"Добре виконане завдання - те, про яке ніхто не дізнається". Інтерв'ю зі спецпризначенцем ГУР

Українські спецпризначенці виконують найнебезпечніші завдання. Коли інші підрозділи мають труднощі, на допомогу кличуть саме їх. Воєнні розвідники зазвичай закривають свої обличчя і не розповідають про успішно виконані завдання. Але нам вдалось дізнатися більше про цих військових.

Для цього ВВС Україна зустрілася з Іваном Тарном, бійцем спецпідрозділу української розвідки "Артан", який повернувся з-за кордону для служби.

У дитинстві Іван разом із батьками переїхав до Бельгії, де виріс, здобув освіту і займався бізнесом.

Під час пандемії коронавірусу він допомагав Україні медичним обладнанням. Також доправляв на батьківщину разом із лікарем Ігорем Вітенком, що працює в Бельгії, апарати для вакуумної терапії ран.

Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, Іван пішов на фронт. Після десяти місяців служби в підрозділі ГУР він отримав важке поранення. Втратив стопу.

Після протезування Іван планує повернутися до українського війська.

Відео інтерв'ю можна подивитися тут.

З Бельгії - до ЗСУ

Моя мати живе в Бельгії, там у мене залишилося багато друзів. Є також невеличка українська діаспора, з якою я спілкуюся, з деким ми співпрацювали.

Живучи у Бельгії, я займався бізнесом: мав будівельну та клінінгову компанії.

На початку повномасштабної війни я був в Україні. Не планував служити в ЗСУ чи воювати - війна спіткала мене зненацька.

З 24 лютого 2022 року було багато людей, які рятувалися від війни, і ми допомагали їм виїхати за кордон.

Я разом з друзями також допомагав військовим їжею та оснащенням. Але паралельно вже готував уніформу, бронежилет, озброєння, щоб повністю себе екіпірувати. Через пару тижнів я вирушив на схід. Я ніколи не розглядав це як момент вибору - чи йти воювати. Якщо така тотальна тиранія сунеться на все, що тобі цінно, як можна інакше вчинити? Я інакше не зміг би жити просто сам із собою.

Близькі друзі, які мене добре знали, зрозуміли одразу, що я так зроблю. Деякі колеги з Бельгії вважають, що на ситуацію можна впливати якось інакше, не беручи зброю до рук. У бельгійців досить пацифістські погляди на цю ситуацію. Але іноді словами вже нічого не доб’єшся. Тоді треба просто захищати те, що тобі дороге.

Про воєнних розвідників на фронті

Мій спецпідрозділ "Артан" тільки формувався, коли я прийшов туди служити навесні 2022 року. Ще було не зовсім зрозуміло, чим будемо займатися. Але було цікаво допомагати його будувати з нуля. Моя конкретна спеціалізація – високоточна стрільба, або снайпер.

Загалом же спецпризначенці - на те вони й спецпризначенці, що їх залучають для всіх нетипових завдань на фронті. Нам доводилося виконувати задачі, які ми собі уявити не могли.

Просто є те, що не може виконати піхота чи артилерія, чи якісь інші роди військ. Це залишається за нами. Ми розбираємося, що і як зробити, складаємо чіткий план.

Ми намагаємося максимально його дотримуватися. Але, як показує практика, завжди трапляються сюрпризи, бо на повномасштабній війні не виконати все ідеально.

Для нас під час спецзавдань найбільший друг - ніч. Це гарне прикриття, але не лише для нас, а й для ворога. Переважно ми стараємося пересуватися та розгортати всі наші дії в темну пору доби.

Велике значення мають погодні умови та освітлення, включно з позицією сонця там, де ти будеш у певний час і тим, як будуть падати тіні. Це все враховується. Вологість повітря, напрям вітру, хмарність - важливі фактори. Вночі важлива фаза місяця, тобто як він даватиме світло.

Приміром, хмарність та фази місяця чи сонця будуть впливати на те, як добре бачать тебе і як добре противника бачиш ти. Тобто тобі треба добре все продумати, щоб уникнути виявлення. Коли йдеться про коригування важкого озброєння чи організацію підриву чогось, то погодні умови будуть впливати на точність цього всього.

Крім того, боєць - не боєць, якщо він замерз і весь мокрий. Але ситуації різні бували. Наприклад, мені довелося провести повністю мокрим ніч у лісі пізно восени. З таким спецпризначенці стикаються дуже-дуже часто.

Зрештою все було добре зі мною. Ми загартовуємося й готуємося до таких ситуацій. Я, скажімо, старався кожен день бігати і плавати, незалежно від погоди. Навіть 1 січня цього року я розбивав кригу і плавав після пробіжки.

