Дивовижне життя і загадкова смерть першої дослідниці горил

Даян Фоссі не була найочевиднішою претенденткою на роль очільниці найбільшого та найдетальнішого на той час дослідження гірських горил.

Насамперед вона не була дипломованою зоологинею, а працювала ерготерапевткою. Вона також страждала на емфізему легень і боялася висоти, що було зовсім не ідеально для роботи на холодному розрідженому повітрі віддалених гірських схилів.

Але те, чого їй бракувало в професійній підготовці, вона більш ніж компенсувала рішучістю й глибокою любов'ю до тварин. Коли у 1967 році, у віці 35 років, вона переїхала зі США до гір Національного парку Вулканів у Руанді, вона заснувала Дослідницький центр Карісоке.

Незабаром вона зрозуміла, що горилам загрожує серйозна небезпека. Їхнє середовище проживання скорочувалося, а браконьєри становили дедалі більшу загрозу.

Відносини Фоссі з цими створіннями суттєво вийшли за межі простого спостереження. Вона боролася, щоб урятувати їх від зникнення.

Фоссі вперше відвідала Африку у 1963 році, де зустріла відомого кенійсько-британського палеоантрополога, професора Луїса Лікі.

Встановивши, що витоки людського життя почалися в Африці, Лікі вірив, що спостереження за приматами в їхньому природному середовищі є ключем до розуміння еволюції людини.

Він вже допоміг іншій дослідниці, Джейн Гудолл, заснувати довготривалі дослідження шимпанзе й хотів зробити щось подібне для горил.

Його теорія полягала в тому, що жінки без наукової підготовки найкраще підходять для вивчення приматів, оскільки, як він вважав, вони будуть "неупередженими щодо поведінки", яку спостерігатимуть, менш загрозливими, ніж чоловік, але водночас "міцнішими й наполегливішими".

На той час про горил було відомо мало. Чи були вони справді такими жорстокими брутальними істотами, як їх зображали у фільмах на кшталт "Кінг-Конг"?

Ранні дослідження Фоссі вимагали терпіння. Щоб завоювати довіру горил, вона почала наслідувати їхню поведінку. Вона розповідала у програмі BBC Woman's Hour у 1984 році: "Я стримана людина, і я відчувала, що горили теж дещо стримані. Тож я імітувала їхню природну, нормальну поведінку - наприклад, годування, похрускування стеблами селери або почухування".

Їй довелося швидко вчитися на своїх помилках.

"Я припустилася помилки, коли на початку била себе в груди... тому що, б'ючи себе в груди, я давала горилам зрозуміти, що я стривожена, так само як вони давали мені зрозуміти, що стривожені, коли били себе в груди", - розповідала дослідниця.

Натомість вона навчилася імітувати їхні відрижкоподібні "звуки задоволення". Демонструючи, як вона видавала звук, схожий на горилячий, вона додала: "Було б чудово, якби люди могли прожити життя, видаючи відрижкові звуки замість того, щоб сваритися".

Фоссі навчилася спілкуватися з горилами, ніколи не піднімаючись над ними.

"Коли я наближаюся до групи, я підходжу, пересуваючись на кісточках пальців, як горили, щоб бути на їхньому рівні. Не думаю, що інакше було б чесно щодо них. Адже я теж маю 6 футів зросту. Але коли стоїш, вони не знають, чи ти збираєшся напасти, чи побігти за ними, чи щось інше", - казала дослідниця.

Після років виборювання довіри горил вона настільки їх привчила до своєї присутності, що вони дозволяли їй сидіти поряд із ними без жодних ознак занепокоєння. Вона зруйнувала міф про горил як про жорстоких істот.

Зустріч Фоссі з Аттенборо

У 1979 році широкий світ побачив результати роботи Фоссі з приручення горил на практиці завдяки новаторській документальній серії BBC Девіда Аттенборо "Життя на Землі" (Life on Earth).

