Світлана Пиркало Бі-Бі-Сі, Лондон

"Солодько "Четверта революція"-дуже кльова книга молодого автора. Раджу всім" - пише Сергій Сіль, Київ.

Сам Павло сказав в інтерв'ю Бі-Бі-Сі, що

Бі-Бі-Сі: Як вас звуть, скільки вам років і де ви народилися?

П. Солодько: Павло Солодько, років двадцять дев'ять, народився я в селі Берестечко Волинської області.

Бі-Бі-Сі: Чим ви заробляєте на хліб?

П. Солодько: Ми зараз із моїми колегами із кіностудії Пре-продакшн знімаємо повтометражний фільм, присвячений подіям в Україні осені 2004 року.

Бі-Бі-Сі: Тобто Помаранчевій революції?

П. Солодько: Швидше перед революцією. Закінчується фільм ранком 22 листопада.

Бі-Бі-Сі: Як буде називатися фільм?

П. Солодько: Робоча назва "Стоп, революція", але насправді назви поки що немає. Ми оголосили конкурс "Народна назва", і зараз думаємо важко, яку ж вибрати насправді влучну назву.

Бі-Бі-Сі: Ваша книжка також називається "Четверта революція". У вас із революцією якісь особливі, інтимні стосунки?

П. Солодько: Зовсім ні. Я навпаки був проти того, щоб фільм називався "Стоп, революція". Це назва робоча. Очевидно, що в назві стрічки не буде ані слова "революція", ані слова "помаранчевий". Але з "Четвертою революцією" в мене справді стосунки особливі.

Бі-Бі-Сі: Чи легко купити ваш твір у книгарнях?

П. Солодько: Без проблем - заходите в книжкову крамницю в великих містах-мільйонниках та обласних центрах, платите суму в 10-15 гривень...

Бі-Бі-Сі: Коли ви приходите до книжкового магазину - уявімо собі, що у вас немає жодної книжки сучасних українських письменників. Яку б книжку ви купили?

П. Солодько: Орієнтуючись на обкладинки, так? Мені дуже подобається обкладинка "Цитатника" Сергія Жадана.

Бі-Бі-Сі: А яку книжку ви виставили б на перше місце, аби її побачили інші читачі?

П. Солодько: З українських письменників? Я думаю, це Павло Вольвач "Кляса". Мені дуже подобається.

Бі-Бі-Сі: Ким ви хотіли бути в дитинстві?

П. Солодько: Спершу хірургом. Потім шофером-дальнобійником. Потім космонавтом. А потім - класичним філологом.

Бі-Бі-Сі: Ким ви зрештою і стали.

П. Солодько: Я став журналістом.

Бі-Бі-Сі: Але ви закінчили відділення класичної філології філфаку університету Шевченка. Це вам допомогло при написанні роману, де багато стилістичних розгалуджень та прийомів?

П. Солодько: Прийомів і розгалуджень там справді вистачає. Зараз, ретроспективно, мені навіть здається, що було забагато... А класична освіта - це базова. Як казала моя викладачка, класична освіта означає класичне виховання.

Бі-Бі-Сі: Ви почали писати свій роман досить давно. Як розвивалися герої, сюжет, і чому вона вийшла тільки зараз?

П. Солодько: Ідея виникла в 1997 році, тому що ми були всі тоді молодими максималістами, які брали жваву участь в різноманітних політичних і навколополітичних подіях... Тоді ж виникла ідея зробити якусь утопію, пов'язану з цими ідеями. Це був такий ніби студентський жарт. Ми написали я, мої колеги, - почали писати, написали кожен сторінок по двадцять. Потім вони покинули, а мене це діло захопило. Я написав ще кілька десятків сторінок... потім була довга пауза, і в 1999-2000 я раптом - як то кажуть, "прарубіло", і я дописав ще двісті сторінок, уже абсолютно іншого тексту з іншими мотивами. Мені хотілося написати справжній класний твір, який би читали люди... А щодо долі і виходу - я не знаю, можливо, не дуже сприяла політична ситуація для видавців. Можливо, якісь натяки... там президента в мене в пиві топлять на пивзаводі Авалон. Ну це ж вобще вже, куда смотрить генеральна прокуратура?

