Юрій Винничук. Танґо смерті. Видавництво Фоліо. 2012
В історії української літератури не один маститий автор робив спроби вирватися в художньому тексті за межі національного контексту, Юрієві Винничуку це вдалося.
У романі "Танґо смерті" він створив іншу історію Львова, в якій знайшлося місце для забутих слів, якими говорив старий Лемберґ, і для людей мультикультурного міста Лева, які воскресли на сторінках книги.
Винничук виставив інтелектуальний рахунок радянській історіософії і її сфальшованій інтерпретації війни, де є "свої" і "чужі", переможені і переможці, які залишаються жити в масовій свідомості українців і не лише українців.
Письменник-містифікатор написав трагедію, її можна назвати національною, назвати одним словом "шоа", та смисли, які продукує автор у своєму романі, не втратять у глибині від тих чи інших означників. Слово "смерть" не має національності, так само як і безсмертя, музика чи людська екзистенція.
Композиція "Танґо" складна, інтрига захована поміж різних часових пластів і сюжетних ліній, метод реконструкції переплітається з фантасмагорією, історичні факти межують з відвертою містикою – і в усьому цьому відчувається вправність досвідченого містифікатора.
Так Львів 30-х років, зелений рай дитинства, постає з розповіді маленького хлопчика Ореста Барбарики і його друзів: поляка Яся, німця Вольфа і єврея Йося. Це діти героїв, вбитих червоноармійцями повстанців Української Народної Республіки, матері маленьких персонажів познайомилися на Янівському цвинтарі, де поховані їхні чоловіки.
Війна вривається в життя міста і нав’язує свою жорстоку драматургію, але вона спроможна тільки вбити, а не перемогти тих, батьки котрих померли за велику ідею...
"Танґо смерті" – це передусім ода патріотам Львова, єдиного українського міста, яке в 1939 році тримало оборону дев'ять днів (для порівняння, Франція (зібравши всі сили країни) – не змогла встояти за такий недовгий відтинок часу).
Львів післявоєнний, в який читача час від часу катапультує автор, це інша епоха, яка нагадує сіру зону. Про нього розповідає не дитина, а дослідник арканумської культури, лінгвіст Мирко Ярош, за яким стежить СБУ, бо цей чоловік дивакуватий, не вписується в стандарти звичайного науковця і його інтелектуальні пошуки підозрілі, в ньому ж вгадуються риси самого автора роману.
У чому відмінна риса прози Винничука – він пише граючись, або, як говорять у Львові, бавиться, тож львівська бібліотека Оссолінеум стає живою містифікацією, казковою країною, де можна сотворити диво і віднайти безсмертя та заодно скупатися в озері і випити вина.
Його фірмовий чорний гумор детективних історій розчулює аж до реготу, навіть інтимні подробиці в епізодах про сучасну українську письменницю, відому романами в дусі "антизабужко", не кидають тінь на письменника, який зводить рахунки з фемінізмом через вільну поведінку вільної духом і тілом жінки.
Роман – наскрізь трагічний, як сама історія танґо, а вона не завжди закінчується полюбовно і в Парижі. Побутової еротики в романі нема, як і порнографії, в якій автора житія гаремного (національної героїні) Роксоляни, небуденних дів ночі й гостросатиричних віршів уже звинувачували.
Натомість є історія про порнографію – ідеологічну і справді страшну. Уява важко спрацьовує, коли намагатися уявити Янівский концентраційний табір. Стоїть оркестр ув'язнених. Серед них – професор Львівської державної консерваторії Штрикс, диригент опери Мунд та інші відомі в минулому столітті музиканти. Диригент чує команду починати, його рука тремтить, але здіймається вгору – і звучить незабутня мелодія, крики, ридання, постріли, в повітрі застигає смертельний відчай ув'язнених...
Автор береться описати більше, ніж смерть – ритуал безсмертя, відому тільки втаємниченим музику сфер, почувши яку, людина пізнає свою безсмертну сутність, долає відомі закони фізики і стає безсмертною.
Мелодію, яка лунала у момент розстрілу, самі музиканти назвали "танґо смерті". Дивовижний манускрипт з партитурою симфонії, почувши яку людина осягає безсмертя, герої роману і намагаються знайти. Там сказано, що жива людина є камертоном, завдяки якому вона може пізнати себе в іншому житті.
Схожі ідеї описували піфагорійці, таємне товариство учнів Піфагора, математика і містика Давньої Греції. Але якщо читати уважніше, йдеться не про релігію чи бога, чи (ест)етику буття, а про безсмертя людської сутності, про те священне в людині, про що румун Мірча Еліаде писав свої філософські трактати.
Авторові як такому взагалі чужа ідея безликості (тут є істотний відступ від буддизму), слово "я" для нього реально існує, існують імена, зв'язок поколінь.
"Шоа у Львові" Євгенія Наконечного і ще щось справді могутнє, що він не зображав з цейсівською точністю, а розселив по сторінках, немов духів в покинутому будинку.
Українська історія досі залишається таким покинутим будинком, в якому ніхто не живе. Є надія, що автор її таки оживив.
Прочитати інтерв'ю із Клацнути Юрієм Винничуком.
Переглянути анотацію книги Клацнути Юрія Винничука "Танґо смерті"