На той час гірські горили перебували на межі зникнення. Його зустріч із сім'єю горил відтоді стала однією з найвідоміших сцен в історії телебачення. Коли він сидить, оточений цими "лагідними та спокійними створіннями", він м'яким голосом каже: "У погляді, яким обмінюєшся з горилою, більше змісту й взаєморозуміння, ніж із будь-якою іншою твариною, яку я знаю... Ми бачимо світ так само, як і вони".

"Якщо коли-небудь існувала можливість вирватися з людської природи й уявно пожити у світі іншої істоти, то це мусить бути світ горили", - додавав Аттенборо.

У ретроспективному документальному фільмі BBC 2007 року Gorillas Revisited with Sir David Attenborough він визнав, що спершу вважав занадто амбітним план зняти тварин, щоб продемонструвати їхню еволюційну перевагу у вигляді протиставлених великих пальців (які дозволяють надійно хапатися за предмети, зокрема гілки).

"Гірські горили живуть на висоті 3 000 метрів, високо у вулканах Вірунга, й до них надзвичайно важко наблизитися. Щоб дістатися до них, треба було тягти все наше знімальне обладнання схилами у 45 градусів крізь густі джунглі. І що найпроблематичніше, не було жодного способу зняти їх без допомоги Даян Фоссі - єдиної людини у світі, яка вивчала їх у дикій природі", - казав Аттенборо.

Він також додав, що з того, що він чув, не було жодного шансу, що вона дозволить телевізійній групі приєднатися до неї. Режисер Life on Earth Джон Спаркс написав їй переконливого листа, але, за словами Аттенборо, усіх дуже здивувало, що вона відповіла дуже чемним листом: "Ласкаво просимо".

Коли вони прибули до джунглів, тодішній асистент Фоссі, Ієн Редмонд, молодий дослідник з Англії, сказав їм, що має жахливі новини. Фоссі була не лише дуже хвора через інфекцію грудної клітки, а й перебувала в глибокій жалобі, тому що її улюблену горилу Діджита вбили браконьєри, коли він намагався захистити свою родину.

Редмонд розповів Аттенборо у фільмі Gorillas Revisited, що виявлення тіла Діджита було найгіршим досвідом у його житті.

"Було очевидно, що відбулася вакханалія насильства, тому що його тіло було вкрите порізами й, очевидно, браконьєри просто перебували у кровожерному шаленстві. Вони забрали його голову й руки, а решту тіла залишили, бо у Руанді люди не їдять горил - тож тіло їм було не потрібно, і єдина причина, з якої його вбили, полягала в тому, що іноземці купували частини на сувеніри", - сказав він.

У статті National Geographic 1981 року Фоссі написала: "Для мене це вбивство було, мабуть, найсумнішою подією за всі мої роки, проведені поруч із гірськими горилами".

Попри свій розпач, Фоссі підрахувала, що зйомки горил могли б допомогти привернути увагу до їхнього становища, і погодилася, що знімальна група BBC може працювати, як планувалося.

Завдяки їй їм вдалося зафіксувати дивовижні кадри.

"Це був дар, який Даян зробила світові - здобуття довіри абсолютно диких горил", - казав Редмонд BBC.

Суперечливі практики

Але боротьба Фоссі за порятунок улюблених горил від браконьєрів поглинула її настільки, що затьмарила інші аспекти її роботи.

Існують свідчення, що вона ловила та допитувала порушників, а інколи навіть спалювала будинки браконьєрів. Вона купувала маски й удавала, що використовує чорну магію, аби деякі забобонні місцеві жителі повірили, ніби вона відьма.

За словами однієї з її колишніх колег, захист горил був "її життєвою місією", але ця пристрасть робила її складною людиною для співпраці.

"Я думаю, вона ставала дедалі нестабільнішою, і вона майже почала сприймати наукові дослідження як марнування часу, бо все, чого вона насправді хотіла, це боротьба з браконьєрством", - казала докторка Келлі Стюарт BBC у програмі Witness History у 2014 році.

Зустріч Аттенборо з горилами в джунглях знову пробудила інтерес до збереження гірських горил, і тоді започаткували велику благодійну кампанію.

