"Тонни крові та шалений гумор". Культовий горор, що переписав правила жорстокості

Сорок років тому вийшов "Реаніматор" — фільм про божевільного вченого, який оживляє мертвих. Спершу стрічка зібрала скромну касу, але шокуюча жорстокість і чорний гумор швидко зробили її культовою серед фанатів горору.

Увага! Матеріал містить опис жорстоких подій і може бути неприємним для деяких читачів

Кров, піна і божевілля

"Якщо шукати одне слово, щоб описати "Реаніматора", це буде "вологий", — каже Джон Нолін, один з фахівців зі спецефектів фільму.

Стрічка, що вийшла у США рівно 40 років тому, базується на оповіданні Г. Ф. Лавкрафта 1922 року "Герберт Вест — Реаніматор".

Там студент-медик знаходить спосіб оживляти мертвих. Фільм переносить лавкрафтовського божевільного вченого у 1980-ті, де експерименти стають абсурдними, насильницькими та відверто кривавими.

"Ми приготували понад 150 літрів штучної крові за моїм власним рецептом, — розповідає Нолін в інтерв'ю BBC. — Це більше, ніж я будь-коли використовував у будь-якому фільмі".

Режисер Стюарт Гордон, який пішов з життя у 2020 році, дотримувався філософії "чим більше — тим краще": більше крові, більше руйнувань, більше всього.

"Ми обливали нею декорації, а потім Стюарт підходив і казав: "Подай мені ще один галон крові". Інколи здавалося, що ми просто тонули в ній", — розповідає Джеффрі Комбс, який зіграв Герберта Веста.

Крім крові, використовували ще й "пінисту слину" — смердючу пінну суміш, якою зригали зомбі-створіння Веста.

Початковий рецепт довелося змінити: антацид, що був у її складі у великих кількостях, міг бути небезпечним.

"Після нескінченних криків режисера "більше пінистої слини!" ми почали хвилюватися, чи не розрідить це кров акторів", — сміється Нолін.

Така огидна надмірність — одна з причин, чому "Реаніматор" так важко викинути з голови навіть через роки після перегляду.

І все ж під потоком крові ховається майстерний баланс жаху й гумору, а також новаторський кінематографічний досвід, який продовжує захоплювати глядачів уже чотири десятиліття.

Кривава класика сплаттер-горору

Коли "Реаніматор" з'явився у 1985 році, жанр жахів був у "перехідній фазі", каже дослідник і режисер Майк Даффі.

Бум слешерів (фільмів, де багато крові. - Ред.) після "Гелловіна" 1978 року добігав кінця, хоча вихід "Кошмару на вулиці В'язів" у 1984 році показав, що жанр готовий до експериментів і гумору.

"Це відчутно у фільмах на кшталт "Реаніматора", "Зловісних мерців II" Сема Реймі та "Повернення живих мерців"", — зазначає Даффі.

Для Гордона це був ідеальний момент: його репутація експериментатора з провокаційними театральними постановками принесла свій відбиток і на екран.

"Стюарт любив виводити глядачів з зони комфорту, - каже Комбс. - Вони могли повністю зануритися в сюжет, а потім Стюарт робив щось несподіване, і раптом аудиторія ставала частиною історії, реагуючи одночасно на двох рівнях: не лише на те, що відбувається з персонажами, а й на те, що відбувається з ними самими".

Сцени з експериментами над мертвою кішкою сусіда Дена Кейна (Брюс Ебботт) викликають одночасно страх і сміх. А коли обезголовлений суперник Веста загрожує нареченій Кейна, сцена стає майже фарсовою — і глядачі дивилися одне на одного в подиві майже так само, як і на екран.

Термін "сплаттер-горор" з'явився завдяки Джорджу А. Ромеро для його "Світанку мерців" 1978 року. З 60-х до кінця 80-х такі фільми процвітали, фокусуючись на фізичному насильстві й майже повністю ігноруючи мораль.

Але якщо інші стрічки лякали і викликали відразу, "Реаніматор" шокує так відверто і безмежно, що глядачі насолоджуються абсурдом того, що відбувається.

"Передати на екрані ефект, як у театрі, складно, — каже Комбс. - А Стюарт це зробив!"

Критик Роджер Еберт писав про фільм так: "Тут глядачі реагують так, ніби самі опинилися всередині сцени — видають дивні звуки, крики, сміх і навіть тваринний рик".

Гумор в океані крові

Попри жахливі сцени, фільм утримує ідеальний баланс між драмою та гумором. "Це не просто жорстокість заради шоку, — пояснює Ліндсі Холлам з Лондонського університету мистецтв. - Жінки у фільмі не стають об'єктами катувань".

Особливо виділяється Меган Хелсі (Барбара Крамптон) — розумна, спостережлива героїня, яка не кидається в небезпеку сліпо, а діє обдумано. Для того часу це було незвично.

Вона швидко оцінює дивні експерименти Веста і приймає зважені рішення, на відміну від свого хлопця, який часто потрапляє в халепу.

Крамптон показує баланс між реалістичністю та комедійною абсурдністю фільму.

"Меган розуміє матеріал і приймає всю божевільність "Реаніматора", - пояснює Ліндсі Холлам. - При цьому вона робить персонаж правдоподібним, уникаючи кліше жертви чи "тупої білявки".

Навіть у сценах, де Меган стає об'єктом загрози з боку лиходія, її героїня діє рішуче, а не як "прикраса для чоловічого погляду".

Від фестивалів до відеокасет: як фільм став культовим

На Каннському кіноринку у травні 1985 року реакція критиків і глядачів була захопливою. Але в прокаті фільм зібрав лише близько 2 млн доларів, багато в чому через відмову продюсера Браяна Юзни надсилати стрічку на рейтингову комісію.

З появою відеокасет наприкінці 80-х фільм отримав друге життя. Його криваві й божевільні сцени стали привабливим "товаром" для відеопрокатів, особливо серед молоді.

"Фільм був заборонений у штаті Квінсленд в Австралії, і це робило його ще більш спокусливим", — згадує Холлам.

З розвитком DVD культовий статус стрічки лише зміцнився.

Пітер Джексон використав "Реаніматор" як шаблон для своїх горорів "Поганий смак" та "Жива мертвечина", а елементи стрічки знайшли відображення навіть в "Американській красі" та "Бетмен: Початок".

Чотири десятиліття потому

Вплив "Реаніматора" відчутний і сьогодні: сучасні режисери черпають у ньому ідеї поєднання жаху, гумору та шокових сцен.

"Це момент, коли глядач відривається від екрану, закриває очі і каже: "Ти можеш у це повірити?" — ось секрет того, чому "Реаніматор" став "Реаніматором", — підсумовує Комбс.