Точка зору: тиранія селфі

15 квітня 2015

Монопод — палиця для селфі — наче магніт, витягує на поверхню усю нашу самозакоханість, вважає Говард Джейкобсон. Чи варто хвилюватись з приводу цього нашестя?

У мене є улюблений пелікан. Більшість часу він проводить у своїй оселі — на острівці у лондонському парку Сент-Джеймс, але часом виходить погуляти поміж перехожих на березі. Як усі пелікани, він має розважливі і дещо зверхні манери, і люди його цікавлять менше, ніж він — людей. Утім, якщо на тривалі стосунки ви не розраховуєте, він може потертися об вас крилом, пройтися з вами кілька метрів і навіть посидіти поруч на лавці.

Однак його люб'язність має певні межі — він ніколи не погодиться на другорядну роль у селфі. Бажаєте зробити його фотопортрет — будь ласка. Та якщо вам закортіло зробити свій портрет разом із ним у ролі "місцевої цікавинки" — він цього не потерпить.

Востаннє, коли я його бачив, він був не в гуморі — ламав пластикові тарілочки, з яких він робить пастки для риби, і погрожував дзьобнути будь-кого, хто наблизиться. Врешті-решт він поплив назад на свій острів, хоча за кілька хвилин до того явно насолоджувався прогулянкою, — а все тому, що якась туристка наблизилась до нього і випростала руку з палкою, на кінці якої був її смартфон. Вона радісно усміхалася у свій віддалений об'єктив, як головний персонаж цієї сцени, пелікана ж було призначено масовкою. Він був чужий на цьому святі життя.

Думаю, його образа не безпідставна. Палиця для селфі — це втілення самозакоханості, жезл нарцисизму, ланка, що замикає коло між об'єктом фотографії та його фотознаряддям, виключаючи з цього кола все інше. Завжди незручно вторгатися у простір між фотоапаратом і предметом зйомки, навіть якщо доводиться півгодини чекати на вузькому мості, поки фотограф не знайде ідеальний ракурс. Але хто насмілиться влізти у кадр, скомпонований за допомогою монопода? Я б скоріше пройшов між закоханими, що цілуються.

Сама ідея монопода для селфі абсурдна. Найперше тому, що нелогічно додавати об'ємне фотообладнання до пристрою, головна цінність якого у тім, що він легший за кредитну картку і вміщується до кишені. Якщо у вас вже є монопод для мобільного телефону, то, може, придбаєте ще штатив, набір студійних ламп і відбивачів? Скільки мине часу, перш ніж ми не зможемо поїхати у відпустку без асистента, що носитиме за нами аксесуари до смартфону? Чим далі, тим нижче ми опускаємось.

Оскільки не можна допустити, щоб туристи зачіпали вази династії Мін чи протикали дірки у полотнах пост-імпресіоністів, нині ці палиці поступово забороняють у галереях і музеях. Прекрасно. Лишається тільки заборонити їх у парках, щоб не ображати гідність пеліканів.

Але палиця — побічне питання. Найбільше нас має турбувати сама ідея селфі. І не кажіть, що Рембрандт з радістю робив би такі знімки, якби у XVII столітті йому була доступна ця технологія.

Найпопулярніше

End of Найпопулярніше

"Якби була доступна технологія" — це аргумент тих, хто не може повірити, що решта епох не сиділи й не чекали сучасних досягнень. За умови доступності технології, Шекспір писав би для телесеріалів, Шуберт міксував би свою музику на цифровому пульті, а людина епохи палеоліту прикрашала б печери своїми селфі з Instagram.

Пожаліймо ж наших нещасних предків, що змушені були обходитись без наших зручностей.

Звісно, завжди є ймовірність, що серед любителів селфі трапляються сучасні Рембрандти, які за допомогою телефону досліджують тлін сучасності, різні обличчя меланхолії і навіть психологію самозакоханості; але зазвичай селфі позбавлені такої критичності і просто поміщають у центр всього побаченого наше "я", ставлять його печатку на події та пейзажі, начебто єдина цінність навколишнього світу — те, що у ньому є ми.

Звісно, немає нічого злочинного, а тим більше нового у тому, щоб фотографуватись у відвіданих місцях. Ми забудемо, що це за гори на задньому плані і хто це поруч із нами, але навіть через багато років, дивлячись на фото, будемо згадувати, як нам десь колись було весело.

