Ольга Бетко, Бі-Бі-Сі, Лондон

	Ірландський письменник йшов до цієї премії багато років

Насправді намагання тривали набагато довше - бо свою першу книгу Джон Бенвіль видав 35 років тому, потім написав ще тринадцять, з однією з них - під назвою "Книга Свідчень" - був номінований на Букерівську премію 1989 року, але тоді йому не судилося.

Щоправда, як він розповідає, може то й було накраще, бо під час подорожі літаком на ту церемонію він випив стільки шампанського, що навряд чи, за його власною оцінкою, міг би піднятися на сцену твердою ходою, якби раптом переміг. Проте цього разу, прийнамні у цьому сенсі, він був до перемоги готовий - себто тверезо дивився на речі.

Коли ж пролунало оголошення про перемогу, ім"я лауреата здивувало багатьох, бо Джон Бенвіль вважався мало не аутсайдером у списку номінантів, серед яких був, зокрема, і Казуо Ішігуро - якраз той письменник, який обійшов його у змаганні за Букерівську премію 16 років тому.

Проте, здається, ніхто не був настільки здивований вибором журі, як сам переможець:

"Я не очікував цього, я дуже здивований. Звичайно, це кліше, яке усі завжди кажуть у подібних випадках. Але дійсно, я вже підготувався до поразки. Проте, гадаю, дуже гарно, що така маленька книга, як моя, перемогла великі. Я почуваюся надзвичайно щасливим."

Як не парадоксально, але здивування переможця, здається поділяли і деякі члени журі. Як стало відомо, голоси членів комітету з присудження Букерівської премії розділилися мало не навпіл між романом Ішігуро "Не відпускай мене ніколи", і книгою Бенвіля, яка, здається, належить до категорії "на любителя."

Отже, остаточне рішення мав ухвалити голова комітету професор Джон Сазерленд, і він вирішив на користь твору Бенвіля, який назвав майстерним дослідженням скорботи, ностальгії та спогадів про кохання. Ось як він пояснив своє рішення:

"До певної міри, це книга типу "переріж-собі-горло", дуже потужна, тужлива, але, як не дивно, саме це робить її складною. Якщо ви не можете налаштуватися на цю тональність, - тоді цей роман не для вас. Це власне було однією з проблем для нашого журі - не всі змогли налаштуватися на його творчу хвилю."

Як зауважив Джон Сазерленд, ця меланхолійна історія, герой якої після смерті своєї дружини повертається до приморського ірландскього містечка, де минуло його дитинство, - ця історія буде популярною не в усіх.

Судячи з реакції мистецтвознавців та критиків, яка з"явилася в сьогоднішніх часописах, це зауваження стосується не лише широкого загалу, а й тих, хто вважає себе знавцями літератури.

Критик Індепендент, наприклад, свою замітку назвав так: "Помилковий вибір зі списку, повного перлин". Він назвав рішення журі на користь Бенвілля найбільш викривленим, і таким, що найменше піддається поясненню за цілу історію конкурсу.

Інший критик написав, що вже перші 500 слів роману Бенвіля залишають читача стурбованим тим, що його занурюють у надміру запоетизований марафон. Чи дійсно є потреба, запитує він, вже на першій сторінці змальовувати море як "величезну миску з водою, яка надувається мов свинцево-синій пухир, і зловісно виблискує"?

Водночас інші критики порівнюють роман з витриманим вином, яке можна смакувати лише маленькими повільними ковтками.

Як висловився критик Дейлі Телеграф, англійці подарували ірландцям мову, але ірландці навчили англійців, як нею користуватися. Це стосується Оскара Уайльда, Бернарда Шоу, Джеймса Джойса і Семюеля Бекета. А тепер стосується і Бенвілля, написала газета.

Так чи інакше, хто б не був правий - критики чи прихильники, Джон Бенвіль відпливає таки з Букерівською премією, яка має і солідне грошове підгрунтя - 50 тисяч фунтів стерлінгів, і головне, обіцяє значно кращу переспективу розпродажу його книжок.

Читачам же залишається вирішувати для себе, чи подобається їм витримане вино, але маленькими ковтками, чи ж звичайна пинта пива принесе їм значено більше задоволення, і без виходу у море.