Точка зору. Чи може Україна виграти війну у багатомільйонної Росії: уроки демографії та історії

У цій статті Кирило Данильченко, військовий оглядач з багаторічним досвідом військової служби, який вже понад десять років аналізує російсько-українську війну та міжнародні конфлікти, ділиться своєю точкою зору щодо важливості демографії та мілітаризації для перемоги у війні. Щоб прочитати інші думки з цього питання, натисніть тут.

В Україні з приводу нинішньої великої війни з Росією часто люблять згадувати вислови про "маленьку радянську армію, яка ніколи не переможе велику радянську армію".

І розмірковувати про те, що 140-мільйонна РФ має абсолютну перевагу проти 35-мільйонної України, особливо у війні на виснаження.

А якщо ще говорити про ВВП і демографію, то у меншого супротивника нібито немає жодних шансів.

Але якби все працювало саме так, то в 1920 році СРСР захопив би Польщу і не трапилося б ніякого "Дива на Віслі".

А коаліція арабських країн задушила б Ізраїль ще у 1940-х - на їхньому боці весь час була і значна перевага у ВВП, і у кількості населення.

В Ірансько-іракській війні не було б умовної "нічиєї" - 40 мільйонів населення Ірану тоді було втричі більшим від 13 мільйонів жителів Іраку.

Південна Корея та війська ООН сильно поступалися чисельністю особового складу на фронті Північній Кореї, Китаю та СРСР.

Зрештою Радянський Союз у Другій світовій війні мав величезну перевагу в населенні - 209 мільйонів проти 90 мільйонів у Німеччині (і якщо рахувати з США та Британією з домініонами, то всі країни Осі теж сильно відставали від союзників за демографічним показником).

У підсумку СРСР до 1942 року довелося призивати жінок (100 тисяч - тільки у ППО при середньому півторамісячному терміні підготовки командира зенітної гармати з дівчини, яка раніше не служила), звільнити 250 тисяч ув'язнених і "розбронювати" півмільйона робітників з промисловості.

Якби не ленд-ліз, завдяки якому вдалося взяти з сільського господарства та промисловості мільйони працівників, то, ймовірно, бійці у радянської армії закінчилися б до кінця 1943 року.

Тому країни воюють не лише демографією. І вона не є єдиним та найголовнішим фактором.

Демографічні виклики для України

У 2022 році військові експерти, як-от ізраїльтянин Девід Гендельман, припускали, що саме несподіваний (для Росії) не маленький розмір української армії дозволив Києву вистояти та дати відсіч російським силам. Це допомогло Україні зруйнувати плани Росії захопити Київ "за три дні", як це хотів зробити Кремль.

Але навіть у 2022 році, дуже важкому для України першому році повномасштабного російського вторгнення, старший науковий співробітник євразійської програми Інституту зовнішньої політики Роб Лі припустив, що лише кількісної переваги недостатньо.

Звичайно, для України на цій війні існують серйозні демографічні ризики.

По-перше, мине кілька років, і діти з окупованих Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, які зараз їздять до таборів в Чечню, вступають до "Юнармії" чи Суворовського училища, бо там безкоштовне харчування, підуть до російської армії.

Хтось втече з окупованих територій через країни Балтії чи Грузію, хтось стане "отказником", але більшість все ж підуть служити.

Адже більшість завжди підкоряється тому, хто контролює територію, - чи це комуністичний Китай, чи Куба, чи Іран після ісламської революції.

Ці молоді люди - потенційно втрачені для української армії.

Отримати об'єктивні розрахунки потенційної кількості цих втрат надзвичайно важко.

За останніми даними українського уряду, 1,5 мільйона українців були депортовані до Росії та Білорусі. За даними російських джерел, ці люди самовільно залишили прифронтові території та не були депортовані. Українські дослідники називають загальну цифру приблизно 1,3 млн станом на 2023 рік. Окремої статистики щодо саме молоді – немає.

Усього ж з врахуванням нелегальних утікачів і тих, хто вже натуралізувався, кількість українців, що виїхали з країни, може складати до 4,2 млн людей. За даними мінсоцполітики Україхни, через війну з України до США та ЄС виїхало 3,5 мільйона людей. Але в ЄС кажуть, що офіційно прийняли понад 4,3 млн осіб, з яких приблизно 800 тисяч – чоловіки.

З досвіду конфліктів у Югославії, Лівані чи Сирії - значна частина тих, хто виїжджає, вже не повертаються за жодних умов, бо знаходять на новому місці роботу та влаштовують дітей до шкіл.

Наприклад, за даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR) 5,2 млн сирійських біженців залишаються в сусідніх Туреччині, Лівані, Йорданії, Іраці та Єгипті і не повертаються на батьківщину, хоча активні бойові дії у Сирії, за великим рахунком, завершилися і бої тривають в провінції Ідліб.

Щодо біженців з колишньої Югославії, то UNHCR також відзначає, що хоча більшість переміщених осіб змогли повернутися додому після війни, на початку 2010-х більше пів мійльона так і залишалися на новому місці. Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи Елла Лібанова припускає, що повернуться трохи більше третини українців, які виїхали.

Кожен місяць активних бойових дій для України - це сотні військовозобов'язаних, які обирають втечу через Тису замість служби в ЗСУ.

Бойові дії йдуть на українській території, Каховську ГЕС і десятки міст знищили на українській території, Дніпро перестав бути судноплавним й Україна несе всю тяжкість війни на своїй території.

Через призов та мобілізацію з ринку праці випадають десятки тисяч чоловіків найбільш економічно активного віку.

