"Під моїм вікном сусідка поховала сина". Що таке травми війни у дітей та якої уваги вони потребують

У 17-річного Дмитра Капусти та його мами Наталії є кіт Муха. Той може сидіти й довго дивитися у вікно. "Дивиться так, немовби чекає нашого тата", - каже хлопець. Але тато Сергій більше ніколи не повернеться до їхнього дому в Харкові.

Він загинув 16 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання. На війні Сергій Капуста служив командиром взводу аеророзвідки та коригування вогню у 43-й окремій механізованій бригаді.

Воював Сергій на одному з найгарячіших напрямків - під Куп'янськом. Але це давало шанс бачитися іноді з родиною у Харкові. За свою службу він отримав нагороди від президента та командира бригади.

"Я знав свого тата. Він би ніколи не відсиджувався. У 2014 році він служив в АТО. Тому мене не здивувало, що він сам вирішив іти на війну. Нам з мамою важко було прийняти його вибір, але ми його рішення поважали", - розповідає хлопець.

У 2025-му Дмитро вступив до Харківської політехніки й нині вивчає кібербезпеку. Цю спеціальність він обрав за порадою тата, який сам цікавився технікою, комп'ютерними та інформаційними технологіями.

"Мені не вистачає тата, але його слова й настанови завжди зі мною, - каже хлопець. - Ми з мамою кожен день говоримо про тата. Їздимо до нього на кладовище".

Вони також гуляють тими маршрутами в Харкові, який любив Сергій. А ще багато займаються спортом та годують безпритульних песиків. Це все допомагає відновлювати сили й жити так, щоб, як каже Дмитро, тато міг би ним пишатися.

Втрата близької людини є одним із найскладнішим травматичних досвідів часів війни, який Дмитро та його мама нині проживають. Вони вчаться жити з втратою найближчої для них людини й прагнуть зберегти світлу пам'ять про свого тата й чоловіка.

Розповідаємо, які психологічні травми війни варто розрізняти та як самі діти бачать свій досвід, отриманий через російське вторгнення. А також як вони разом із дорослими його проживають і йдуть далі до своїх цілей.

Як зʼявляється травма

Підтримка мами, власні хобі й зацікавлення додають Дмитру сил, щоб впоратися психологічно.

Історія Дмитра свідчить про те, що дорослі можуть допомогти дитині прийняти навіть найболючіший досвід, відновити сили й згодом зростати.

Нині часто говорять про те, що українські діти переживають дуже складні психологічні травми війни. Це може впливати на їхнє особистісне формування, розвиток, фізичне та ментальне здоров'я в дуже різний спосіб.

До прикладу, можуть виникнути труднощі в соціальній адаптації, психологічні проблеми чи різні хвороби. Іноді травматичний воєнний досвід призводить до раннього дорослішання. Іноді, навпаки, до регресу, коли поведінка дитина відповідає молодшому віку, ніж їй є насправді.

Але й запобігти багатьом негативним наслідкам психологічних травм війни можливо, як наголошують фахівці. Для відновлення дитині важливо дати час і підтримку.

Також іноді "травмами війни" можуть називати те, що ними не є, як-от сильний потяг дитини до ігор у війну чи загалом схильність до вкрай агресивної поведінки. В окремих випадках це може бути симптомом чи наслідком пережитої травми.

Але сама по собі вона про інше. Травма стається через події, що часом мають сильний і складний вплив на дитину.

Іноді цей вплив викликає раннє дорослішання. Тоді дитина вимушено бере на себе більше відповідальності й осмислює життя глибше, ніж властиво її віку.

"З подружкою в окупації зв'язку не було"

Загалом травматичним досвідом можна вважати будь-яку екстремальну, надзвичайну подію, що відбувається через війну та загрожує безпеці та добробуту дитини. Якщо ця подія раптова, смертельно небезпечна й викликає безсилля, вона може спровокувати розвиток посттравматичного стресового розладу, як пояснюють лікарі та психологи.

Втім, вплив такої події може бути різним і залежить від багатьох чинників. "Це вік дитини, кількість травматичних ситуацій, глибина їхнього впливу, а також тривалість самого досвіду. Наприклад, це довге перебування в окупації. Це втрата батька. Для дитини вона стає глибокою травмою, коли в неї існував близький зв'язок із ним", - пояснює Марта Білик, психологиня фонду "Діти Героїв".

Обстріли й вибухи є ще одним із таких травматичних досвідів. Це надзвичайно сильні сенсорні тригери. Нервова система реагує на них миттєво, спонукаючи організм або "бити", або "тікати" у ситуації небезпеки. Тіло й психіка людини немовби закарбовують цей досвід небезпеки в собі.

