Як "освіта вистояла": “Мій син вчився таємно і під обстрілами, але любов до навчання не втратив”

Перший шкільний рік, який повністю пройшов на тлі війни, добігає кінця. Діти-переселенці, в окупації й на прифронтових територіях, за кордоном, діти в укриттях і на дистанційці у різних умовах. Що з цим робити державі та батькам?

"Моя дитина сидить між двома стінками в коридорі й навчається", - розповідає Тетяна, мама 12-річного Данила із Херсона.

Місто, яке Росія нещадно обстрілює, тепер потерпає від нового лиха. Після підриву греблі Каховської ГЕС Херсон, як і десятки селищ навкруги, затопило водою.

BBC Україна розмовляла з Тетяною ще до цих подій. Як нам вдалося зʼясувати зараз, сімʼя Тетяни не постраждала від води.

Місяці окупації не дають родині почувати себе у безпеці. Жінка просить не називати їхні справжні імена.

Шкільний рік шестикласника Данила починався ще у захопленому росіянами місті. Його школу окупаційна влада перевела на російські програми і вимагала від батьків приводити дітей на очне навчання.

Попри погрози і тиск з боку вчителів, Данило продовжив дистанційно вчитися в українській школі, ці уроки доводилося приховувати.

Тетяна розповідає, що коли росіяни відходили з Херсона, вони "вигрібали все, що могли забрати із собою". Зі шкіл виносили техніку, грабували музеї, квартири.

"Тепер вони гатять по школах і лікарнях, щоби знищити місто", - каже Тетяна. В школі її сина обстріли пошкодили дах, а інша поруч - згоріла повністю.

Як свідчить сайт міністерства освіти saveschools.in.ua, який веде підрахунок зруйнованих війною шкіл, у Херсонській області пошкоджено або знищено майже 200 закладів освіти.

Скільки з них тепер ще і підтоплені, поки що невідомо.

Із класу Данила у Херсоні залишився лише він і ще один хлопчик. Майже всі вчителі також вже виїхали. Ще до затоплення міста у школі повідомили, що наступного року діти будуть вчитися дистанційно.

Налаштувати повноцінне онлайн-навчання складно через відключення електрики, але Тетяну це не лякає.

Вона розповідає, що її син продовжував вчитися навіть у перші тижні після деокупації, коли місто було повністю знеструмлено, без води, тепла і звʼязку.

Тетяна заряджала у кафе телефони і павербанк, син виконував домашні завдання, а потім вона йшла у місце на вулиці, де ловив інтернет, і відправляла завдання вчителю.

"Хто хоче, той знайде шляхи", - каже Тетяна. Данило пропускав уроки тільки тоді, коли починалися сильні обстріли. Родина ховалася у сусідньому будинку.

Важко було, коли у січні в їхній дім прилетіло два снаряди, розповідає жінка. Тоді вибило шибки. Декілька днів не було світла.

Однак, за словами Тетяни, найскладніше, що сину бракує друзів. Однокласники виїхали, та і загалом на вулицях Херсона зараз складно зустріти дитину.

"Обстрілів він не боїться, тому ми і залишились, а без дітей йому важко", - каже вона.

Влітку минулого року взагалі не було впевненості, що навчання почнеться, каже BBC Україна освітній омбудсмен Сергій Горбачов.

"1 вересня сумніви розвіялися, ми зайшли до школи і завершуємо навчальний рік. У дуже складних умовах, з відчутними освітніми втратами, але українська освіта працює і буде працювати”, - стверджує він.

Українські учні та вчителі розпочали навчальний рік не просто дистанційно, а і в очному та змішаному форматі там, де безпекові умови це дозволяли.

З майже 4 млн школярів очно навчались близько 800 тис., на змішаній формі - 900 тис. і понад 2,2 млн - дистанційно.

Із цих дітей, за даними ЄС, за кордоном вчились від 500 до 700 тисяч.

Серед них є ті, хто вчиться лише у місцевій школі і ті, хто паралельно здобуває освіту в Україні.

