Марта Шокало для Бі-Бі-Сі, Київ

Головний приз - Золотого Скіфського оленя та 10 000 доларів - отримала данська стрічка "Після меси" режисерки Паприки Стеен.

Головою журі "Молодості" цього року був Вадим Перельман - сам колишній киянин.

Вадим Перельман Кінорежисер, народився 1963 року у Києві. У 1997 разом з мамою емігрував спочатку до Італії, потім в Канаду. Зараз живе у Лос-Анджелесі, США. Довгий час займався рекламою. У 2003 році зняв свій перший художній фільм “Будинок з піску і туману”, який був номінований на три Оскари. Критика назвала його “найкращим фільмом, який був знятий на студії Dream Works” (студія Стівена Спілберга). До Києва приїхав на кінофестиваль “Молодість”, був головою журі.

Бі-Бі-Сі: Ви вперше на кінофестивалі в якості члена журі, тим більше голови?

В.Перельман: Так. Це мій перший раз. Для мене це була велика честь – отримати таке запрошення. По-перше, тому що я родом звідси, по-друге – я сам щойно зняв свій дебютний фільм (у конкурсі «Молодості» змагаються дебютні стрічки – ред.). Я з ним вже багато фестивалів об’їздив, але тут, на жаль, у конкурсі його вже не могло бути. Він давно тут у кінотеатрах пройшов.

Бі-Бі-Сі: Ви вже подивилися студентський і короткометражний конкурс. Про що зараз знімає молодь?

В.Перельман: Про життя, в основному. Хоча багато різних тем. Були фільми, які дуже мене вразили.

Бі-Бі-Сі: В цих конкурсах були представлені і українські роботи. Чого, на вашу думку, їм не вистачає?

В.Перельман: Ресурсів, якщо порівнювати з фільмами з інших країн. Це помітно на екрані на екрані. А так, я думаю, просто дорослості. Не вистачає розкутості, досвіду. На це потрібен час. Я бачив кілька цікавих українських фільмів, але жоден з них нічим особливим не вирізнявся, не було жодного, про який би хотілося говорити.

Бі-Бі-Сі: Ви в кіно недавно. «Будинок з піску і туману» - ваш перший художній фільм. До цього ви знімали рекламу. Чому ви раптом вирішили стати кінорежисером?

В.Перельман: Я вже давно хотів бути режисером. Мені завжди хотілося розповідати історії, а реклама не дозволяла мені цього робити. Зате реклама дала мені фінансову свободу, доки я сидів і чекав, коли нарешті зможу знімати свої власні історії. І я це врешті зробив.

Бі-Бі-Сі: Народилися ви у Києві, як режисер ви сформувалися в Канаді і Америці. Можна сказати, що ваш фільм – це гарний голлівудський продукт. Якісний, дорогий, з прекрасними акторами, знімався на студії Стівена Спілберга і одразу отримав три номінації на Оскар. Чому ви тоді називаєте себе російським режисером?

В.Перельман: Тому що це не голівудський фільм взагалі. Все, що ви назвали, це не так точно. По-перше, він не дорогий у порівнянні з усіма іншими голівудськими фільмами. Він коштував всього 15 мільйонів. Це взагалі дрібниця за голлівудськими мірками.
По-друге, він отримав номінацію на Оскара за свої достоїнства, а не тому що він голівудський, чи був зроблений на студії Стівена Спілберга.
По-третє, я думаю, що в душі цей фільм європейський. І мені дуже пощастило, що мені вдалося зняти його у Голлівуді.
Хоча я зняв би його де завгодно, навіть за 5 тисяч доларів тут. А з приводу акторів - вони у мене були, звичайно, прекрасні, але на цьому фестивалі я бачив не гірших, яких ніхто навіть не знає.
Я щойно подивився британський фільм з Емілі Мортімер – вражаючий фільм (за головну роль у фільмі «Дорогий Френкі» Емілі Мортімер отримала на «Молодості» приз за головну жіночу роль – ред.).

Бі-Бі-Сі: А чому все-таки ви називаєте себе російським режисером?

