"Таксист": кіно, що перевернуло Голлівуд. Що робить його унікальним

У лютому 1976 року на екранах з'явився "Таксист" Мартіна Скорсезе — один з найважливіших фільмів в історії кіно, який надихнув ціле покоління режисерів.

Цього року стрічці виповнюється 50, і вона досі не втрачає своєї сили й актуальності.

Історія про колишнього військового, який опинився один на один із нью-йоркським злом, залишається потужною драмою про ПТСР і регулярно очолює топи пошукових запитів.

А знаменита фраза Роберта Де Ніро "Ти зі мною говориш?" (You talkin' to me?), вимовлена його героєм Тревісом Біклом перед дзеркалом, давно стала культовою.

Але чи варто згадувати "Таксиста" лише за цим моментом?

Пекельний Нью-Йорк Тревіса

"Таксист" розповідає історію Тревіса Бікла — колишнього морського піхотинця, який намагається знайти своє місце в мирному житті після війни у В'єтнамі.

Але безсоння, алкоголь і нескінченний хаос Нью-Йорка 1970-х поступово руйнують його зсередини.

Міські вулиці, залиті неоном, переповнені наркодилерами, порнотеатрами, сміттям і насильством — усе це повільно виснажує його психіку.

Тревіс відчуває симпатію до Бетсі (Сібіл Шеперд) — яскравої молодої жінки. Але після невдалого побачення, коли вона його відштовхує, у Тревісі пробуджуються темні імпульси.

Він дедалі глибше занурюється у насильство: озброюється, посилено тренується і поступово втрачає контроль над собою.

Випадково він знайомиться з Іріс (Джоді Фостер) — наркозалежною дівчинкою, яку експлуатує безжальний сутенер Спорт (Гарві Кейтель).

Врятувати Іріс будь-якою ціною стає для Тревіса нав'язливою місією, і цей порив затягує його все глибше у темряву.

Фільм відомий не лише шокуючими сценами насильства, а й своєрідною візуальною мовою. І хоча епізод із дзеркалом став найцитованішим, є ще один момент, який, можливо, і є справжньою візуальною перлиною стрічки.

У ньому поєднуються європейська естетична чутливість і типово американська драматургія — і саме ця комбінація особливо точно передає самотність героя.

Коли камера розділяє біль

У фіналі першої частини фільму Тревіс телефонує Бетсі після того, як сам зіпсував побачення. Він набирає її номер із таксофона у брудному коридорі і просить дати йому другий шанс. Але вона залишається непохитною.

Цю сцену можна було б зняти за всіма законами мелодрами: камера тримає крупний план Бікла в момент, коли він усвідомлює, що втратив, можливо, єдиний шанс вирватися зі своєї самотності. Та Скорсезе обирає інший шлях.

Оператор Майкл Чепмен повільно від'їжджає від Тревіса і зупиняється на порожньому коридорі з відчиненими дверима, що ведуть на вулицю. Ми чуємо його реакцію на відмову вже поза кадром. А за мить Тревіс знову з'являється в кадрі — йде коридором, повернувшись спиною до камери.

Цей прийом суперечить класичним голлівудським правилам, де драму зазвичай підкреслюють крупні плани та відкриті емоції.

Тут же саме візуальна мова говорить більше за слова: про самотність, уразливість і відчай героя. Тревіс ніколи не здається настільки беззахисним, як у цей момент — навіть у порівнянні зі сценою перед дзеркалом, де він демонстративно розігрує власну "сміливість".

Сценарист Пол Шредер згадував, що Скорсезе перевершив його початкове бачення епізоду.

"Я побачив сцену на перегляді матеріалу й запитав, чому він зняв її саме так. А Мартін відповів: "На нього просто боляче дивитись. Чому б камері не відвести погляд?""

Для Скорсезе ця сцена стала визначальною у формуванні візуального стилю фільму. В інтерв'ю 2024 року він зізнався, що саме момент з телефонним дзвінком задавав тон усьому фільму: камера від'їжджає, залишаючи героя наодинці з болем — і це стає основою візуальної поезії стрічки.

Коріння цього прийому — в європейському кіно: Жан-Люк Годар, Аньєс Варда, Терренс Девіс використовували схожі методи, дозволяючи камері "ігнорувати" емоційне напруження, створюючи відчуття дистанції й усвідомленого спостереження.

Тиша і людяність

Знаменита сцена з дзеркалом, де Тревіс розігрує із себе месника, приваблює глядача значно більше — особливо в епоху популярності історій про самопроголошених "рятівників" на тлі зростання злочинності. Та саме епізод у коридорі відкриває його людяність: його біль — справжній, а вразливість — майже фізично відчутна.

Сцена в коридорі — тиха, але надзвичайно потужна. Камера ніби дає Тревісу можливість зберегти гідність — рідкісну розкіш у жорстокому місті — і дозволяє глядачу по-справжньому відчути його самотність і відчуження.

Як зазначає історик кіно Марк Казінс: "Цей кадр — не про його самотність. Він про нашу". У цей момент герой — не загрозливий і не страшний, а болісно вразливий, і режисер делікатно дозволяє нам прожити цей момент разом із ним.

Можливо, це один із найтихіших і найніжніших епізодів у кар'єрі Скорсезе — і водночас один із найзворушливіших. Режисер виявляє турботу і про свого героя, і про глядачів, захоплених його історією.

Саме в цьому "малому" моменті — у порожньому коридорі, з телефонною слухавкою в руці — і прихована справжня сила "Таксиста".