164 тисячі дітей змінили школу через переїзд всередині країни.

Водночас сотні тисяч дітей опинились на окупованих територіях. За даними МОН на січень 2023 року, в окупації лишаються понад 900 шкіл.

Україна не має впливу на цих дітей і нічого не може зробити для їхнього навчання, твердить Горбачов.

"Там окупанти проводять освітній геноцид, спалюють книжки".

Дітям, які продовжують вчитися в українській школі, доводиться приховувати це.

За даними МОН, близько 96 тис. школярів з окупованих територій навчаються в українській системі.

Така кількість груп дітей, які вчаться у різних умовах, поглибила розрив у якості і доступі до освіти.

"Якщо раніше лінія розриву була переважно між міськими і сільськими дітьми, то зараз є щонайменше шість-сім категорій дітей із дуже різним освітнім досвідом”, - пояснює BBC радниця міністра освіти Іванна Кобернік.

Раніше система була більш-менш однорідною. Тепер держава повинна реагувати на виклики усіх цих груп, каже Сергій Горбачов.

Для дітей за кордоном, приміром, це подвійне навантаження, проблема узгодження різних стандартів, втрата звʼязку з Україною.

На деокупованих територіях - брак вчителів, зруйновані школи, знищені росіянами підручники, труднощі в налаштуванні дистанційного навчання через відключення електрики.

Є ще одна категорія – діти, яких Росія викрала і вивезла на свою територію. Про них Україна взагалі мало знає, зазначає освітній омбудсмен.

За даними платформи "Діти війни" станом на 9 червня, Росія депортувала понад 19 тис. дітей.

За цей злочин Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна і уповноваженої при президенті Росії з прав дитини Марії Львової-Бєлової.

"Школи мирної держави"

Водночас найбільша проблема – це, звичайно, загроза життю і здоровʼю учнів і вчителів.

В Україні в умовах великої війни немає справді безпечних місць. Укриття мають від 55% до 66% шкіл (дані МОН на квітень 2023 року).

Але це не бомбосховища, а приміщення - підвал чи перший поверх без вікон, що пристосовані для укриття. Вони можуть врятувати від уламків чи вибухової хвилі, але не врятують від прямого влучання, пояснює омбудсмен.

"Ми не готувалися до такої війни, приміщення українських шкіл – це приміщення шкіл мирної держави, а не держави, яка воює і готує собі бомбосховища", - додає Горбачов.

Вчителька київської гімназії Дарʼя Дмитрієва розповідає, що провести повноцінний урок в укритті неможливо, адже окремих кімнат для кожного класу в ньому немає.

Коли Росія у жовтні почала масовані обстріли енергетичної інфраструктури, були важкі дні, пригадує Дмитрієва. Навіть в укритті було гучно, чути вибухи, й діти лякались.

Одного дня у підвалі школи довелося просидіти до пізнього вечора.

"Це був жах”, - каже Дмитрієва.

Хоча вона додає, що дітям, мабуть, було легше пережити ці атаки разом, ніж якби вони були самі вдома. "Хтось пожартує, хтось заспіває і так відволікаєшся", - каже вчителька.

Діти гостро реагують на звуки вибухів і сирен, наголошує Сергій Горбачов. Нам знадобиться багато років, щоб відновити душевну рівновагу.

Україні потрібно терміново розробляти проєкти укриттів, документацію на ці укриття, потрібні гроші, каже освітянин.

Кабмін виділив 1,5 млрд грн на облаштування укриттів у школах, це суттєво, але цього недостатньо. Школам необхідні укриття, де діти могли б навчатися, а не просто пересиджувати тривогу.

Блекаути і дистанційка

Умови для очного навчання важливі насамперед тому, що дистанційна освіта, на думку багатьох фахівців, погано впливає на якість знань.

Онлайн приніс відчутні освітні втрати ще під час пандемії ковіду. Війна поглибила їх і зробила ще більш нерівномірними.

