Марта Шокало Бі-Бі-Сі, Київ

Свєта любить морозиво і не любить притулків

Діти тікають на вулицю через бідність, байдужість батьків та держави, які не можуть їх ні захистити, ні виховати.

Періодично міліція та соціальні служби таких дітей виловлюють під час рейдів і відвозять до притулків. Але більшість з них звідти знову тікають. Виявляється, вулиця набагато гостинніша за державні установи.

В цьому я переконалася, після того, як побувала у одному з таких рейдів.

Шукати безпритульних дітей ми їдемо на “Газелі”. У машині, крім мене та міліціонера Юлі, ще три жінки із соціальної служби молоді. Вони обговорюють, куди нам краще їхати, щоб когось знайти.

Соціальний педагог Людмила Антонівна багато спікується з дітьми вулиці, і тому гарно знає їхні звички. Вона радить не їхати сьогодні на вокзали чи базари, бо влітку безпритульні звідти перебираються на пляжі. Багато таких дітей поїхало з Києва на Південь до моря.

Спочатку ми оглядаємо кілька підвалів, потім їдемо до станції метро Лівоборежна. Там безпритульні бувають часто, але у цей день нікого не знаходимо. Міліціонер Юля показує мені тільки порожні лігва під мостом, де діти сплять. Після цього ми їдемо у Гідропарк.

Опівдні Гідропарк ще напівсонний. Біля порожніх кафе продають шаурму та хот-доги. Блукають перші пляжники. Життя тут починається під вечір. Тоді виходять і безпритульні – уночі більше можливостей заробити або щось украсти. Але у нічні рейди міліція їздить нечасто, тому ми продовжуємо шукати дітей вдень. І ось ми натрапляємо на дві маленькі постаті.

Хлопчика звати Саша. Йому одинадцять років. До Києва він приїхав з села Червоне Фастівського району. У Гідропарку Сашко живе. Збирає пляшки – тим і заробляє собі на їжу.

- У тебе тато, мама є? – питаю я у нього.

- Да.

- А чого ти поїхав у Київ?

- Бо нерідний батько б’ється. П’є, приходить п’яний і б’ється.

- А вони знають, куди ти поїхав?

- Знають. Я багато раз тікав. Там ще отчима батько мене ганяє. Сокири, молотки, шо попало кидає в мене.

- А що, мама тебе не захищає?

- Захищає, а потім отчим її б’є. Вона мені сама казала, щоб я втік з дому, бо вона не може на це дивиться. Я вже тут майже три роки живу, з другом.

Хоча вигляд у Сашка майже домашній. Про те, що він живе на вулиці, нагадує хіба що брудний, завеликий на нього одяг.

Саша приречено іде з нами до машини. А от його 10-річна подружка Віка пручається. Її забирати не можна – вона тут з мамою. Мама працює у пункті прийому пляшок. Говорити з нами Віка не хоче, гордо відвертається від мікрофона і дивиться на нас з зневагою. Порозмовляти з нею мені її вдається тільки після того, як вона переконалася, що я не з міліції. При згадці про притулок, Віка починає плакати.

- Він мені вже надоїв. Я була там цілий місяць. Знаєте, як трудно жить без мами в притулках тих. Тут я з мамою, я знаю, що постійно мама зі мною, і мені добре, - схлипує дівчинка, яка ще мить тому на мене кричала.

- А що тобі найбільше не подобається в притулках?

- Саме більше, що діти обзиваються, курять, б’ються.

- Вас там, може, робити щось змушують?

- Писать! Я не хочу там писать. Я хочу біля мами писать. Сиджу дома і пишу собі.

- А що ти пишеш?

- Різні стішки переписую з книжок.

Одяг, який видають у притулках, Віці теж не подобається:

- Мене мама краще одіває, чим вони. Там штани дають не такі, як я оце ношу зараз. Юбку пошти не давали мені. Кофточок класних нє било”, - каже дівчинка, на якій синтетичні спортивні штани та замазаний білий светр.

Ми вже виходили з Гідропарку, коли натрапили на дівчинку у брудному платтячку. Вона щойно розгорнула морозиво і з задоволенням його їла.

10-річна Свєта розповіла нам, що приїхала сюди з маминим другом, який і дав їй гроші на морозиво. Свого прізвища Свєта не пам’ятає, бо, як вона каже, недавно у неї був струс мозку. Де живе, теж точно не знає. Спочатку казала, що батьки її на Майдані, потім, що вона з дитячого будинку, потім, що у них у Києві квартира.

Міліціонер дівчинці не повірила і вирішила, що її треба забрати.

Спочатку Сашу і Свєту ми веземо на обстеження у шкірно-венерологічний диспансер.

У лікарні обідня перерва, тому нам доводиться чекати, доки дітей оглянуть - візьмуть на аналіз кров та подивляться у волосся.

Лікарі оглядають дітей з вулиці неохоче, тому обстеження триває недовго. Нам видають папірці, де написано, що діти здорові. І ми їдемо розвозити їх по притулках.

Сашко потрапив у притулок благодійний. Там в коридорі м’які крісла, на стінах малюнки та фотографії дітей. На одній з них Сашко знаходить і себе. Два роки тому, він вже тут був, але втік.

Свєту вирішили віддати у притулок державний. Прийняли її туди неохоче, бо мало місць. Чоловік, що нас зустрів, швидко ставить печатку на міліцейському рапорті, і обіцяє, що дівчинку помиють і перевдягнуть. І Свєта, яка увесь цей час була весела, починає тихо плакати. Від безтурботного вуличного життя у неї залишилася тільки зіжмакана гривня, яку вона міцно затисла у руці.