"Валерій, Наталія Лапікури, прочитав ці детективи. Прийшов до висновку, що нашим батькам було досить важко вижити в таких умовах, але вижили, слава Богу", - пише Антон, Киев.

Подружжя Лапікур сказало в інтерв'ю Бі-Бі-Сі, що прагнуть писати якнайближчою мовою до тієї, якою говорять люди на вулицях містечок.

Бі-Бі-Сі: Як вас звуть, де ви народилися і по скільки вам років?

Н. Лапікура: Мене звуть Наталя. Я називаю себе Лапікуриха, саме так. Народилася я на Поліссі у бідолашному, страждальному Чорнобилі. Хоча за документами, начебто, в Києві, але то вже дрібнички. А скільки мені років? Ну, я вважаю себе молодою. Ну, п’ятдесят – хіба це вік для жінки?

В. Лапікура: Я Валерій Лапікура, народився восени 1943 року, я з Вінниччини, з Поділля, Погребищанський райоН. Лапікура: Там батьківщина мого батька, там могили предків, там всі найкращі спомини.

Бі-Бі-Сі: Скільки всього книжок ви написали і що це за твори?

Н. Лапікура: Ой! Ой, багато!

В. Лапікура: Ну, скажімо так. У нас є дві серії детективів – це міський детектив, київський детектив в стилі ретро, вийшло 2 томи повістей у видавництві "Нора-друк" київському незалежному. І ми започаткували минулого року якраз в розпал помаранчевої революції серію "Народний детектив". Вийшла перша книга.

Бі-Бі-Сі: А що в ньому народного?

В. Лапікура: Що в ньому народного? Наталю... бо твоя була ідея і сюжет.

Н. Лапікура: Бачте, річ у тому, що ми писали цю книжку з огляду на те, щоб її прочитали і зрозуміли навіть на хуторі Ведмежий Кут, щоб це було про життя. Ми планували, що його прочитають люди і скажуть: "О, дивіться! Та це ж точно, як у нашому селі було". Ми старалися вживати саме таку мову природню українську. У нас герої не говорять так, як диктори українського радіо чи телебачення, а пояснюють, де ти бачив останній раз загиблого: "Ну, як, учора. Отак я іду, отак він іде". Це як приклад. І потім, розумієте, ми страшенні прихильники творчості Агати Крісті, і вона була сильна тим, що описувала людину, яка добре знає своє оточення. Така і наша героїня. Така собі українська міс Марпл, хоча вона не любить, коли її так називають, бо вона заміжня, має чоловіка, дітей і двоюрідного брата міліціонера дільничного, якому доводиться допомагати. Отак от вона змушена розслідувати певні якісь злочини.

В. Лапікура: Зараз готуємо другий том народного детективу і підготували третій том міського детективу. Отакі ми. А є ще у нас фентезі, політично-історичне фентезі "Хозарська балада", є ще кілька лежать курописів фентезі на козацьку тематику. Одне слово, книжок багато видано, ще більше написано.

Бі-Бі-Сі: Наші читачі, які запропонували ці книжки, писали, що у них дуже гарно відображено Київ 70-х років. У вас все в цьому періоді і місці відбувається, чи в різних місцях?

Н. Лапікура: Так, це 70-ті роки. Річ у тім, що прообраз нашого героя – реальна людина з дуже трагічною долею. І вийшло так, що по ньому навіть могили не залишилося. І оце такий наш пам’ятник по ньому. Залишилися двоє його друзів, точніше, Влерій Павлович, я знаю тільки його так, знала що така людина є. І якось ми так от згадали його розповіді, сіли і вирішили написати. І в результаті у нас уже на 10 томів розповідей є. А реалії... Ну, по-перше, пам’ять хороша. Дякувати Богу, не скаржимося. По-друге, якось так склалося, що залишилися певні документи, певні речі, ну, навть до дрібничок, навіть залишилися у мене копії телетайпограм повітряної міліції авіаційної, яка на ті роки от тільки-тільки її створили після загибелі стюардеси Наді Курченко.

