Холостяк Олександр Терен: Люди живуть своє краще життя, не маючи кінцівок

Олександр "Терен" Будько - ветеран і учасник "Invictus Games" візьме участь у популярному шоу "Холостяк".

Він втратив дві ноги, але натомість отримав шість. Так Олександр "Терен" Будько жартує про свої протези. Він пішов добровольцем на фронт, де отримав важке поранення.

Попри все пережите "Терен" веде активне життя – знімається у кліпах і танцює в балеті, видає книгу і вручає музичну премію Yuna.

Він займається спортом, є учасником Invictus Games, а ще адвокатує права людей з інвалідністю та інтереси ветеранів. Зі своїм шоу "Відвал ніг" він перевіряє українські міста на доступність.

Через відсутність пандусів і ставлення до ветеранів Олександр "Терен" не боїться публічно критикувати владу – від мера Києва Віталія Кличка до Мінветеранів та МСЕК. І вони йому відповідають.

З осені Олександр “Терен” спробує себе у новому амплуа. На екрани повертається романтичне шоу "Холостяк", де героєм вперше буде ветеран. За серце Олександра і його троянду позмагатися готові вже сотні жінок. Стільки заявок подали на участь в шоу, розповідають на каналі СТБ.

"Чому Олександр? А хто в країні, яка воює, може бути героєм “Холостяка”? Зараз герой для будь-якої жінки — це захисник, людина, яка прийняла чоловіче рішення, пішла захищати свою країну", - говорить Наталка Франчук, генеральна продюсерка виробництва програм СТБ.

Побачення "Холостяку" обіцяють організувати не тільки у ресторанах, а і на відбудовах після обстрілів і в центрах допомоги тваринам. Через участь у шоу “Терен” хоче доносити проблеми ветеранів та потребу країни у безбар’єрності.

В інтерв’ю ВВС майбутній “Холостяк” розповідає про мрії знайти дружину на шоу, про те, як повертався до життя після надважкої травми, як долав біль і стереотипи та про нелюдське ставлення до ветеранів.

На мене зсунулась земля, я кричав

ВВС: До війни, до всього, що з вами трапилось, про що ви мріяли, чим ви жили, що ви робили?

Олександр "Терен" Будько: Мрії були абсолютно приземлені, людські – про подорожі, зростати професійно. Я закінчував різні курси, тренувався. Жив абсолютно спокійним життям.

Приїхав у Київ. Планував вже перейти в офісну роботу графічним дизайнером. Але, на жаль, почалася велика війна і довелося покинути всі свої плани і мрії.

ВВС: Як сталася ваша травма?

О.Т: Це було на Харківщині 24 серпня 2022 року, в День Незалежності. Ми мали забрати декілька ближніх посадок. Нам дали команду чекати нових координатів. Я був командиром мінометної групи. Ми зробили перерву в своїй роботі, поїли, я ліг в окопі відпочити. Лежав до сонця обличчям, мені було не дуже комфортно, тому я перевернувся в іншу сторону. Засинав. У якийсь із моментів цієї напівдрімоти, відчув, що на мене зсунулась земля, відчув страшний біль.

Я кричав від болю, кричав, щоб мене почули, бо я чув, що мої побратими зверху живі. Вони, на щастя, мене відкопали й надали першу медичну допомогу.

ВВС: Скільки часу ви перебували в лікарні? Як довго тривала ваша реабілітація?

О.Т: На щастя, в лікарні я був недовго. З моменту поранення до отримання протезів пройшло три місяці і реабілітація десь зайняла пів року. І вже через пів року я ходив без милиць. Я просто дуже швидко хотів вилікуватись, хотів уриватися в це життя.

ВВС: Через пів року після поранення ви зробили свій перший крок на протезі?

О.Т: Через три місяці.

ВВС: Як це було?

О.Т: Не дуже приємно насправді. Свіжі рани і неприродній тиск на тіло людини, на поранену кінцівку. Але захват і емоції перебивали це неприємне фізичне відчуття. Мене ще зробили зростом 185 сантиметрів випадково. А я - 177 см.

Трішки як башта хитався, але потім ми це скоригували. Почав учитися ходити.

Було складно знайти себе

ВВС: Коли ви зрозуміли, що це ампутація, не буде ніг, що для вас було морально найважчим?

