Блог мами: материнство - не змагання

Коли виховання дітей перетворюється на забіг, в якому головна мета - випередити інших, то врешті-решт програють всі.

Дитячий майданчик в одному зі спальних районів Києва. Кілька дітлахів віком від двох до чотирьох років бавляться у просторій пісочниці, обмінюються іграшками і періодично посипають одне одному голови піском - під невдоволені вигуки дорослих, що сидять на лавках і теревенять.

Певний час картинка не змінюється, аж раптом одна з мам нахиляється вперед до малюків і голосно каже:

- Софія, розкажи нам віршик про котика. Швиденько.

У цей момент всі присутні замовкають і повертають голови в бік дівчинки у строкатій рожевій сукні, яка сидить навприсядки біля пісочниці і зосереджено тицяє паличкою в жука.

Софія не хоче нічого розказувати. Софія зайнята. В неї є нагальніші справи.

- Соня, зроби мамі приємне. Ти ж ЗНАЄШ той віршик, - не вгамовується амбітна матуся. - Скочив котик, сів на… На що він сів? На що сів? Пам'ятаєш?

Жучок перекинувся на спинку. Нуль реакції.

- Сів на плотик. Сів на ПЛО-ТИК. Миє ротик і…? Що він миє? Що миє? Агов?!

Жучок ворушить ніжками. І нехай весь світ зачекає.

- Софія Вікторівна, - звучить вже голосніше і суворіше. - Я теж буду так робити, коли ти мене про щось проситимеш.

Розчарована й засмучена, жінка знову повертається до глядачів, на яких і була розрахована ця маленька вистава, і починає запевняти, що зазвичай віршик відскакує у Соні від зубів, і взагалі невідомо, що на неї сьогодні найшло. Мабуть, зміна погоди чи спалахи на сонці.

І тут свій голос подає інша мама. Впевнено і спокійно вона звертається вже до своєї дочки:

- Єва, сонечко, а ти розкажеш нам про котика?

Дівчинка у жовтій футболці відривається від пластмасового сервізу і швидко, не спиняючись, видає:

- Скочив котик, сів на плотик, миє ротик і животик. Він біленький і чистенький, гарний Мурчик, мій маленький. Правильно, мама?

Джекпот. Всі "сімки" та "дзвоники" в ігровому автоматі Лас-Вегаса.

- Так, сонечко. Грайся, - задоволено усміхнувшись, каже жінка і уважно спостерігає за реакцією першої мами. - У неї прекрасна пам'ять. Плюс школа раннього розвитку з шести місяців... Ви ще не ходите, так?

- Не ходимо, - крізь зуби відповідає та.

- А коли Соня заговорила? Здається, в три?

- Так, у три.

- А ми в два. І вже потроху читаємо по складах. Соня ж ще не читає?

- Ще ні.

- Оу. Ну нічого. Мабуть, не час. Комусь легше дається, комусь складніше. Ми вже навіть пішли на дві іноземні… Накопичуємо словниковий запас. Сонечко!

- Так, мамо.

- What is your name? (Як тебе звати? - Ред.).

- My name is Yeva (Мене звуть Єва. - Ред.).

Бум! Іще одна перемога. Сьогодні вдалий день для Єви та її завзятого тренера. А от для Софії, здається, не дуже, бо ввечері на неї чекає штормова хвиля маминих амбіцій.

Адже треба швидко наздоганяти, муштрувати, обтісувати, аби хоча б наблизитися до омріяного "ідеалу".

Тільки кому це потрібно: дитині чи мамі?

Ми всі так чи інакше порівнюємо своїх дітей з іншими - інколи свідомо, інколи ні, і це абсолютно природно, адже дитина - це продовження нас самих, і ми хочемо, аби це продовження було кращим.

Та інколи прагнення дотягнутися до планки, яку підняли сторонні, неважливі насправді люди, сильно шкодить усій родині, бо заважає просто жити і насолоджуватися життям.

Те, що мало бути щасливим і безтурботним дитинством, перетворюється на безкінечний забіг з метою зробити зі свого чада якщо не справжнього вундеркінда, то хоча б вундеркінда в очах інших, і вгамувати свої власні комплекси.

Минулого тижня у школі розвитку, яку відвідують мої хлопчики, на мене напала одна дуже завзята мама. Ми з дітьми запізнилися, бо я бігла з роботи, а під час заняття малі постійно вибігали до мене в коридор, аби перевірити, чи я не кинула їх і не подалася шукати кращої долі.

Вона з'явилася з нізвідки, плюхнулася на стільчик поряд зі мною і повідомила, що їй доведеться забрати сина раніше, бо в нього скоро англійська, зразу опісля китайська, а ввечері - танці.

Я кивнула. І вже в наступні десять хвилин дізналася, що всі логопеди району назвали цю дитину майбутнім генієм, бо вона заговорила у півтора, що зараз вона вивчає три мови водночас і сміється в обличчя "соціалізації", бо пізнала її ще в пелюшках.

Коли ж нарешті мене спитали про мої плани на майбутнє дітей, я відповіла: "Ну, ми йдемо їсти морозиво". І це була маленька революція.

Я усвідомила, що більше не хочу вестися на ці провокації. Я не хочу порівнювати. Я відмовляюся дивитися на своїх дітей крізь призму чужих критеріїв успіху.

Насамперед тому, що щастя моїх синів в майбутньому не залежить від того, раніше чи пізніше вони заговорили, почали читати або вітатися англійською. Воно не залежить від кількості занять, які ми відвідаємо за день, і від того, наскільки реалізованою в ролі матері я відчую себе.

Я сказала собі, що мої діти самі знають, що їм насправді потрібно, коли і в якій кількості. І запевнила себе, що порівнювати їх варто не з кимось іншим, а лише із самими собою.

І саме тому я відмовляюся брати участь у будь-яких, навіть негласних, змаганнях матерів.

Бо незнання китайської у чотири роки ніколи не буде таким болючим, як втрата дитинства.

Бо гонитва за образом "мами вундеркінда" може принести хіба що одномоментну перемогу, але справжній тріумф не залежить від мене. І ніколи не буде залежати.