В.Перельман: Я вважаю себе просто режисером. Мене називають російським режисером, але це не означає, що я себе вважаю російським режисером.

Бі-Бі-Сі: Ви бачили на «Молодості» фільми, які можуть стати популярними?

В.Перельман: Я не можу судити про популярність фільму. Я можу лише говорити про якість фільму. Популярність залежить від багатьох різних факторів – від розповсюдження, від фінансування, від того, що про нього пише преса.
На «Молодості» я бачив просто безподобні фільми, які зачепили мене за душу навіть більше, ніж мій власний фільм.

Бі-Бі-Сі: Ви поїхали з Києва, коли вам було 15 років. І повернулися сюди лише у сорок один рік. Вам раніше на батьківщину не хотілося?

В.Перельман: Не було часу, по-перше, по-друге, якось мені було складно, до 1993 року взагалі неможливо було сюди приїхати, тому що тут був радянський режим. Мені не можна було сюди.
Знаєте, я, може, чекав шансу приїхати сюди. Перша гарна нагода трапилася, коли американська компанія «Сі-Бі-Ес» вирішили зняти документальну програму про мене, Тома Круза, Даян Кітон і ще когось, я вже забув. Сказали, що їх дуже цікавить моя історія.
Вони мене привезли до Києва у січні цього року, потім ми поїхали в Рим, Едмонтон, робили інтерв’ю з мамою в Ванкувері.

Бі-Бі-Сі: А зараз ви до Києва з мамою приїхали?

В.Перельман: Так, з мамою. Вона тут не була 27 років. Я дуже щасливий, що можу зробити їй такий подарунок. Для мене це місто так багато означає. Це моє дитинство.

Бі-Бі-Сі: У вас якісь друзі у Києві лишилися?

В.Перельман: У мене ні, а у мами звичайно тут багато друзів. Вона, до речі, недавно закінчила писати свої мемуари.

Бі-Бі-Сі: Що вас найбільше вразило тут після стількох років відсутності?

В.Перельман: Звичайно, є великий контраст між тим, яким це місто було, коли я з нього їхав, і тим, яким воно є зараз. Помітний західний вплив. Але я бачив Захід, тому мене це не шокує. Це так, начебто Київ убрався в новий одяг.

Бі-Бі-Сі: А люди змінились?

В.Перельман: Ні, не думаю. Чув лише, що люди тепер не так багато читають, як колись, особливо діти. Пригадую, раніше тут можна було побачити багато людей з книжкою в руці. Зараз не видно.

Бі-Бі-Сі: А де саме у Києві ви жили?

В.Перельман: Ми зараз сидимо на Саксаганського, 6 (у приміщенні Будинку кіно – ред.), а мене привезли з Жовтневої лікарні, де я народився, на Саксанганського, 2. Ми там жили у комунальній квартирі. Потім ми переїхали на Горького, 15, а потім на ріг Саксаганського і Толстого, звідти і поїхали.

Бі-Бі-Сі: Ви там вже були?

В.Перельман: Скрізь заходили. Зараз там якийсь офіс, нас навіть не пустили до квартири. В квартиру на Горького, 15 нас теж не пустили. Сказали, що там якийсь об’єкт, але який саме, не сказали.
Навіть сфотографувати не дозволили. Ми три дні з мамою ходили повз цей будинок, дуже хотілося туди потрапити. Там життя минуло у комунальній квартирі на третьому поверсі.
А потім стався цікавий випадок. Нам у готель принесли запрошення на прийом до посла Німечиини. Дивлюся на адресу, а там Горького, 15 написано. Ми туди пішли, я зустрівся з послом, розповів йому все, і він мені каже: «Ну що ж, пішли тоді». І його особиста квартира виявилася нашою.
Колись це була велика комуналка, де жило шість сімей.

Бі-Бі-Сі: Який ваш найяскравіший спогад дитинства?