В. Лапікура: Просто пані Наталя в першому своєму житті працювала в цивільній авіації. Це потім вона перейшла в журналістику, а відтак ми разом уже пішли і в літературу, і в науку.

Бі-Бі-Сі: Чи не могли б ви прочитати уривок із "Вилову бандюг по-науковому"?

В. Лапікура: Звичайно.

Двері розчахнулися з такою силою, що я ледь встиг відскочити, аби не заробити в лоба. І звідти, зсередини на мене з ревом кинувся здоровенний чолов’яга у самих сімейних трусах і з занесеною для удару сокирою.
Я не став чекати, доки траєкторія руху відточеного леза обірветься посеред мого лоба, а різко нагнувся і буцнув дядька головою в голий живіт. Точніше, просто підставив свого довбешника, а він уже сам на нього напоровся сонячним сплетінням. Рев обірвався на найвищій ноті, бо сокирнику одібрало мову. Знаряддя ж самозахисту випорснуло з його руки і згідно незламних законів сера Ісака Ньютона полетіло над моєю головою далі. Але недалеко, бо вгрузло в двері навпроти.
У мене не було часу озиратися, аби переконатися у фундаментальності Ньютонових законів щодо інерції. Бо дядько і без сокири виглядав живим втіленням нечистої сили — до характерного запаху включно. Йому вдалося вхопити повітря, і він із натужним сипінням поволі розігнувся.
— Ідіот, краще б ти жінку на зупинці зустрів! Отам твоя сокира знадобилася б!
Я скористався паузою, сам перевів подих, вихопив з кишені службове посвідчення і тицьнув його просто в перекошену від болю пику. Він чомусь підняв обидві руки догори.
І тут за моєю спиною клацнув замок і делікатно зарипіли двері. Я озирнувся. У шпарину обережно висковзнув невисокий, лисуватий, клаповухий чоловічок, який складався переважно з великого характерного шнобеля і пари пронизливо-сумних очей. Він зиркнув на мене, на дядька в трусах, котрий все ще сидів на холодному кахлі, нарешті — на сокиру, що вгрузла у його двері ледь не до половини леза, зітхнув і вимовив кудись у простір:
— Хтось стукав, чи мені здалося?
— Вибачайте, то не я.
— Громадянине начальнику, ви цьому Жаботинському щось одне показуйте: або посвідчення, або пістолет. Боюсь, доведеться підлогу мити, а сьогодні моя черга.
І тільки тут я помітив, що й досі стискаю в правиці зброю. Мені стало навіть соромно і я швиденько заховав пістолет у кобуру, а посвідчення в кишеню.
— Дрібне непорозуміння, знаєте. Я Олекса Сирота, Київський карний розшук, старший інспектор.
— Радий познайомитись. Я теж Олекса, тільки Сілецький. По-вуличному — Халим. Депо «Київ-товарна», секція рефрижераторів, бригадир.
На цей момент дядько в трусах почав якось дивно сичати, так, наче азбукою Морзе. Мій тезко зі зрозумінням похитав головою:
— Б’юсь об заклад, що він намагається вимовити слово «суки».
І справді, цей здоровило, витираючи обома руками рясні сльози нарешті простогнав:
— С-с-с-суки лягаві! Охоронці називається! Жінку пограбували, дублянку здерли, а вони замість бандитів ловити законному чоловіку … під дих!..
Я зрозумів, що влада в моїй особі мусить втрутитися і гарикнув на обох:
— Ану ша! Знайшли собі Євбаз! Ціла ваша дублянка, горіла б вона синім полум’ям! Ми її у бандитів уже відбили. І їх ось-ось пов’яжемо.
І тут на вулиці перед будинком ляснув постріл, за ним другий, третій… а далі знялася справжнісінька канонада! Вікно в під’їзді жалібно тенькнуло і скалки посипалися нам на голови. Ми втрьох і без команди гепнулися на підлогу.
— Халим, це що, твої до Ізраїлю прориваються?
— Ні, Володю, твої до лісу.