Блог психолога: чому ми любимо купувати?

Нещодавно довелося переїздити з одного житла у інше. Поки речі лежали по своїх місцях, їх немовби не помічала. Коли ж довелося пакуватися - вжахнулася, скільки не те щоб зовсім непотрібних, а, скажімо, умовно потрібних штанів, суконь, пледів, світильників, посуду було куплено за останні кілька років.

І йшлося мені не так про витрачені гроші - про це намагалася не думати. Радше про саму потребу людини купувати знов і знов, попри наявність в неї подібних речей. Отже, не конкретні сукня чи телефон нам потрібні, а що саме?

Бажання щось купити, на мою думку, - один зі способів самоствердження у нашому матеріальному світі. Такий собі вияв свободи - в цьому випадку розпоряджатися коштами на свій розсуд. Щось на кшталт "я купую, отже, я існую".

Можна, звісно, назвати це побутовим марнославством. Та думаю, йдеться про речі глибинніші - людську потребу мати вибір, можливість вирішувати самій. І таким чином відчувати власну значимість. Особливо гостро потребують права вибору найбільш залежні - діти і літні люди.

Давати турботу - відбирати свободу

Про них зазвичай піклуються, отже, вирішують, молоді та сильні. Ті ж залишаються доглянутими, але безправними.

Дітям трохи легше. Вони або ще не усвідомлюють свого залежного стану, або знають, що скоро стануть на крило і розпоряджатимуться самі.

Старші люди погано дають собі раду з залежністю. Нехай навіть від близьких і люблячих.

Саме тому вони економлять на всьому, але несуть останні копійки за комуналку. Таким чином підсвідомо доводячи принаймні самим собі, що ще можуть сплачувати власні рахунки. Значить, ще чогось варті у цьому світі. Підживлюють тривіальним актом сплати за світло чи воду почуття самоповаги, приналежності до суспільства у якості повноправного члена.

Інша справа, що цим прагненням людей не бути нікому винними спритно користуються кмітливі господарсько-комунальні ділки, підвищуюючи вартість неіснуючих послуг.

А політики не втомлюються розповідати, який терплячий, мовляв, український народ. Натомість - він сильний і з загостреним почуттям гідності. Сприймається ж це як пацифістська терплячість.

Потрібна не іграшка, а радість

Що ж до дітей, то вони купують чи вимагають купити їм безглузді й непотрібні, на думку батьків, речі, бо прагнуть самостійності.

Навколишній світ вони ще не навчилися сприймати з точки зору корисності чи утилітарності. Натомість головним критерієм для дітей є - чи принесуть нові речі або іграшки радість і задоволення. Тому аргументи дорослих щодо високої ціни й непотрібності не сприймаються. Дитина прагне знову відчути радість одержання бажаного.

Саме "внутрішня дитина" найчастіше говорить в нас, коли ми вкотре хочемо купити собі оте барвисте, м'якеньке. І хоч "внутрішній дорослий" (привіт мамі!) чинить опір, мовляв, в тебе вже є щось подібне, і не одне, та й гроші треба відкладати, встояти складно.

Одна моя подруга каже: щось у мене поганий настрій, піду собі щось куплю. Знаю, що так само думають тисячі людей, незалежно від віку й місця проживання.

Наш "внутрішній підліток", для якого важливо бути як усі і водночас звертати на себе увагу, змушує нас купувати нові моделі різних гаджетів, прискіпливо слідкувати за модою. Мода ж бо так само невтомно експлуатує людське бажання бути приналежними до певної групи, кліки, вузького кола обраних.

Від фанатизму накопичення до снобістської аскези

Що ж можна протиставити цьому, на перший погляд, міщанському прагненню мати, володіти, споживати? І чи так уже треба викорінювати в собі таку потребу?

Час від часу читаю про людей, які досягли такого рівня аскези, що навчилися обмежуватися, наприклад, двадцятьма-тридцятьма речами, включаючи побутову техніку. Зазвичай вони вдягнені в одні й ті самі джинси й футболки (мабуть, уявляючи себе Стівом Джобсом). І розповідають про захист навколишнього середовища.

З усього видно, що такі люди добряче розправилися зі своєю внутрішньою дитиною. І так мінізували власну частку у забрудненні довкілля, що досягли рівня просвітлення, гідного індійських йогів.

Та в боротьбі з одним фанатизмом - накопичення речей - впали в інший - майже повну відмову від бажання їх мати. Їхній занадто стерильний, прісний і бездоганно-нудний псевдомінімалістський світ відгонить снобізмом і здається антиутопією.

Отже, якщо ваше раптове бажання купити якусь непотрібну річ не переростає в манію і не заганяє вас у борги, не варто якось спеціально йому опиратися. І разом із ним виплескувати з себе все дитяче, легковажне, необов'язкове. Адже все, що приносить радість, є корисним апріорі, отже має право на існування. Зрештою - це ще один вияв вашого "я".

Дорослий шлях протистояти потребі купувати й володіти - творити щось самим. Не лише картину, оповідання, фільм. А насамперед власне уявлення про світ і себе в ньому. Поки ви будете зайняті цим, купувати чужі витвори не хотітиметься.