В.Перельман: Сім’я. У нас була дуже дружна сім’я. Нас було шестеро чи семеро, всі ми жили в одній кімнаті. Я спав на розкладушці. Я був єдиною дитиною, і всі мене любили.
Всі були дуже близькі – сміялися і плакали всі разом. Зараз такого немає. У мене є своя сім’я, але такої близькості немає. Коли мені було сім років всі наші рідні загинули, або померли, ми залишилися удвох з мамою. Ми тому і поїхали звідси. Тут вже не було чого робити.

Бі-Бі-Сі: В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що де б ви не жили, в Італії, Канаді, чи Сполучених Штатах, ви завжди будете почувати себе емігрантом. У вас що досі так і немає дому?

В.Перельман: Думаю, що мій дім десь тут. Можливо повернуся колись... Не знаю... Мені здається, що якщо я не приїду сюди, не побуду тут, то я пропущу щось в моєму житті.

Бі-Бі-Сі: А ви не збираєтеся привезти сюди свою сім’ю?

В.Перельман: Я б хотів, але не знаю, чи погодилася б моя дружина, вона ж американка.

Бі-Бі-Сі: А чим займається ваша дружина?

В.Перельман: Вона просто сина ростить. Це, звичайно, не просто, а складно. У неї свої справи, свої хобі є.

Бі-Бі-Сі: А у вас які хобі?

В.Перельман: Я люблю читати. Увесь час читаю. У мене мотоцикл є. Я їжджу на ньому дуже швидко і небезпечно. Дуже-дуже швидко і небезпечно. Люблю тинятися. Люблю приїхати в місто, яке я не знаю, наприклад, Париж, не брати ніяких турів, а просто ходити. Ходжу годинами, дивлюся, сяду в кафе, почитаю. Інколи всю ніч можу ходити. Люблю ночами ходити, коли немає людей.

Бі-Бі-Сі: Ви кажете, що багато читаєте. А що ви читаєте? У вас є такі книги, з якими ви ніколи не розлучаєтесь?

В.Перельман: Я книжок не перечитую. Фільми я теж не дивлюся більше одного разу. Я люблю перше враження. Через це мені навіть свій власний фільм набрид. Я з ним їздив на всі прем’єри і мусив його дивитися.
А книги різні читаю. Я люблю романи, драму дуже люблю. Цікаво, що у лютому цього року я вперше прочитав російською мовою «Майстера і Маргариту».
Я, звичайно, читав її, коли був малим, у нас вдома була ця книга, але тоді я її не зрозумів. Не було зрілості. Потім англійською мовою прочитав – англійською це зовсім не така книга. Вона не перекладається тому, що там така тонка іронія. Це як «Дванандцять стільців» - їх же можна пререкласти. Цікаво, що я прочитав Шекспіра спершу російською, ще коли тут жив, і потім приїхав до Канади, прочитав англійською... російською було набагато краще, як на мене. Це його рідна мова. Російська мова взагалі чудова. Вона мені дуже подобається. Дуже поетична мова.

Бі-Бі-Сі: А думаєте ви якою мовою?

В.Перельман: Дивлячись, де я. Я такий хамелеон. Тут - російською, в Америці - англійською. Спочатку, коли сюди приїхав, було важко розмовляти російською. Але зараз вже переключився. Коли жив у Римі, знав італійську, розмовляв без акценту. А зараз забув повністю. У мене в житті так якось виходить – я забуваю багато, щоб залишити місце для інших думок.

Бі-Бі-Сі: Про що ви мрієте?

В.Перельман: Моя мрія – це просто бути щасливим. Мрію, щоб мир був у моїй душі.

Бі-Бі-Сі: Ви щасливий?

В.Перельман: Не дуже. Це важко визначити – щасливий ти, чи ні. Це залежить від дуже багатьох різних факторів. Бувають хвилини, коли я щасливий.
Знаєте, коли проходиш важке життя, дуже важко бути щасливим увесь час. Потрібно виривати тільки маленькі шматочки щастя і накопичувати їх. Бо коли лежиш і помираєш потім, коли ти старий, чи навіть молодий, це все що у тебе залишається, ці маленькі хвилини, які ти вирвав.
Ти тихенько виймаєш їх з кишені, кладеш на долоню і дивишся.