За словами голови комітету з питань економіки Верховної Ради Дмитра Наталухи, близько 800 тисяч українських чоловіків пішли в тінь, уникаючи призову (дані станом на літо 2024 року).

Через сім років кількість працевлаштованих людей може стати меншою за кількість тих, хто не працює, і пенсіонерів. Кількість активних працівників в Україні продовжує скорочуватися.

Але питання щодо того, чи здатні ці проблеми позбавити Україну спроможності до опору або зруйнувати її державність у найближчій перспективі, залишається відкритим.

Потенціал мілітаризації

Україна значно збільшила виробництво військової продукції та відновила багато військових програм, які були закриті в попередні десятиліття. Однак цього, як виглядає, недостатньо для тієї масштабної війни, яку вона зараз веде.

Відомий український фандрайзер і голова благодійної організації "Повернись живим" Тарас Чмут постійно повторює, що повної мілітаризації українського суспільства немає, і наполягає, що вона має відбуватися в усіх сферах.

Також він постійно повторює, що в Україні "всі будуть служити".

Тотальна мобілізація виглядає практично неможливою і не була можливою під час попередніх війн, але Україна ще має потенціал мілітаризації та мобілізації.

Мобілізаційний ресурс України, за різними підрахунками, становить від 3,7 до 4,9 млн осіб, а голова економічного комітету Ради Дмитро Наталуха оцінив український мобілізаційний потенціал у "мінімум 5-6 млн осіб".

При цьому орієнтовні оцінки російського мобілізаційного ресурсу коливаються від 12 до 20 мільйонів людей.

Однак варто враховувати баланс кількості та якості збройних сил.

Як зазначали експерти, російську армію від початку готували до конфліктів набагато меншого масштабу, подібних до Чеченської війни або конфлікту в Грузії 2008 року, і тому вже на першому році повномасштабного вторгнення вона зіткнулася з браком особового складу, який намагалася поповнити за рахунок активної агітації в регіонах, закликів укладати короткострокові контракти з міністерством оборони, ПВК, які наймали нових "співробітників" навіть у колоніях. Це також була помилка військового планування.

Як писав російський та радянський військовий учений Олександр Свєчин у своїй книзі "Стратегія" 1927 року, державам під час створення збройних сил часто доводиться робити вибір між кількістю і якістю: "Кожна держава може мати армію меншу, але краще забезпечену і навчену, або армію більшу, яка проте поступається першій якістю".

Щоправда, він при цьому визнає, що ані той, ані інший принцип не може бути домінантним – "не можна жертвувати значно ані якістю, ані кількістю". Але сам вважає, що значення якості підготовки солдатів зростає мірою розвитку озброєнь: "Потрібно мати на увазі, що сучасні тактичні тенденції, пов'язані з удосконаленням зброї та переходом до групового порядку, змушують особливо підкреслити значення якості".

З іншого боку, за словами автора, нехтувати кількістю на користь якості теж небезпечно, оскільки під час бойових дій просто не вистачить військ.

Тобто демографія – дуже важлива, але не вирішальна.

Сильні сторони України

Звісно, Україна повинна ставитися до людей дбайливо, адже мотивація особового складу з роками війни не зростає. Але країна ще має шанси продовжувати боротьбу у війні на виснаження.

І тут є достатньо позитивних факторів.

Наприклад, Росія фізично не спроможна таргетувати "західний тил" України.

Коаліція дронів - це 16 країн, які виділяють на цю ініціативу сотні мільйонів євро і планують поставити мільйон ударних та розвідувальних БпЛА.

Ні закрити митом половину ЄС, ні вдарити по них у військовому плані, ні вивести з гри диверсійно – у Росії не вийде.

Те саме зі снарядами. Україні вже передали і продали їх значно більше 3 млн штук. При тому, що в США напередодні 1990-х років для можливої 90-денної кампанії проти СРСР було накопичено 9 млн 155-мм снарядів.

Поки що у росіян за рахунок Ірану та Північної Кореї зберігається перевага у кількості снарядів на добу, але вона відчутно скоротилася від початку повномасштабного вторгнення.

Водночас українська армія має свої технологічні переваги.

У ЗСУ є ПТРК третього покоління, а у росіян масово немає.

Українці мають сучасний цифровий зв'язок кількох провідних країн світу, а у супротивника тільки Китай.

Українська тактична медицина і система евакуації на голову вищі за російські.

Західні ракети і бомби влучають у п'ятиметрове коло навколо цілі, тоді як КАБи переорюють поля навколо.

Західні винищувачі та ДРЛО разом із атаками дальніми дронами зменшують перевагу РФ у повітрі.

Все це має накопичувальний ефект.

Російська артилерія зношує стволи, а механізовані частини втрачають БТР, БМП і танки набагато швидше, ніж виробництво Росії дає заміну цим втратам.

Тому демографія для війни на виснаження звичайно важлива. Але все вирішить не тільки вона.

Вирішальними будуть військове виробництво, техніка на лінії зіткнення. Причому звичайні МРАПи і БТР зараз чи не більш потрібні за танки.

Масове важке піхотне озброєння (міни, ПЗРК, гранатомети), реорганізація ТРО на механізовані частини, дрони, мала зенітна артилерія – всього цього має бути багато, щоб тягар війни став для Росії непідйомним.

Цей текст був оновлений 16 вересня, щоби він у найбільш коректний спосіб та відповідно до Редакційних стандартів ВВС відображав погляди на процеси мобілізації та мілітаризації України.