За даними дослідження аналітичного центру Cedos, багато школярів, які вчаться за дистанційною або змішаною формою, мають проблеми з доступом до навчання.

11% батьків вказали, що їхні діти не мають власного гаджета або робочого місця вдома.

Онлайн-уроки пропадали через постійні відключення електрики восени і взимку.

Тривале навчання онлайн вбиває бажання вчитися, кажуть педагоги.

Мама 14-річного Миколи з Костянтинівки розповідає, що дистанційне навчання "погіршило його психологічний стан і дається важко".

Через ковід і війну хлопчик не відвідував школу вже майже три роки.

У лютому він переїхав до бабусі у Київ з Костянтинівки, де залишатися було небезпечно.

Школа, в якій вчився Микола, зруйнована, а його однокласники і вчителі розʼїхалися по різних містах України та Європи. Через брак живого спілкування хлопчик став замкненим.

Мама Миколи розповідає, як через регулярні відключення світла доводилось виконувати завдання вночі і просити вчителів повторно давати доступ до тестів.

Коли світло вмикали, у першу чергу виконували важливіші предмети, а решту - як вдасться, каже жінка. Часто часу вистачало лише, щоби швидко "передрати" відповіді з інтернету, а не повноцінно засвоїти урок. Підручники у хлопчика теж лише в електронному вигляді.

І йдеться не тільки про пропущені години уроків, але й про втрату навички вчитися. Навчання – це також дисципліна, звичка вставати щоранку, бути в тонусі, пояснюють освітяни. Ця звичка атрофується у дітей швидше, ніж у дорослих.

Микола і сам каже, що живе навчання у класі більше мотивувало, бо було соромно не приготуватись чи отримати низьку оцінку.

За словами бабусі Миколи, лише одна вчителька вимагає, щоби учні вмикали відео звʼязок на заняттях.

Під час решти уроків - екран вимкнений, і що роблять діти, вчителю невідомо. Вони можуть грати у компʼютерну гру, читати вірш з підручника, коли його треба розповісти на памʼять, гуглити відповіді на завдання.

Ті шкільні предмети, які складно засвоювались і раніше, стали ще більш незрозумілими, і прогалини у знаннях суттєві.

"Він не знає азів", - скаржиться бабуся.

Вона додає, що раніше боялася куплених дипломів, особливо у лікарів, а тепер буде боятися людей, які вчилися на дистанційці.

Школи більше немає

Утім, для сотень українських шкіл онлайн-уроки залишаються єдиною формою на невизначені часи.

Якщо зазирнути на сайт середньої школи №12 в одному з міст Донеччини, можна побачити активне шкільне життя. Випускники готуються до ЗНО, йде набір у перші та десяті класи, концерти, різні творчі заходи.

Але усе це відбувається віртуально.

Школа №12 раніше була у Бахмуті, тепер її вчителі і учні розкидані по десятках міст в Україні і за кордоном. Що сталося з яскравою будівлею сучасної школи, відбудованої за кілька місяців до великої війни, точно не відомо.

За даними сайту saveschools.in.ua, в Україні понад 3 200 навчальних закладів (крім шкіл, сюди також входять дитсадки і виши) постраждали від бомбардувань та обстрілів, 262 (за іншою статистикою, до 400) з них зруйновано.

Ці школи розташовані у прифронтовій зоні, як школа Миколи у Костянтинівці, чи взагалі на лінії фронту, як бахмутська №12.

Коли країна зможе їх відбудувати і коли в них повернуться діти, поки що невідомо.

Тим часом ці школи продовжують навчати, залишаючись для багатьох єдиним нагадуванням про дім.

800 дітей і понад 50 вчителів школи №12 з початку великої війни зустрічаються на онлайн-уроках у зумі, розповідає директорка Інна Астапова.

Першачки, які прийшли до школи у вересні, ніколи не сиділи за партами у класній кімнаті.