Але є тонка різниця між тим, коли вас фотографує хтось інший і коли ви фотографуєте себе самі. Сторонній спостерігач побачить те, що не видно вам. Можливо, абсурдність. Чи похибки самосприйняття. Ще у школі ми їздили на екскурсію у Париж, де приятель сфотографував мене на тлі млина Мулен Руж. Якби я робив цей знімок сам, я б постарався прийняти вигляд втомленого паризького поета чи гуляки, співця чутливості у бодлерівському жилеті, з виразом пересиченості плотськими утіхами на обличчі. Але мій приятель чомусь побачив кумедного англійського школяра з пушком на верхній губі та ногами, коротшими, ніж у Тулуз-Лотрека.

Саме критичний погляд зі сторони рятує нас від відчуття власної величі, яке затьмарює нам розум.

Але знімки з монопода — це лише частина проблеми. Нині ми страждаємо на нарцисизм у кожній сфері життя. Нас вражає кожна банальність, що народжується у нашій голові, і ми записуємо її для друзів, фіксуємо усі відтінки наших відчуттів, усі побіжні імпульси, повідомляємо незнайомим людям, на якій ми зараз сторінці у книзі, про яку вони ніколи не чули. "Я прочитав книгу Х на 76%", — хтось запускає твіт у всесвіт, переконаний, що всесвітові не байдуже. Якщо такі повідомлення справді сягають далеких планет — "Я вже на середині книги Y" — недивно, що з далеких планет нам ніхто не відповідає. Хіба що знайдеться якась планета на схожому рівні технологічного розвитку, де цю книжку прочитали лише на чверть — тоді нам напишуть: "Без спойлерів, будь ласка!"

Ідеться про літературу, де "я" має сидіти тишком, але сьогодні розійшлося не на жарт. Я бував на засіданнях книжкових клубів, де учасники обговорювали, хто вони і що вони думають, і несли додому власні думки у голові, пироги у шлунку та відчуття того, що подивились на світ очима автора, тоді як насправді ні на мить не заплющували власних очей.

Уперше прочитавши Гомера у перекладі Джорджа Чепмена, британський поет Джон Кітс порівнював свої почуття з захопленням людей Кортеса, коли ті вперше побачили Тихий океан. На думку Кітса, вони дивилися одне на одне з "шаленою здогадкою". З подивом, інакшими словами, не з визнанням. Але у часи селфі нам не лишається ні шаленства, ні здогадок. Прихильники селфі шукають самоствердження навіть у книжках. Їм потрібен ще один автопортрет.

"Я не впізнаю себе у ваших персонажах", — такими словами рясніють відгуки читачів на сайті Amazon, жахаючи авторів. Читач не впізнає себе — ганьба автору! То дрібниці, що він зовсім не ставив собі за мету зробити своїх персонажів схожими на читачів.

Безперечно, одна з приємностей читання, особливо в дитинстві — зустрічати у книгах героїв, які переживають щось подібне до тебе. Олівер Твіст голодує і випрошує добавку — і я так роблю після шкільного обіду! Сирітка Джейн Ейр страждає від знущань і звинувачень у злочинах, яких вони не вчиняла — з ким такого у дитинстві не бувало! Але не менше задоволення — а з досвідом читання, бажано, й більше — мають приносити персонажі, які не є нашою дзеркальною копією, чиї почуття нам не близькі чи взагалі невідомі, чиї погляди на світ часом протилежні до наших і, якщо це дійсно складна книжка, хто висміює усе, що нам дорого.

Адже це одна з основних переваг будь-якого мистецтва: воно звільняє нас від тягаря завжди бути собою і бачити те, що ми завжди бачимо, показуючи нам "шалені здогадки". Якщо в юності ми читаємо, аби "знайти себе", то в старшому віці краще читати, аби себе згубити.

"Я" — це сутність, що легко атрофується. За відсутності відмінностей, незгод і викликів, ми швидко мімікруємо під інших: віримо у те ж саме, що й вони, вдягаємось і мислимо, як вони, боїмося того, що на нас не схоже, і почуваємось безпечно лише у компанії людей, які роблять такі ж фотографії таких самих людей такими ж пристроями, допоки врешті-решт усе наше життя не перетворюється на одне велике і невиразне селфі.