О.Т: Найважчим, напевно, було зрозуміти, що ж мене чекає. Ти не знаєш, як поводитися, що робити, які наступні кроки. Було складно психологічно, було складно знайти себе, свою роль в цьому світі, хто ж ти тепер і що ти можеш робити? Бо ти не знаєш, чи ти будеш ходити, які ці протези будуть. Це такі поневіряння, пошуки себе.

Я намагався зачепитися за будь-яку пропозицію, за будь-яку можливість. Але пізніше я втішився, тому що я зрозумів і побачив приклади, коли люди ходять на протезах з такою ампутацією, як в мене, навіть з вищою ампутацією. Я побачив, як люди живуть своє життя, як беруть все від цього життя. У мені запалився якийсь азарт до цього життя, і власне, до цих пір він горить.

ВВС: Олександр "Терен" Будько до травми і після? Як ваше життя змінилося?

О.Т: Я тепер не так швидко можу рухатися, на жаль. Це єдиний, напевно, мінус. Але в ширшому масштабі рухаюся значно швидше, ніж рухався б Олександр до поранення.

Я завжди був активний і навіть до поранення. Тепер це зовсім інші цілі. Завдяки хорошій підтримці людей навколо і завдяки друзям, які розділяють зі мною мої цінності, вдається змінювати багато у нашій державі.

До травми, я напевно, як і більшість людей, – планував побудувати сім'ю. Діти, дружина. Ці плани не змінилися.

Я сподіваюсь знайти людину, щоб побудувати сім’ю

ВВС: Ви йдете на проєкт “Холостяк”. Чому ви ухвалили це рішення? Чому вирішили стати головним холостяком України?

О.Т.: Цей проект дивляться дуже багато, мільйони людей. Це велетенська можливість вплинути на їхній світогляд позитивно, змінити ставлення і до людей з інвалідністю, і до ветеранів. Показати, що люди, що військові, ветерани, які отримують складні поранення, – це не є якісь там чужорідні тіла в нашому суспільстві. А це повноцінні члени суспільства, які живуть абсолютно своє краще життя, навіть краще, ніж це було там до поранення.

Ну й звичайно, як я вже казав, що сім'я – це теж те, що залишилось в мені, це бажання, яке рухає мене далі.

ВВС: Ви вірите, що у таких реаліті-шоу можливо знайти щось справжнє, стосунки, кохання?

О.Т: Чесно кажучи, я ніколи не брав участь в подібних шоу. Тому моя віра в цьому є, оскільки я дуже довірливий.

ВВС: А які жінки вам подобаються?

О.Т: Це повинна бути передусім розумна жінка. Мені важливо підтримувати з людиною якісь розмови. Тобто не просто вона живе, а у неї є ціль, вона розвивається. Важливо, щоб жінка була доглянута. Мені подобається, коли все гарно, коли жінка дивиться за собою.

Це теж ознака, як на мене, якогось розуму. Тому що людина розумна завжди знає, як себе позиціонувати, як себе представити, як поводитися в суспільстві.

Для мене важливо, щоб поруч зі мною була людина, яка, скажімо, відповідала нормам моєї поведінки.

ВВС: Це яким?

О.Т: Вихованість, чесність, щирість. Пунктуальність (сміється)... Я дуже пунктуальний.

ВВС: Ваше особисте життя буде під пильною увагою під час цього проєкту. Коли закінчились попередні ваші стосунки? Якими вони були?

О.Т: Попередні стосунки закінчились у січні 2023-го, якщо я не помиляюсь. Як і у всіх людей, які всі сваряться, миряться і живуть у любові, потім розходяться, сходяться. Я не виключення. І з тих пір я сам. Не знаю, як це буде на шоу.

Напевно, буде складно казати будь-які слова, коли на тебе дивляться мільйони людей.

Підтримка - це не прояв жалю

ВВС: Як ви поверталися, адаптувалися? І що для вас значить повернутися як ветерану в активне життя?

О.Т: Мені вдалося досить швидко повернутися у це суспільство. Оскільки, на жаль чи на щастя, я не так довго був на фронті і я не втратив ще зв'язок з цивільними людьми.

Я став таким містком між цивільними і військовими людьми, і ветеранами. Я добре комунікував і з тими, і з тими. Я у певний момент побачив в собі якусь місію ось цього містка, зв'язкової людини, яка буде єднати ось ці дві частини. І звичайно, допомагати ветеранам, які опинилися в такій ситуації, як я.