Крім власне уроків, учням пропонують багато позакласних лекцій, гуртків, віртуальних екскурсій. Це допомагає підтримувати звʼязок родинам, які опинилися за сотні кілометрів одне від одного і чиє місто росіяни перетворили на привід.

За словами Астапової, школа справилася з таким викликом завдяки тому, що вчителі опанували різні платформи і методи навчання ще під час пандемії.

З червня у школі додаткові уроки для тих, хто вчиться за кордоном, а також для дітей, кого пізно вивезли з Бахмуту.

Є такі, хто виїхав зі зруйнованого міста лише у квітні та навіть травні цього року, каже директорка.

Хоча школа вже понад півтора року працює лише онлайн, багато учнів не хочуть переходити в очні школи в містах, куди вони переїхали.

Утім, найтяжче - це розуміння, що діти сподіваються повернутися до школи у своєму рідному місті.

"Важко стримати сльози, коли бачиш обличчя дітей у зумі. Вони чекають на звістку, що ми скоро зустрінемось, але майже у всіх зруйновані домівки, наша школа зруйнована", - каже Астапова.

Освітні втрати

Україна не проводила системного аналізу освітніх втрат, як це робили багато європейських країн під час пандемії.

Бо, як пояснює Сергій Горбачов, незалежного оцінювання навчальних здобутків не існує в Україні навіть на законодавчому рівні.

Тепер фахівці припускають, що повноцінної освіти не отримує понад половина українських дітей.

Втрати у деяких сільських громадах і прифронтових зонах за роки пандемії і війни можуть сягати трьох років.

За оцінкою Світового банку, довгостроковий ефект освітніх втрат українців може бути суттєвим і становити понад 10% їхнього майбутнього заробітку.

І це питання не лише долі окремої дитини, а і держави.

Наприклад, втрата лише третини року може знизити ВВП країни на 1,5% на решту століття, йдеться у дослідженні Організації економічного співробітництва та розвитку.

Утім, на думку радниці міністра Іванни Кобернік, подолати втрати і розриви можна буде, коли закінчиться війна.

У Європі для цього виділяли додаткові гроші, у школах організовували уроки у маленьких групах, факультативи, курси за вибором.

"Зараз, однак, ми можемо говорити лише про мінімізацію впливу війни на освіту, і це треба чесно визнавати”, - зауважує Кобернік.

Що вже можна зробити

Попри це, є речі, яких вже очікують від нового очільника МОН Оксена Лісового.

Один зі способів подолати втрати, на думку Кобернік і багатьох її колег, це розвантажити навчальні програми від усього другорядного і застарілого.

В українських програмах - вал інформації, тема за темою без закріплення. Таку програму складно опанувати навіть при очному навчанні, а тепер це взагалі неможливо, кажуть педагоги.

Навіть до війни програма з фізики за обсягом була як алгебра і геометрія разом, але годин на неї виділяли вдвічі менше, пояснювала Кобернік в інтервʼю Громадському радіо.

У програмі з літератури в інших країнах список книжок менше, а роботи з ними більше - дискусії, есе, редагування свого есе. У нас така форма роботи недоступна, каже радниця.

Ще один крок – створення оновлених програм з українознавчих предметів, як-от мова, література, історія та географія України, для дітей, які тимчасово вчаться за кордоном.

Потрібна також координація міжнародних донорів, для того, щоб їхня допомога освітній галузі йшла саме на пріоритетні проєкти, вважає Кобернік.

Омбудсмен Горбачов підсумовує розмову словами, що будь-яка криза приносить не лише проблеми, а й переваги.

"Одна з них – це досвід, який українські діти отримали у школах за кордоном, досвід соціального життя, іншої системи освіти, можливість вивчити іноземну мову".

Вони також могли оцінити принципи навчання, які лежать і в основі Нової української школи (НУШ).

"Повага до дитини і опанування корисних у житті навичок - це концепція НУШ", - пояснює Горбачов.

Деякі українські діти і батьки, наче перемістившись на машині часу, змогли оцінити переваги підходу, до якого прагне і українська освіта.