Інший приклад травми війни - розрив із батьками чи іншими близькими людьми. Деякі діти також втратили зв'язок із друзями, що лишилися в окупації. І момент розлуки, і тривалі переживання за долю рідної людини чи друзів можуть вважатися травмою війни.

Ще одна травматична подія, пов'язана напряму з війною, - втрата дому. Це може бути незворотна втрата, коли рідний дім зруйнований чи пошкоджений. Дитина дізнається, що повертатися немає куди. А для неї її рідна оселя - це простір безпеки та місце сили.

Це може бути й переїзд за кордон через війну та окупацію, що теж переживається як втрата дому й розрив з усім рідним.

Камелія Арштікіте з Бучі втратила зв'язок із найкращою подругою, що залишилася під російською окупацією. Й одночасно мала покинути рідний дім.

Разом із мамою Камелія виїхала до Ірландії в перший день російського вторгнення. У цій країні давно вже жив її тато. Сама дівчина також прожила там перші 11 років свого життя. Завдяки цьому вона вільно володіє англійською.

Сьогодні дівчині 16 років, а коли почалася війна їй було, відповідно, 13. Для запису інтервʼю ми зустрілися з нею на наступний день після російського масованого обстрілу України вночі. За словами дівчини, її бучанський дім просто здригався від вибухів тієї ночі.

Водночас дівчина пригадала події лютого-березня 2022 року.

"Було дуже складно зв'язуватися з подружкою. Світла не було, телефони не заряджалися. Ми списувалися раз на місяць, поки вона була в окупації. А одного дня я отримала повідомлення від неї вночі чи це вже був ранній ранок: вона написала, щоб я знала, якщо щось станеться, вона мене дуже любить", - розповідає дівчина.

Як з'ясувалося згодом, у той день до дому подружки прийшли російські солдати. Вони вимагали відкрити двері та погрожували.

Отож, тривалий час Камелія не знала майже нічого про долю найближчої подружки. Вона також не була впевнена, чи зможуть і коли саме вони з мамою повернутися додому.

В Ірландії дівчина пішла волонтерити до центру, де зупинялися біженці з України.

"Я дивилася за малими дітьми, коли батьків не було поруч. Займалася також із ними англійською. Ми малювали, переглядали мультики. Дорослим допомагала перекладати документи", - пригадує дівчина.

І визнає, що відчувала іноді провину через те, що не може допомогти подружці, яка для неї є дуже близькою людиною. "Думала часом, що краще б лишилася разом з нею для підтримки. Хоч розуміла, що я багато поганого уникнула завдяки тому, що ми виїхали. В цей час я допомагала біженцям з України, щоб відчути себе корисною".

В центрі, де волонтерила 13-річна Камелія, її чи не найбільше вразила одна фраза, яку часто повторювали найменші діти, - "Я хочу в Україну".

"Дуже часто це казали п'яти -, шестирічні діти. І це було іноді несподівано. То нібито все добре, то раптом вони тобі це кажуть. Я не знала, що їм відповісти. Що я могла зробити?" - запитує Камелія.

"Я хотіла дати відчути всім цим людям, що вони не одні, що є підтримка й допомога", - каже вона.

Після звільнення Бучі від російських військ вони з мамою повернулися з Ірландії до України.

Нині Камелія готується втілити в життя свою мрію - стати психологом-криміналістом.

Вона каже, що завжди почувалася дорослішою за свій вік. Так було і до війни, але та додала мотивації бути корисною і відповідальною.

Травматичні досвіди війни можуть іноді позначатися на поведінці та мисленні дітей так, що вони справді немовби стають зарано дорослими. Молодші діти, навпаки, через пережиті травми війни можуть часом повертатися до більш ранніх і знайомих форм поведінки. Це називається регресом психологічного розвитку людини.

"Ми не можемо однозначно стверджувати, що діти "стають дорослішими через війну" чи що їхній розвиток пришвидшується. Це завжди індивідуально: у когось ми бачимо більше регресу, у когось - вимушене дорослішання. Але війна так чи інакше впливає на кожну дитину", - наголошує Марта Білик.

Саме через це і з'явився термін "втрачене дитинство". "Частина дитинства втрачається в обох випадках: і тоді, коли дитина перебуває у стані регресу, і тоді, коли їй доводиться занадто рано ставати дорослою", - підсумовує психолог.

"Говоримо, хто як пережив окупацію"

Досвід окупації чи депортації також є особливо травматичним. І дитина потребуватиме різнобічної підтримки, щоб його вповні прожити та відпустити, наголошують психологи.