ВВС: Ви відвідуєте лікарні, спілкуєтесь з ветеранами, з пораненими, підтримуєте їх. Як це правильно робити? Як підтримати так, щоб не жаліти?

О.Т: Все дуже індивідуально. Комусь це відчуття жалю і потрібне. Не можна сказати, що людину взагалі не потрібно жаліти і не допомагати.

Людина без ніг, і ви йому просто кажете: “А ну, давай вставай, йди сам візьми собі чашку. Я не буду тобі допомагати”. Звичайно, так теж не варто робити.

Потрібно знайти якусь межу, втримати баланс. Інколи дійсно треба пожаліти, дати розуміння, що всі розуміють, що це не просто. І підтримка - це не прояв жалю, а це просто підтримка.

І завжди потрібно спілкуватися. Все потрібно робити через рот. Це найпростіший метод: коли ви запитуєте, чи потрібна тобі допомога, чи можу я тобі допомогти, чи можна я зараз зроблю це чи те, чи може хтось там прийде до тебе. І ось такі комунікації найкраще завжди вибудовуються в нормальні стосунки між цивільними і військовими.

Людина після служби – це не сміття

ВВС: Соціалізація ветеранів, інтеграція у суспільство, чому це важливо і що для цього потрібно робити?

О.Т.: Ветерани - це люди, які в більшості своїй проактивні, які віддали багато себе на фронті. І, приходячи в цивільне життя, ці люди готові віддавати ще більше.

Цих людей потрібно залучати до відновлення нашої держави, до розбудови. Іншого шляху я не бачу. Ветеранів потрібно забирати у суспільства назад і давати їм, не побоюсь цього слова, фронт роботи, яку вони можуть робити в громадському, цивільному житті, бо вони будуть робити в рази краще, ніж це можна було зробити на фронті.

Передусім потрібно змотивувати людину, дати розуміння, що в дійсності людина після служби – це не сміття, а ти потрібен нам, потрібен нашому суспільству.

Держава теж повинна якось спонукати, навчати ветеранів, перекваліфікацію проводити. На щастя, це повільними кроками відбувається, але ще не так масово, бо багато людей про це не знає.

ВВС: Ваша участь у проєкті “Холостяк” може якось в цьому допомогти, може щось змінити?

О.Т: Я сподіваюся, так. Все буде залежати від монтажу, чи будуть вони вирізати надто багато моєї інформації. Тому що я буду намагатися задіювати будь-які моменти, висвітлювати ветеранську спільноту.

Доступності немає

ВВС: Ваше шоу “Відвал ніг” – ви об'їздили з інспекцією багато міст. Після якого з міст враження були найгірші, а де, навпаки, найкращі щодо доступності для людей з інвалідністю?

О.Т: Це шоу з'явилося завдяки Наталці Гаріповій, яка є продюсеркою. Ми з нею потоваришували і в такому спілкуванні народилась ідея.

Спочатку було не так легко знайти спонсорів, людей, які допоможуть. Але це сталося і це сталося дуже добре. Під час нашої інспекції міст я не можу виділити якесь одне місто, тому що ситуація майже всюди однакова, на жаль. Хоча, здивували, з останніх, це Одеса, Чернівці, де, як не дивно, майже всюди занижені бордюри. Але в цілому ситуація не дуже добра, доступності немає.

І розуміння цієї доступності – це власне те, заради чого ми робимо це шоу. Заради того, щоб люди зрозуміли, що таке безбар'єрність, і якою вона повинна бути. Наша головна ідея і місія – донести мету цієї безбар’єрності. І поки це вдається, люди починають дуже багато писати, що змінюють свої погляди, відкривають для себе доступність.

Тепер це такий, я ми жартуємо, “вірус Відвалу ніг”, тому що люди починають всюди акцентувати увагу на тому, який кут пандусу, чи є доступний вхід, чи є туалет доступний.

ВВС: Після ваших інспекцій почали з'являтися більше пандусів, більше ліфтів у містах?

О.Т: Деякі міста прислухаються і починають якісь зміни. Дехто на випередження працює, але ще немає, на жаль, глобальних змін.

У Луцьку ми були у “Майстерні шоколаду”, де власниця нам фактично нагрубіянила, пізніше нам написали, що там майструють якийсь пандус, роблять заїзд.

