використати свою присутність як інформаційний привід, для налагодження якихось контактів... Скажімо, тут пройшло вручення премії найкращому міжнародному молодому видавцю. Ми з Уляною Ходорівською із видавництва "Зелений пес" були присутні. Представники 9 країн були в номінаціях - Колумбія, Литва, Аргентина, Мексика, Оман... Ми так подивилися одне на одного і думаємо: а чому немає України? Я спитав в організаторів, вони кажуть: "А Україна не зверталася". Треба самим подаватися до Британської Ради, дізнатися, які вимоги, і подати себе видавцям, які думають, що вони це можуть. І потім ти потрапляєш у програму, яка тебе виводить на орбіту міжнародної видавничої справи; тебе запрошують на семінари, ти можеш не отримати премії - не обов'язково; але тебе провезуть по видавництвах Англії, з тобою будуть далі підтримувати зв'язки. Ти стаєш зв'язковим між європейським і національним видавничим процесом.

С. Пиркало: А "молодий видавець" - це має бути молодий засновник видавництва?

А. Курков: Насправді не тільки засновник. Там серед номінантів були креативний директор, редактор, представник відділу піару, здається. Були і засновники, і просто заввідділів, і навіть був один хлопець, який є редактором літературного додатку до місцевої газети. Але він з цього додатку зробив щось таке цікаве, що це також сприйняли як видавничу справу.

С. Пиркало: Андрію, таке враження, що українські автори якимось чином просуваються на Польщу, Німеччину, центральну Європу. А от до Британії, окрім вас, ще ніхто і не пробився. Тут якийсь особливий ринок?

А. Курков: Це дуже важкий ринок. Англомовна література є самодостатньою. Вони вважають взагалі, що нічого цікавого іншою мовою взагалі написано бути не може. Тут була цікава дискусія, коли редактор відділу художньої прози видавництва Faber&Faber сказав, що вони майже навчилися продавати добре іноземну літературу, тому що вони її маскують під англомовну. Вони прибирають прізвище перекладача і з якої мови переклад з титульних сторінок, і англієць купує її як книжку, написану англійською мовою.

С. Пиркало: Навіть якщо вона написана про якісь інші країни?

А. Курков: Так.

С. Пиркало: Ви постійно розповідаєте своїм англійським знайомим і видавцям про те, що українська література є, говорите про якихось молодих українських авторів... але не помітно жвавого інтересу з їхнього боку. Як ви думаєте, що треба принести, показати і написати українському письменнику, аби зацікавити цей дискримінуючий британський ринок?

А. Курков: Формула, мабуть, якась існує, але... справа в тому, що написати щось етнічне - їх це, мабуть, одразу відштовхне, тому що це незрозумілий фон для історії.

С. Пиркало: Але історія повинна бути?

А. Курков: Історія обов'язково повинна бути. Справа в тому, що українська література - це ще досі підсвідомий протест проти соцреалізму. З цього почався постмодернізм, з цього почалося забування радянської української літератури, і воно тільки зараз виходить на сюжетну прозу. З'явилася Наталка Сняданко, Ірина Старостіна та інші письменники і письменниці, які хочуть розповідати історії, а не показувати, які вони розумні. Історію можна продати. Продати розум автора читачам не можна.

С. Пиркало: Тобто те, що продається в Україні, важко продати тут?

А. Курков: Ну, давайте подивимося, як воно продається в Україні. Наклади українські, навіть російськомовної книжки українського автора, 5 тисяч примірників максимум.

С. Пиркало: Це ви про себе?

А. Курков: Про себе, про мої останні тиражі. Хоча я думаю, що Солодка Даруся Марії Матіос, за яку вона отримала Шевченківську премію, - це чудова історія. Це класична історія, але ж вона написана буковинською українською мовою. А тут навіть не знають стандартної української для перекладу.

С. Пиркало: Тобто навіть зараз українській літературі, аби вийти на міжнародний ринок, треба йти або через російську, або польську, або знаходити якихось нечисленних перекладачів?

А. Курков: Ну, можна знайти перекладачів, в принципі... я скажу так - не ризикую щось радити конкретне, бо книжка, яка сюди пройде, може прийти дуже незвичним шляхом. Може пройти через якусь кафедру україністики із Торонто чи університету Манітоби. Але якщо в Німеччині від нас чекають новизни думки, нового експерименту, нової історії, то в Англії ніхто ні від кого нічого не чекає. Тут треба бути нав'язливим і цього не боятися. Тільки якщо набриднути їм дуже сильно, то це спрацює. Бо ентузіастів уже майже не залишилося серед англійських видавців, які перекладають іноземну літературу і дивляться на іноземну літературу, як на колекцію поштових марок, тобто що треба знайти щось цікаве в Албанії, в Антігуа, в Росії, Україні чи Монголії. Вони вважають, що все, що є в іноземній літературі, існує і в англомовній. Окрім латиноамериканської літератури, бо міф про неї ще існує, започаткований завдяки Маркесу і Борхесу, хоча вже ніхто цього магічного реалізму там не пише. Сербський міф був завдяки Павичу, але він дуже швидко якось зійшов на ніц.

С. Пиркало: Але вам вдалося пробитися. Можливо, завдяки чіткому сюжету, що перемежовується із здоровою часткою української екзотики? Ви пишете, наприклад, про Бахус на Подолі, який уже й закрили давно...

А. Курков: Я сам не чекав, що Пікнік на льоду стане популярним тут. Я думав, що вийде спершу Бікфордів світ, більш якісна, філософська проза. Але якісну іноземну прозу тут теж не люблять... Тобто їм захотілося прочитати щось неважке, не дуже перевантажене політикою і філософією, про дивну країну, про яку вони майже нічого не знають. Україна для чайників.