Майя Дерен: киянка, з якої почався американський кіноавангард

За Майєю Дерен закріпилося звання "матері американського авангарду". Такі ключові фігури експериментального кіно, як Стен Брекидж і Барбара Гаммер, присвятили їй свої роботи. А серед найвідоміших послідовників Дерен - Девід Лінч.

Для того, аби стати ключовою фігурою світового авангарду, їй вистачило дев'яти короткометражок і документальних матеріалів про релігійні обряди на Гаїті.

Цього виявилося достатньо, аби вказати дорогу десяткам сюрреалістів і експериментаторів від кінематографу та дати теми для розмов фрейдистам, феміністкам, релігієзнавцям і кіноманам на десятки років.

Народилася Майя Дерен Елеонорою Деренковською 29 квітня 1917 року в Києві в освіченій єврейській родині. Коли їй було 5 років, вона разом з батьками переїхала у США.

І хоча Дерен, отримавши освіту, досить швидко влилася в американські мистецькі кола, її найближче оточення складалося переважно з таких же мігрантів, як вона сама.

Її перший чоловік був з кола "російської еміграції". Другий чоловік, Александр Гаммід, який допомагав Майї з першими фільмами, - політичний емігрант із Чехії. Третій, музикант і композитор Тейджі Іто, - уродженець Токіо, який виріс у США.

Серед друзів і колег, які працювали над фільмами Дерен, - мігранти з Австрії, Литви, Франції, Тринідаду та Китаю.

У 1943 році Майя Дерен разом із Александром Гаммідом зробили фільм "Полудневі тенета".

До цього вона вважалася поетесою, але, як сама зазначала, "доволі поганою поетесою, оскільки думала з точки зору візуальних образів": "І поезія була спробою помістити ці образи в слова... А коли я отримала в руки камеру, це було ніби повернення додому. Це було те, що я завжди хотіла робити".

У фільмі Дерен зіграла роль жінки, чия підсвідомість проривається на екран. Події стрічки відбуваються за логікою сновидіння і сповнені символізму. Будинок героїні стає місцем справжньої містичної подорожі, трактувати яку можна на будь-який смак.

"Полудневі тенета" отримали нагороду на Каннському кінофестивалі, стали першопрохідцем американського сюрреалізму. І саме ця стрічка вважається ключем до таких фільмів Девіда Лінча, як "Шосе в нікуди" і "Малголланд драйв".

Після "Тенет" Дерен працювала ще над десятком короткометражних стрічок, хоча і не всі їх довела до кінця.

Кожен із фільмів по-своєму вражає. В одному з них серед акторів можна впізнати Марселя Дюшана. В інших - камера стає повноцінним партнером танцюристів на екрані. А "Приватне життя кота" на понад півстоліття випередив сучасне захоплення "котячими відео".

У 1946 році Майя стала першою лауреаткою стипендії Гуггенгайма за роботу в кіно. Отриманий грант дозволив Майї поїхати на Гаїті досліджувати ритуали вуду.

У період від 1947 до 1955 року Дерен в сукупності провела на Гаїті майже два роки, відзняла велику кількість відеоматеріалу. Дослідники вражені тим, як беззастережно її допустили до таїнств.

Після повернення у США Майя Дерен навіть практикувала обряди як жриця вуду і написала одну з найдокладніших книжок про ритуали - "Божественні Вершники: Живі Боги Гаїті". Редактором книги був Джозеф Кемпбелл, який згодом прославиться своїм дослідженням міфології і стане одним із натхненників "Зоряних воєн" Джорджа Лукаса.

Окрім власної творчості, режисерка, добре знаючи всю складність незалежного кіновиробництва, ініціює створення Creative Film Foundation, мета якого - популяризація та фінансова підтримка незалежних авторів. Фундація діяла до смерті Дерен у 1961 році. Їй було 44 роки.

А у 1986 році Американський кіноінститут започаткував нагороду авторам незалежного кіно імені Майї Дерен, яку вручали протягом десяти років.

Життя Дерен, як і її творчість, було сповнене таємничості та містики.

Серед спогадів про Майю можна зустріти історії гаїтян про те, як в неї вселялися духи богів, а її друзі в США розповідають, що в приступах гніву вона могла кидатися холодильниками. Всі одностайні в любові Майї до танцю.

Марція Вогель, яка з чоловіком теж популяризувала незалежне кіно, у документальному фільмові "У дзеркалі Майї Дерен" згадує, що Дерен полюбляла вишивані блузки і одягалася досить екстравагантно, "вона виглядала як гіпі, дитина квітів, але на вулиці були не 60-ті роки, а 40-ві!".

Марція також згадує, що Майя співала "російською", хоча, можна припустити, так вона могла характеризувати й українські пісні. Окрім того, Марція розповідає, що Майя думала про повернення на батьківщину.

Проте в Україну повернутися судилося лише "Святому Граалю кінематографу", як називає її фільми кінознавець Йонас Мекас. У 2011 році її короткометражні стрічки показали у рамках кінофестивалю "Молодість" у Києві.