І так само було з Буковелем. Коли у них там був заїзд, все зробили доступним. Ми поїхали, і на наступний день все стало недоступним – позабирали всі пандуси. І ми це висвітлили. І через декілька днів знову пандус з'явився. Потім він знову зник. Коротше, Буковель люблять ховати пандуси у себе на території.

Звернення до Кличка

ВВС: В одному із випусків ви жартома звернулись до мера Києва із закликом зробити історичну частину міста доступною. Віталій Кличко вам відповів? Бо я, якщо чесно, змін не побачила.

О.Т: Пандусів більше не стало. Поки що, на жаль. Ми з ним мали розмову після цього.

ВВС: Що він вам сказав?

О.Т: Сказав, що підтримує нашу ініціативу, всіх військових. Сконтактував зі своєю помічницею, яка відповідає за напрямок безбар'єрності в місті. І, власне, з нею ми вже тримаємо контакт.

Ми завжди пропонуємо мерам міст спробувати себе в якості зіркового гостя, і покататися з нами на кріслі колісному по своєму місту. Але поки що єдина людина, яка згодилася, це чернівецький мер. Причому так нормально, сміливо вийшов, зрозумів помилки, сподіваюсь, пропрацюють їх. Але це поки що єдиний випадок.

МСЕК не має існувати

ВВС: Ви приходили в МСЕК (Медико-соціальна експертна комісія, яка встановлює інвалідність) знаєте всі кола бюрократії, з якими стикаються ветерани. І ви про це говорите, адвокатуєте права ветеранів. У вас є відчуття, що вас чують і щось змінюється на краще в Україні?

О.Т: Якщо говорити про МСЕК, то це структура, яка потребує закриття. Її не повинно існувати взагалі. Це нелюдська структура з нелюдським відношенням.

Якщо говорити про інші сфери, то є точкові зрушення, коли люди, ветеранські спільноти можуть змінити щось завдяки своїй активності. Але у глобальних масштабах, на жаль, поки що це не відбувається. Те ж саме Міністерство ветеранів... Скажімо так, в Міністерстві ветеранів працюють далеко не всі ветерани. Тобто, в більшій мірі, це цивільні чоловіки, жінки. І тому напевно воно так і функціонує.

Коли намагаєшся донести проблеми, то не завжди тебе чують, це бюрократія, залежність однієї інстанції від другої, одного департаменту від іншого.

ВВС: Ви в політику не збираєтесь?

О.Т: Поки що ні, я на “Холостяк” іду.

ВВС: А після?

О.Т: А після – це ж сім'я, родина потім.

ВВС: Бо ви тут вже накидаєте план реформи в Міністерстві ветеранів..

О.Т: Ну, не тільки в Міністерстві ветеранів, насправді. Реформи потребує дуже багато… в цілому, державний апарат.

ВВС: МОЗ обіцяє, що МСЕК буде мінятися, і процес отримання інвалідності буде спрощуватися. Але, наскільки я чую історії людей, які з цим стикаються, – це все ще довго, складно і боляче.

О.Т: Але можна вже змінити ставлення до людей. Це ставлення не змінюється, це ставлення лишається, як я казав, нелюдським, ганебним.

Не тільки ветерани, люди з цивільного життя теж приходять отримати, випросити, вимолити групу інвалідності, яка в людини є. У когось з народження, у когось набута.

Але ці люди, які працюють в МСЕК, вони з панського плеча можуть дати, можуть не дати. Комусь - на рік, комусь - на пів року, комусь - перекомісія. І, звичайно, хабарництво і так далі.

ВВС: Як довго ви отримували довідки з МСЕК?

О.Т: Довідки я отримував не дуже довго, бо проходив ВЛК я в тому ж госпіталі, в якому я лікувався, проходив і тих лікарів на МСЕК. Тому це пройшло досить швидко, десь протягом місяця. Проте у мене є досвід проходження МСЕК до цього, оскільки у мене була теж інвалідність з дитинства.

І це було з 18 років щорічно. Я мусив доводити знову, що у мене нічого не змінилося. Тому я по собі знаю цей біль у МСЕК як цивільна людина і як військова.

Ти хочеш жити повноцінно, але тобі не дають

ВВС: У вас є тривалий досвід користування протезами. Розкажіть, коли вам щось вдавалося кудись потрапити, кудись зайти, кудись - ні.