В мене не було досвіду в тилу ворога. Інші побратими такі місії виконували.

Де б ти не був, інколи треба ретельно сховатися, а інколи - швидко втекти.

Звичайно, є певні протоколи, які ми використовуємо. Є тактичні моменти, які ми відпрацьовуємо: як правильно й безпечно відходити, як один одного прикривати.

На будь-якій службі доводиться подовгу просто чекати. І от оце, напевно, було для мене найважчим. Ти розумієш, що щось має статися, що в певний момент дадуть команду вирушати. І ти маєш чекати на противника чи на підтримку з інших підрозділів. Це найважче! Коли ти вже готовий до чогось, а тебе зупиняють і треба чекати, тоді ти починаєш прокручувати все у голові. Й це вже не йде на користь.

Щодо загрози полону, то кожен для себе вирішує сам, чи готовий він або вона це пройти, чи простіше не здаватися в полон. Я для себе вирішив, що в мене буде граната на такий випадок.

Перед спецзавданням

Перед спецзавданням я збираю все своє оснащення, а його багато. Перевіряю кілька разів. Продумую, що може бути потрібно, в якому сценарії воно може знадобитися. Складаю його так, щоб воно було під рукою в потрібний момент.

Коли я готував свої речі, то візуалізував у своїй уяві, як буду їх використовувати. І таким чином уже якось проживав ту ситуацію, яка могла статися, і готувався до неї психологічно, морально.

Все, що несеш на собі, разом важить кілограмів 40-50: рюкзак, розгрузка, зброя, різні дрібниці. Все, що тобі потрібно, має бути з тобою. Рюкзак важить найбільше. На другому місці - бронежилет.

Перед самим завданням старався не дзвонити рідним, бо це може і на мене повпливати, і на них. Вони можуть почути в моєму голосі тривогу і на це погано відреагувати. Потім на завданні я буду про це думати. Або вони можуть повідомити мені погану новину - і це може вплинути на мою ефективність.

Коли ти на фронті, то менше контактуєш із рідними. Це відбувається само по собі. Важко своїм рідним, домашнім передати ту реальність, у якій ти перебуваєш. Вони тебе не зрозуміють - і це може вивести тебе з рівноваги, особливо коли готуєшся висуватися на завдання. Там твоє коло спілкування - це побратими з твого та інших підрозділів.

Про завдання та бої

Найбільша наша радість – це добре виконане завдання, про яке ніхто ніколи не дізнається. Якщо ти можеш виконати завдання, не застосовуючи зброю чи насилля, – це ідеально! Без пострілу, без свідків – прийшов, повернувся і все добре.

Коли вирушаємо на завдання, буває таке, що хтось з іншого підрозділу приєднується як провідник, бо він знає місцевість. Провідник – важливий. Без нього ніяк.

Буває, що на нашому шляху є якісь інженерні загорожі, мінні поля. Тоді першим іде інженер, який розміновує і робить прохід. Це все залежить від завдання і того, де ми знаходимося: чи це своя територія, чи це "сіра зона" між нами і противником, чи це вже тил.

Нам доводилося вступати в ближній бій з російськими військами. Приміром, у Бахмуті було багато саме вуличних боїв, на близьких дистанціях. У моєму досвіді найближче - це був бій, коли до противника лишалося метрів 30.

Під час тих боїв я бачив вогневий дощ від фосфорних боєприпасів. У небі це виглядає як гарний феєрверк! Але це так здається, доки ти не розумієш, що це практично три тисячі градусів, які падають і спалюють усе довкола. Тобто земля горить, асфальт горить. І цей смертельний дощ повільно падає з неба на твоїх очах.

Загалом бої у Бахмуті запам’яталися мені найбільше з усіх битв та позицій, де ми працювали. Це можна порівняти з такими історичними битвами, як Сталінградська, як битва за Арденни (бої на території Бельгії у грудні 1944 – січні 1945 років між німецькими та англо-американськими військами).

Російські війська використовували там примітивну тактику: це лобові атаки, які дуже для них небезпечні, які несуть багато втрат для них. Хоч це тактика "гарматного м’яса", але все-таки вона дає свої результати. Ціна їх не турбує.

Про зброю спецпризначенців

Зараз мій підрозділ практично перейшов на натівське озброєння. Хоча в перші пів року повномасштабної війни воювали тим, що в нас було в запасах. Натівське озброєння зарекомендувало себе добре. Це як порівнювати технології початку минулого століття і сучасні технології чи радянські автомобілі із західними. Приміром, добре себе зарекомендувала бойова штурмова гвинтівка FN SCAR, яку розробляли саме для спецпризначенців.

