"Страшно. Але народжувати теж страшно". Як "Бучанські відьми" збивають російські шахеди

Вони з'являються, коли Бучу огортає темрява, і в небі починають кружляти російські дрони.

"Бучанські відьми" – так вони себе називають. Мобільна група ППО, що складається майже повністю з жінок й боронить українське небо у складі Бучанського ДФТГ, оскільки все більше українських чоловіків вирушають на фронт.

Усі вони цивільні. Вдень - вчительки, лікарки, є навіть майстриня манікюру. А вночі долучаються до протиповітряної оборони.

Це, за їхніми словами, допомагає здолати безсилля, яке вони відчули, коли на початку повномасштабного вторгнення росіяни захопили Бучу.

Жахливі історії тих тижнів - про вбивства, тортури й викрадення - почали спливати тільки після того, як українські війська звільнили Бучу наприкінці березня 2022 року.

Повітряні удари і стара зброя

"Мені 51 рік, важу 100 кг, бігати не можу. Думала, мене просто відправлять геть, але мене взяли!" - розповідає Валентина. Вона - ветеринарка, долучилась до добровольчого формування цього літа і тепер має позивний "Валькірія".

Валентина каже, що взяти до рук зброю її почасти надихнули історії загиблих на передовій друзів та тих, що продовжують воювати.

"Я можу це робити. Спорядження важке, але ми, жінки, справляємося".

За кілька годин оголосять повітряну тривогу і Валентині доведеться це продемонструвати.

Її загін знімається з бази у лісі, і ми крізь темряву їдемо за їхнім пікапом.

Він виїжджає на середину поля, команда з чотирьох людей вистрибує і починає встановлювати зброю. Кулемети іншої епохи: два "Максими" 1939 року, ящики для набоїв із червоними зірками радянських часів.

Сергію, єдиному чоловіку в команді, доводиться вручну заливати воду в пляшки як охолоджувальну рідину.

Це все, що є в наявності: найкраще озброєння Україна кидає на передову і постійно просить союзників про поповнення.

Втім, цей військовий антикваріат тримають в бездоганному стані, і "відьми" твердять, що з літа збили три безпілотники.

"Моє завдання - почути їх, - каже Валентина. - Робота нервова. Треба бути зосередженим і прислухатися до найменших звуків".

Її подрузі Інні теж за 50, і це одне з перших її завдань.

"Страшно, так. Але народжувати теж страшно, а в мене троє дітей", - сміється вона й додає, що її позивний - Cherry. "Як моя автівка, а не помідори".

Інна - вчителька математики й іноді змушена спішно повертатися з лісу, щоб встигнути на урок.

"Я тримаю в авто одяг й туфлі на підборах. Фарбую губи, веду урок. Потім знову в автівку, швидко переодягаюся за рогом, і я їду".

"Хлопці пішли, а ми тут. Хіба українська жінка щось не зробить? Все ми зробимо".

Десь на горизонті виблискує промінь світла. Це інша група прочісує небо в пошуках небезпеки над своєю зоною патрулювання.

Відкритих даних про загальну кількість українських добровольчих загонів немає, як і про те, скільки в них жінок. Але, оскільки Росія майже щоночі надсилає начинені вибухівкою безпілотники, вони допомагають формувати додатковий щит навколо міст і селищ України.

Ще одна "відьма", Юлія, відстежує на своєму планшеті два безпілотники. Вони кружляють над сусідньою областю. Безпосередньої небезпеки для Бучі немає, але кулемети лишаться на своїх місцях до закінчення тривоги.

Чоловіків не залишилося

Командир добровольчого формування - кремезний чоловік, який щойно повернувся з Покровська, де точаться найзапекліші бої.

"Там феєрверки, нон-стоп", - так з посмішкою описує полковник Андрій Верлатий, начальник штабу Бучанської ДФТГ, тамтешні події.

Колись у його підпорядкуванні було близько 200 людей, які обслуговували мобільні групи ППО в районі Бучі та патрулювали під час нічної комендантської години.

Багато з них були непридатні до повноцінної військової служби.

Потім Україна переглянула закон про мобілізацію, гостро потребуючи нових солдатів, і багато хто з команди полковника раптом виявився придатним для фронту.

"Близько 90% моїх людей опинилися в армії, ще 10% сховалися, розбіглися, як щури. В нас майже нікого не лишилося, - відверто каже полковник Верлатий. - Лише люди без ніг чи без половини черепа".

У нього був вибір: заповнити вакансії чоловіками, молодшими за мобілізаційний вік, чи набрати жінок.

"Спочатку це було як жарт: "Візьмемо жінок!" Не було особливої довіри до них у збройних силах. Але зараз ситуація змінилася", - зазначає Верлатий.

Повернути собі контроль

У вихідні "відьми" проходять розширену військову підготовку. У день нашого візиту їх вчили, як штурмувати будівлі.

На напівзруйнованому сараї вони спрямовують зброю на порожні дверні отвори, а потім обережно проходять повз.

Деяким вдається виглядати більш переконливо, ніж іншим, але цілеспрямованість й зосередженість цих жінок – очевидні, адже причини, з яких вони це роблять, - глибокі й дуже особисті.

"Я пам'ятаю, як ми були в окупації. Я пам'ятаю весь цей жах. Я пам'ятаю крики своєї дитини, - ледь чутно зітхаючи, розповідає Валентина. - Я пам'ятаю вбитих людей, коли ми виїжджали".

Її сім'я тікала з Бучі повз згорілі танки, мертвих військових і цивільних. На одному з російських блокпостів, за її словами, солдат змусив їх опустити вікно автівки, а потім приставив пістолет до голови її сина.

Її переповнює тиха лють.

Саме тому Валентина продовжує вірити в перемогу України, попри розчарування й зневіру, які охопили значну частину її країни після майже 1000 днів повномасштабної війни.

"Життя змінилося, всі наші плани зруйновані. Але я тут, щоб пришвидшити закінчення цієї війни. Як кажуть наші дівчата, без нас вона не закінчиться".

Ще одна "відьма" з гвинтівкою в руках і в армійських черевиках переступає через бите скло й уламки.

Це - Аня. Їй 52, працює офісменеджером.

Вона вважає, що військовий вишкіл дає їй сили. "В окупації я відчувала повну безглуздість свого існування. Я не могла нікому допомогти, ні захистити себе. Я хотіла навчитися володіти зброєю, щоб бути корисною".

Пізніше того ж вечора на базі в лісі одна з них відкривається ще більше і ділиться моторошною історією.

"Коли Бучу захопили, російські військові почали ходити по домівках. Вони ґвалтували і вбивали. Якось пішла чутка, що окупанти прийдуть вбивати дітей. За рішення, яке я прийняла того дня, я ніколи не пробачу росіянам", - зізнається жінка.

Я не буду ділитися подробицями того, що вона мені розповіла, скажу лише, що солдати так і не прийшли, і їй не довелося його виконувати.

Але відтоді цю жінку переслідує те, що вона пережила, й почуття провини. Вперше вона відчула полегшення, коли почала вчитися захищати себе, свою сім'ю і країну.

"Приїзд сюди дуже допоміг, - тихо каже вона. - Я більше ніколи не буду сидіти як жертва і відчувати такий сильний страх".