О.Т: Деякий час я мусив пересуватися на кріслі колісному, оскільки я хотів виходити за межі госпіталя. Я вже відчув на собі недоступність і непристосованість навіть столиці, той самий історичний центр, Поділ.

Коли ти не можеш ніде проїхати, не можеш заїхати в заклад, тому що всюди сходи. Хоча б одна, але мусить бути ця сходинка, це як знак, певно, якості закладів.

Це було дуже боляче і неприємно, оскільки тоді ти не відчуваєш себе людиною, ти відчуваєш всюди перешкоди, ти відчуваєш якусь злість, агресію на цей світ, на людей.

Люди зляться не конкретно на когось, а просто на несприйняття себе. Ти ж хочеш жити своє життя, жити повноцінно, але тобі цього не дають.

І це не дає не президент чи Верховна Рада. Це не дають, власне, такі самі люди, як ми. Люди, які відкривають свій бізнес, абсолютно не думаючи про людей з інвалідністю. Я приходжу в барбершоп і хочу, будучи на протезах чи на кріслі колісному зайти, – просто зайти, без перешкод. Але люди будують 8 тисяч сходинок вгору чи вниз – і все, я до них не зайду.

Має бути розуміння, що люди з інвалідністю – це платоспроможні люди, які готові теж платити.

Запитую, чи комфортно буде, якщо я зніму протез

ВВС: Як це – ходити на побачення на протезах?

О.Т: Нічим не відрізняється. Все як завжди. Єдине, я не розумію натяків – коли починають гладити по нозі, бо я нічого не відчуваю. А в цілому я не відчуваю дискомфорту.

Коли я втомлююсь, чи мені хочеться зняти протез – звичайно, я комунікую, щоб нікого не страшити. Я запитую, чи комфортно буде, якщо я зніму протез.

Коли жінка погоджується йти зі мною на побачення, очевидно, що вона розуміє, з ким вона йде і в яких умовах. Єдине, що враховую тепер, куди я піду – чи це буде ботанічний сад, наприклад, де йти дуже далеко сходами, чи щось доступніше.

ВВС: Що б ви могли порадити людям, які пережили схожу травму, і, можливо, соромляться ходити на побачення, мати стосунки?

О.Т: Нехай подивляться на мене. Звичайно, є різні травми. Для когось моя травма – це ніщо, для когось моя травма – це надтравма. Але є люди, з ампутаціями потрійними, з ампутаціями двох рук – але вони живуть своє життя, мають родину.

Незважаючи ні на які травми, звичайно, треба любити себе, ще більше себе цінувати і в такому вигляді. І розуміти, що, звичайно, буде, напевно, нелегко в якихось моментах, але це і буде робити міцнішим тебе як людину. Не лише в своїх очах, а й в очах тисячі інших людей. Може, для когось ти будеш прикладом. Люди надихаються. Навіть люди, які не мають інвалідності, вони мені пишуть, що “ви надихаєте”.

Вау, виявляється, так можна було

ВВС: Ви написали книгу, знімаєтеся в кліпах, будете брати участь у шоу “Холостяк”. Сара Джесіка Паркер про вас фільм зробила. Ця популярність робить ваше життя, життя людини з інвалідністю легшим?

О.Т: Бар'єри ніде не діваються. Попри популярність не збільшується кількість доступних просторів, на жаль. Але хотілося б цією популярністю вплинути на те, щоб цих просторів стало більше.

ВВС: Ви вірите в те, що ось такі шоу як “Холостяк”, “Відвал ніг” можуть щось змінити для людей з інвалідністю, які не є популярними, яких не знімають в шоу?

О.Т: Звичайно. Мені пишуть багато людей, які мають інвалідність, які почали дивитися “Відвал ніг”, які просто слідкують за мною в соцмережах і бачать цей приклад бажання жити, і розуміють, що “вау, виявляється, так можна було”.

Люди живуть своє краще життя, не маючи кінцівок, пересуваючись на кріслах колісних. Лише дайте людям жити повноцінно.

ВВС: Можна сказати, що травми і все, що з вами сталося, зробили вас сильнішими?

О.Т: Звичайно. Є ж така приказка – “що нас не вбиває, робить нас сильнішими”. Так і є насправді.