Як не кричати на дітей

Коли я була малою, дуже любила розповіді мами про її дитинство. Мені подобався, мабуть, сам процес, тому що, коли стала трохи дорослішою, я згадую, про що саме вона розповідала, і мені стає моторошно.

Переважними темами її історій були злочин і покарання. Тобто якась дитяча провина, і як бабуся Федора за це відлупцювала маленьку Галю. При цьому мама розповідала про бабусю з любов’ю, без образи. Але мене не відпускає відчуття, що саме ці, болючі і шокуючі моменти і лишились єдиними в пам’яті моєї мами про бабусю після того, як її не стало.

Мене вже не били, але, як і на більшість дітей кричали і присікали словами "тому що Я так сказала".

Зі своїм сином я розмовляла з пелюшок, як із рівним собі за віком і інтелектом. Навіть в ті часи, коли він не розумів "дай" і "на". Я ніколи не забороняю йому чогось категорично і завжди намагаюсь пояснити, чому саме "ні". Зокрема в часи, коли такі "діалоги" були грою в одні ворота, коли здавалося, що я навіжена і розмовляю сама з собою. Утім, я не намагаюсь хвалитись, не кричати на дитину - це не вбудована опція.

Якщо ви мама здорової звичайної дитини, ви точно сприймаєте фразу "я вдячна всесвіту за особливу дитину", як білий гомін, як щось, чим мами дітей з відхиленнями від норми намагаються підтримати себе морально, як аутотренінг.

Я вам так скажу: на початку шляху боротьби за "звичайність" такі мами взагалі сприймають цю конструкцію як знущання. I я так сприймала. I лише з часом, аналізуючи всі метаморфози, які зі мною відбулись, я чесно можу це сказати: якби мені не довелося битися із вітряками, ніякого донкіхоту з мене б не вийшло.

Я неврівноважена і нервова, я гонорова і авторитарна. Моєму синові загрожувала домінантна мама з браком часу на довгі розмови і внутрішнім бажанням контролювати та опікати. Отже, якщо уявити цю схему трохи художньо, то малий знайшов метод, як нейтралізувати небезпечну маму: не розуміти її і не розмовляти з нею, влаштувати свій режим і завести свої правила існування.

Мені з раннього дитинства довелося його поважати за те, що він ніколи не плакав без діла. Тобто, якщо сльози, то це вже точно дуже боляче, або дуже щось треба. Але була єдина маніпуляція сльозами: варто було підвищити голос, у дитини тряслося підборіддя, малий готовий був влаштовувати "плач Ярославни".

З огляду на те, що особливу дитину завжди і за будь-яких умов більше шкода, то вже на перших секундах такої реакції ти себе ненавидиш за це. А крім того, ти уявляєш, скільки шкоди його нервовим клітинам ти зараз завдаєш. Ти рахуєш, скільки занять піде прахом через твою хвилину крику, скільки грошей на фахівців і ліки ти спускаєш у повітря разом з децибелами.

У однієї моєї подруги дві чудові доньки. У них немає неврологічних проблем, вони звичайні життєрадісні діти, і батьки їх дуже люблять. Але мама засмикана роботою і життям. Днями вона розповіла мені, що у старшої почалось заїкання. Терміновий похід до фахівців завершився довгим і докладним рецептом лікування. Там був цілий список для аптеки. Для мами. Заспокійливих. Тому що не треба кричати на дітей.

В моїй ситуації я прийшла до цього висновку сама. Так. Для того, щоб у мого сина не смикались очі і був постійний прогрес, я п’ю справжні заспокійливі. Курсами. Так, без ліків я не справляюсь. Бо якби я вміла не кричати і не зриватись без заспокійливих, то я була б іншою людиною. Це і є мій секрет "відповідального батьківства".

Колись в одній жіночій компанії, за розмовами про власне дитинство, про дитинство наших мам і бабусь (декому щастило знати і їх розповіді), ми вивели таку зовсім не наукову, але теорію. Вона заснована на дуже малій вибірці, але в нашому колі була стовідсотковим фактом. В наших родинах з кожним поколінням назад до дітей ставились все гірше. Мій син напевне зможе мені щось пред'явити, на кшталт "не помітила", "не приділила уваги". Я можу згадати багато епізодів неконтрольованого батьківського гніву і криків. А вже моя мама - побоїв. В часи дитинства моєї бабусі, здається, дітей навіть не рахували.