Гарно себе показала українська штурмова гвинтівка М4-WAC-47. Спецпризначенці також користуються українською самозарядною напівавтоматичною гвинтівкою UAR-10. Вона популярна. Цю гвинтівку виробляють в Україні за американською технологією.

Я впевнений, що країні треба переходити на стандарти НАТО в озброєнні для бійців спецпідрозділів. І працювати вже відповідно до протоколів НАТО.

Про поранення

Поранення я отримав в Бахмуті, наступивши на протипіхотну міну. Це касетний боєприпас, який вистрілює артилерія. Невеликі міни розсіюються по певній площі.

В той день ми отримали завдання, що треба евакуювати нашого важко пораненого бійця. Ми вирушили до нього групою з чотирьох, дісталися до нього, вийшли з-під прямого контакту з противником, поклали нашого раненого бійця на ноші й почали виходити пішо. Нам лишилося пройти півтора-два кілометри через приватний сектор Бахмута. Він виглядав у січні 2023 року як одне велике сміттєзвалище.

Тоді я й наступив на протипіхотну міну. Це була ніч. Побачити її було просто нереально. Побратим переді мною переступив, а я її зачепив і наступив. Пролунав вибух. Побачив, що пальців на правій нозі вже нема, передав побратимам, що я 300-й. Інший мій побратим підповз до мене, оглянув, передав по рації, що в нас поранений з травматичною ампутацією стопи, наклав мені турнікет. Ми почали рухатися далі.

Один з побратимів взяв мене на плечі і ніс на собі. Буквально через метрів сто-двісті він наступив на таку ж саму протипіхотну міну. Таке ж поранення, як у мене. Тобто ми вже вдвох впали. Нам треба було ще кілометр іти до броньованої машини.

Ми дійшли, раненого також вдалось евакуювати. Тому хлопцю врятували ногу.

На початку повномасштабної війни ми привезли з Бельгії багато медикаментів, а також ВАК-апаратів для лікування гнійних ран. Це апарати для вакуумної терапії. Багато військових мають так звані "брудні" інфіковані рани, що призводять до травматичних ампутацій. Вакуумна терапія сприяє загоєнню, тобто дає змогу зберегти людям кінцівки.

Один з ВАК-апаратів, які ми привезли до України, знадобився в лікуванні мого поранення. Завдяки цьому мені ампутували лише стопу, хоча один з лікарів припускав, що доведеться відрізати й частину гомілки.

Перед моїм пораненням у мене була розмова з одним із моїх командирів якраз про те, наскільки це все може бути небезпечно, наскільки нам не треба входити в кураж моменту, а бути максимально професійними. Тому що звикаєш до постійних вибухів навколо, до обстрілів. Це вже стає нормою.

На бійців з досвідом, з більшими вміннями покладається більше відповідальності в боях і на службі. І вони частіше отримують поранення. Вони несуть на собі велику частину тягаря цієї війни. Таких людей дуже-дуже важко замінити.

Досвід нічим не замінити.

Про те, скільки триватиме війна

Деякі історики вважають, що ця війна вже триває сотні років. Змінювалися лише її фази: холодні й гарячі. Я думаю, що нам треба бути готовими до того, що війна триватиме довго. І навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, це не значитиме, що війна закінчилася.

Наша країна є великою в усіх розуміннях цього слова. Це створює певний комфорт для людей у західних областях, що війна відбувається десь далеко. Але, повірте, як показав наш досвід, якщо не зупиняти війну на сході, вона пошириться на захід. Нам треба бути готовими постійно до того, що наш сусід може поводитися неадекватно. Ізраїль так живе вже багато десятиліть.

Європейці переважно розуміють, що це війна людей, які стоять за свободу проти тиранії. Хоча багато хто з них дотримується пацифістських поглядів, що можна було б і домовитися. Мовляв, не вміють українці й росіяни домовлятися. Але загалом європейці на нашому боці.

Мене більше турбує позиція моїх друзів з неєвропейських країн. Там поширений наратив, що на українській землі точиться проксі-війна Америки з Росією. Тобто ми воюємо з Росією за США. І це забезпечує РФ багато симпатій. Бо Америка, як гегемон, має свої конфлікти у різних частинах світу, а Росія немовби виступає проти цього гегемона.

Важливо до них донести, що це війна українців, вільних людей, проти цієї тиранії, яка сунеться зі сходу.

Інтерв'ю записали Жанна Безп'ятчук, Олег Карп'як.