Бі-Бі-Сі: Як ви думаєте, те, що цей роман вийшов саме зараз, після подій останнього року, - це сприймається якось інакше публікою?

П. Солодько: Хотілося б виглядати якимось пророком, хоча пророцтва насправді немає. У нас була мирна, ненасильницька, карнавальна революція. А в книжці - там такі бойові дії з усіма підряд від російських спецназівців до західних миротворців... Я б так сказав: зараз воно є кон'юнктурним. Саме слово "революція" зараз є кон'юнктурним. По-друге, якщо прикинути, то там якраз ніби дія відбувається в дві тисячі надцятому році, тобто - можливо - кінець урядування уряду Ющенка чи Тимошенко, можна будь-кого туди підставити. Тому ця кон'юнктурність допомагає, думаю, продаватися цій книжці.

Бі-Бі-Сі: Зачитайте, будь ласка, уривок із роману.

П. Солодько: Це буде шматок тексту ближче до кінця.

Юнітські вертольоти вже досягли п'ятого поверху. Вони піднімалися повільно: першим летів Паоло, а за ним в стороні летів пошкоджений другий. От сцикун римський, думав Паоло, так і мріє на базу податися. Може, ще й мітить у командира ланки замість Юліано. Цей "червоно-чорний" вже лоханувся з атакою і тепер, царство йому небесне, ми без командира, а слов'яни з піхоти ще на сміх піднімуть – втратили півтора, вважай, вертольоти. Але "біло-голубі" не відступають.

Пілот пошкодженої машини справді боявся. Хто його знає, що там нагорі. Здається, їх розкидало, все-таки шість ракет – це не жарт. Навряд чи хтось залишився, але Паоло за тиждень, що ми тут, взагалі втратив глузд. Лізе навпростець, певно, викобелюється перед тою чеською радисткою…

І в цей час на південному заході, під велетенською прекрасною райдугою, яка після дощу з'єднала Феофанію з Борщагівкою, одна за однією розцвіли у блакитному небі три зелені зірки. Їх, по черзі закидуючи у стару ракетницю, вистрілив наймолодший у вже неіснуючій Третій дивізії УРПА сотник Сашко Орьол. На іподромі не було нікого, лише догоряли купи документів і стояв медичний мікроавтобус. У кабіні мікроавтобуса сиділа, спершись на незаряджений гранатомет, дружина Орла Тетяна Капітошка і з захопленням дивилася на вправні рухи коханого чоловіка. У відчинених дверях кузова стояли з готовими до бою автоматами троє бійців із Сашкової сотні, які теж розраховували на кілька днів відпочинку у квартирі Капітошки. Це була їхня ідея – відібрати у Тетяни автомат і вручити їй, як вагітній, лише гранатомет, бо в того, мовляв, немає віддачі. Сашко обернувся до них і вразився юній красі чотирьох (не рахуючи себе) молодих солдат. Потім він ще раз поглянув на північний схід, де мав бути Крапля, кинув у мокре болото під ногами ракетницю і побіг сідати за кермо.

Італійські пілоти не бачили ракет, бо підіймалися з протилежного боку будинку. Їхні прикриті шоломами обличчя були зосереджені і похмурі, пальці міцно стискали штурвали. Крапля теж не бачив ні ракет, ні райдуги, лише відчував, як за його спиною щось розгортається на весь обрій велике і радісне. Він лежав за бордюром, стримуючи себе, дуже обережно, дуже уважно, щоб не здригнулася рука. Він чекав, коли блискуча парасолька вертольотних гвинтів випірне знизу, щоб устигнути зловити її в приціл. Він відчував, як серце його б'ється об вологий брезент.