На ріках Вавилонських - рецензія на книгу Жадана

Сергій Жадан. Месопотамія. Харків: Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2014.

Дев’ять оповідань і кілька десятків поезій, та лише на прозовому екваторі книжки Сергія Жадана "Месопотамія" є натяк на одне з цивілізаційних джерел – історично значущу територію Межиріччя. Проте сказано про неї хіба як про "щось пов’язане з водою, щось із каміння та піску". Позакультурне, нерукотворне, природне. Відкрите навсібіч вітрам і поглядам богів, що назирають за маленькими трагедіями людей.

Власне, всі герої збірки і за сумісництвом виконавці таких мінівистав – персонажі, котрі навіть і не здогадуються, які ролі їм відведено у драмах народження, кохання та смерті. І що їм взагалі відведено будь-які ролі. Вони просто живуть, здійснюють гідні й не дуже вчинки, зустрічають гідних і не дуже людей, роблять гідний і не дуже вибір.

Автор навмисне окреслює їх наче в міжповітряному просторі. В принципі, за деякими натяками, деталями, репліками можна дійти висновку, про яку країну та які часи йдеться, але чи потрібно? Населення Жаданової "Месопотамії" – всі ці Марати, Сєні, Олі, Даші, Роми, Юри — не так дійові особи, як колективний привід почати й продовжити розмову із читачем про особливості пам’яті, її обмежені можливості, про кульбіти, на які вона здатна, коли нема на що опертися – ні на події великої Історії (бо "месопотамські" персонажі існують поза нею), ні на творчість, ні на традицію.

Майже всі вони якщо не клоуни, то ексцентрики з особливим почуттям гумору, примхливим ставленням до всесвіту і химерним самоусвідомленням. Хтось одружується зі страху перед родичами-єговістами. Хтось реактивно встигає двічі розлучитися до тридцяти (і то так мало) лише через те, що не став до шлюбу втретє. А хтось, надихнувшись заокеанською поїздкою, різко стає хатнім філософом: "Пам’ять, — зауважував потім Боб у своїх повідомленнях, — здатна примиряти в нашій уяві речі, на перший погляд несумісні й протилежні за своїм логічним наповненням. Іноді я думаю: з яких печальних епізодів складається наша свідомість, з яких невтішних випадків! Мабуть, саме всеохопність пам’яті й невідворотність спогадів і змусили людство вигадати спорт, мистецтво та анестезію".

Народ у "Месопотамії" зібрався переважно дивакуватий – і кумедний настільки, наскільки нам такою здається білка в колесі, яка попри мускульні зусилля сама не може вискочити за межі своєї обертальної катівні. Аби підкреслити цю амбівалентність "колеса фортуни", в якому біжать і водночас нерухоміють його герої, письменник окреслює їх неоднозначно. У книжці фактично відсутні фірмові авторські жарти, та жодне речення неможливо сприймати всерйоз. Тут смерть у будь-яких проявах, швидше, анекдот ("До церкви Марат не пішов, оскільки вважав себе мусульманином, до того ж, невіруючим, натомість посеред ночі вибрався в кіоск за сигаретами. У домашніх капцях і з купюрою, затиснутою в кулаці. Там його й підстрелили"), але анекдот сумний.

Будь-яке з оповідань надається до феєричного фіналу, та Жадан з легким серцем нехтує цією можливістю. Немов гріх сміятися над убогими – саме перед ними колись відкриється Царство Небесне. Тож і картина, незважаючи на антураж (пошарпані квартири, невиразні офіси, стандартні відділки міліції, відомо-які-лікарні тощо), у нього вийшла пастельно-лірична, позначена й неочікуваною суворістю, і якоюсь мало не подружньою ніжністю.

У цих історіях нема праведників та злочинців, і ні чортів, ні ангелів нема. Як справжній гуманіст, Жадан дарує голоси, не розрізняючи провини та заслуги. А в підсумку його хор звучить так розмаїто й потужно, можливо, ще й тому, що прозові сюжети та їхні персонажі плавно перетікають у поетичний вимір, де їх зустрічають подібні сюжети й подібні ж персонажі (Саня-футболіст або дядь Саша, що "працював на Фрунзе в кабаку"). Фактично відбувається процес багаторазового віддзеркалення, коли "не можна втекти від себе і від своєї печалі // від своєї ненависті і своєї любові".