В окупації багато дітей переживають обстріли та стають свідками загибелі людей.

16-річна Дарина з Бородянки бачила російську окупацію рідного міста. Тоді їй було, відповідно, 13 років.

"Я 24 лютого 2022 року відкрила чат свого класу й прочитала, що розпочалася якась війна. Всі сподівалися, що це нічого страшного, що це на пару днів. Кому нібито потрібна була Бородянка?" - пригадує дівчина. Російські війська облаштували свій штаб у її школі.

Далі трапилися ще трагічніші події. "Було так, що пару днів назад я ще памʼятала людей живими, а тут в інтернеті дізнаєшся, що вони загинули".

Дарина бачила у місті загиблих від російських обстрілів людей. "Нині ми їх згадуємо. Ми їх пам'ятаємо. Попри все, Бородянка вистояла. Зараз вона відроджується. Але ми не забудемо все те, що там сталося", - каже дівчина.

"Під моїм вікном сусідка поховала свого сина, якого вбили на вулиці з танку. Я бачила цю могилу. Його перепоховали", - розповідає Дарина.

Під час перерви в обстрілах Дарина з родиною вибралися з Бородянки. Поїхали до родичів на Хмельниччину. А на початку квітня 2022 року, після деокупації, повернулася до Бородянки. "Не було світла, води, газу. Дороги були побиті. Це був жах. Зате ми були вдома".

Нині в Дарини є чимало ідей, як покращити життя в рідному місті. Зокрема вона опікується проєктом "Екокоїни в обмін на екологію". Його ідея в тому, щоб встановити в Бородянці автомати, куди можна буде здати сміття для переробки. Це можуть бути пластикові пляшки, пакети, скло.

А в обмін за це можна буде отримати "екологічну монетку", що даватиме знижку в магазині. Або ж можна отримати за здачу сміття корм для безпритульних тварин.

Дарина вже виграла один грант для реалізації цього проєкту й разом із друзями шукає нині більшої підтримки для нього.

Дарина і Камелія також беруть участь у програмі Aspen Kyiv Challenge Аспен Інституту Київ для підлітків, де дітей вчать лідерським навичкам. Туди вони поспішали навіть після безсонних ночей, коли Росія обстрілювала українські міста.

"Я хочу розвинути Бородянку, щоб наступному поколінню після мене там було краще, ніж нам", - наголошує вона. Саме такі активності мотивують її нині розвиватися й шукати себе.

Простором безпеки та підтримки для неї є її рідна школа в Бородянці. Це литовсько-український ліцей № 1, який після російської окупації допомогла відбудувати Литва.

У шкільному бомбосховищі проходять свята та різні події. "Ця школа для нас – це щастя", - каже Дарина.

"Буває таке, що ми сідаємо з друзями й згадуємо, хто як провів окупацію. Розповідаємо історії", - додає вона.

Водночас її засмучує, що в Бородянці поки що немає місць для дискотек.

"До війни ми були замалі для дискотек. А тепер підросли й могли б ходити, але їх у Бородянці немає. Заклади, де їх проводили, або зруйновані, або там відбуваються поминальні заходи. До того ж є обмеження через воєнний стан. А так хочеться дискотек". - каже дівчина. Одного разу її друзі влаштувати благодійну дискотеку й змогли таки потанцювати й відпочити.

У вільний від навчання час усі її друзі вже десь підпрацьовують, щоб допомогти батькам.

"Серед моїх однолітків у Бородянці соромно сказати, що ти не працюєш. Дівчата підробляють у квіткових магазинах чи ведуть заняття з танців. Хлопці працюють на будівництвах", - каже Дарина.

Отож, у житті дівчини є безпечний простір, цікаві події, ресурси для розвитку та дорослі, які підтримують. Саме цим, як наголошує психолог Марта Білик, важливо наповнити життя українських дітей.

Адже саме це створює умови для проживання втрати, зцілення та подальшого посттравматичного зростання.

А ще з дітьми важливо говорити про їхній досвід та приймати їхні почуття й емоції, викликані війною. Навіть якщо вони дуже складні. Щоб це робити, дорослі мають піклуватися і про власне психологічне благополуччя, тобто бути в ресурсі.

Іноді для цього всього потрібна допомога психологів і лікарів.

Ті також радять дорослим, поміж іншого, бути чесними з дітьми. І неодмінно вірити в їхні мрії.

Дмитро, Камелія та Дарини у свої мрії вірять і йдуть до них.

Цей матеріал не може замінити консультації з психологом чи лікарем.