Проєкт захисту гірських горил мав на меті посилити охорону парку, проводити освітні програми серед місцевих і світової спільноти та створити новаторську програму туризму, зосереджену на спостереженні за горилами.

Несподівано Фоссі виступила проти цього проєкту. Вона вважала, що просвітницькі ініціативи не є пріоритетом, а туризм навколо горил приносить більше шкоди, ніж користі. Співзасновник проєкту Білл Вебер розповів у Gorillas Revisited: "Даян вірила, що горили мають бути захищені заради власної цінності. Я думаю, це благородна думка, але вона не працювала".

Для Редмонда це було питанням пріоритетів: рятувати горил, які перебувають у негайній небезпеці, чи зосередитися на розробці довгострокової стратегії. На його думку, обидві позиції "були правильними".

Вебер наполягав, що деякі методи Фоссі були контрпродуктивними.

"Я вважав, що ми підтримуємо ту саму місію, що й Даян - ми просто використовували інші методи", - казав він.

Попри наявність критиків, не виникає жодних сумнівів у внеску Фоссі у привернення світової уваги до драматичного становища гірських горил. У 1983 році її бестселер "Горили в тумані" привернув увагу Голлівуду, і почалося виробництво фільму про її життя в джунглях. Але вона не дожила, щоб побачити, як її зусилля проклали шлях до успіхів у їхньому збереженні.

Уночі 26 грудня 1985 року її вбили ударом мачете у її хатині в Карісоке.

"Це було справжнім шоком, але водночас, думаю, люди, які працювали з Даян, певною мірою чекали, що щось таке станеться, тому що в неї було багато ворогів", - казала Келлі Стюарт BBC.

Питання про те, хто її вбив, так ніколи й не отримало остаточної відповіді. У грудні 1986 року трибунал у Руанди визнав винним у вбивстві її тодішнього наукового асистента Вейна Магвайра й засудив його до страти через повішення заочно, оскільки він утік до США в липні 1986 року. Магвайр завжди наполягав на своїй невинуватості.

Також у вбивстві звинуватили Еммануеля Рверекану, працівника Карісоке з Руанди, адже влада стверджувала, що він і Магвайр були добрими друзями, але, за повідомленнями, в серпні 1986 року він повісився у своїй камері.

"Вона стояла на заваді деяким людям, які заробляли гроші. Чи то через незаконну торгівлю м'ясом диких тварин, чи через контрабанду золота, чи через чиїсь прагнення перетворити Карісоке на туристичний табір і таким чином заробляти великі гроші. Якщо ви стоїте на шляху людини, яка є безжальною і хоче великих грошей, то не дивно, що вас можуть убити", - казав Ієн Редмонд.

Стюарт також не вірить, ніби Фоссі вбив браконьєр чи хтось з місцевих працівників.

"Я думаю, це була якась впливова людина, яка робила погані речі, а Даян це з'ясувала, тож він наказав її вбити, - казала вона. - Я інколи думаю, що якби Даян писала сценарій свого життя, вона б закінчила його саме так, як воно й закінчилося - насильницькою смертю в Карісоке, де її й поховали".

Через три роки після смерті Фоссі фільм "Горили в тумані" розповів історію її життя. Стрічку номінували на п'ять "Оскарів", а на "Золотому глобусі" Сігурні Вівер отримала нагороду за найкращу жіночу роль за втілення Фоссі.

"Грати Даян показало мені, наскільки багато може залежати від однієї людини. Я ніколи раніше не грала реальну особу, і мене дуже вразив той факт, що це жінка, яка приїхала сюди сама... яка фактично започаткувала весь цей рух - не лише вивчати їх, а й рятувати горил від неминучого зникнення. Я думаю, ця історія дуже надихає", - казала Вівер BBC у 2006 році.

Даян Фоссі поховала в могилі в горах Вірунга, на цвинтарі, який вона сама створила для своїх друзів-горил, зокрема її улюбленого Діджита. На її надгробку написано: "Ніхто не любив горил більше".