Чому розривають стосунки з батьками

Відчуження між батьками та дітьми трапляється частіше, ніж здається – ось що кажуть дослідження про таке важке рішення.

Сара вперше розірвала зв'язки зі своєю матір'ю всього за кілька днів після свого 21-го дня народження.

"Я злилася", - каже Сара, чиє ім'я ми змінили на її прохання.

Вона припинила стосунки під час телефонної сварки.

Те, що батьки були занадто зайняті, щоб відсвяткувати її день народження, - це одне. Але було й інше.

Сара втомилася від характеру матері, її зосередженості лише на собі та байдужості до життя доньки. Мати зневажливо ставилася до освіти Сари й постійно тиснула на неї, вимагаючи допомоги на сімейній фермі.

Найбільше ж Сара страждала від того, що мама не захистила її від батька, який був владним і часом - жорстоким.

Протягом двох-трьох років Сара не мала жодного контакту з матір'ю, яка також не робила спроб вийти на зв'язок.

"Це відчувалося як звільнення", - згадує Сара.

Однак, коли вона зрештою вирішила переїхати за кордон, то не хотіла робити це на гіркій ноті й знову зв'язалася з батьками. Вони не визнали своєї провини й поводилися так, ніби нічого не сталося, каже вона, і протягом наступних десятиліть між ними знову й знову виникали періоди відчуження.

Багато хто стверджує, що випадків сімейного відчуження стає дедалі більше, хоча знайти достовірні дані про це важко.

Однак, згідно з наявними дослідженнями, це явище трапляється частіше, ніж можна було б очікувати. І рішення розірвати стосунки з власними батьками - надзвичайно серйозне.

Коли ж це справді правильний вчинок і чи робить він нас щасливішими або мудрішими? Урешті-решт, що батьки винні нам - і що ми винні їм?

Досліджень щодо сімейного відчуження мало, каже Люсі Блейк, старша викладачка психології в Університеті Західної Англії та авторка книги "Ідеальних сімей не буває: путівник до прийняття складної реальності" (No Family is Perfect: A Guide to Embracing the Messy Reality).

"Це досі табуйована тема, - зазначає вона. - Це доволі страшне питання, про яке люди не хочуть говорити. Вони думають, що таке трапляється лише з іншими".

Одне дослідження, опубліковане у 2022 році на основі опитування понад 8 500 осіб у США, показало, що 26% з них переживали періоди відчуження від батька та 6% - від матері протягом 24-річного періоду. До цієї групи входили й ті, хто іноді все ж бачився з батьками. Подібне дослідження в Німеччині серед 10 200 осіб засвідчило, що 9% респондентів мали досвід відчуження від матерів, а 20% - від батьків протягом 13 років.

В іншому американському опитуванні 1 340 людей, результати якого наведені в книзі, виданій у 2020 році, соціолог з Університету Корнелла Карл Піллемер виявив, що 10% учасників на той момент були повністю відчужені від одного з батьків або дітей - тобто не мали жодного контакту.

Проте через відсутність довгострокових даних важко сказати напевно, чи це явище стає поширенішим. Однак деякі дослідники, зокрема Піллемер, вважають, що так і є.

"У поколіннях до бебі-бумерів існувала дуже сильна норма сімейної солідарності - мовляв, "кров не вода". Ці норми послабилися", - каже Піллемер, додаючи, що це не обов'язково погано. За його словами, нові сімейні норми, як-от партнерства без шлюбу чи бездітні пари, з часом також стали більш прийнятними.

Джошуа Коулман, клінічний психолог, який працює з відчуженими сім'ями й написав кілька книжок на цю тему, погоджується з цим. Він додає, що сприяти відчуженню також може зростання індивідуалізму.

"Культура індивідуалізму - це зосередженість на собі, на власній ідентичності, на власному щасті, - пояснює він. - А стосунки з іншими людьми стають вторинними".

Дослідження показують, що у США батьки літнього віку у понад два рази частіше мають погані стосунки зі своїми дітьми, ніж у дещо менш індивідуалістичних країнах, таких як Ізраїль, Німеччина чи Британія.

Коулман вважає, що соціальні мережі ще більше посилюють цю тенденцію. У мережі дедалі простіше знайти однодумців, а багато інфлюенсерів заохочують розривати зв'язки з "токсичними" людьми.

Також, на його думку, роль відіграє дедалі більша популярність психотерапії - і не завжди позитивну. Деякі терапевти, наприклад, можуть "діагностувати" психічні розлади у членів родини, навіть не зустрівшись із ними особисто, лише на основі розповіді пацієнта.

Це, однак, суперечить етичним нормам психіатрії та психології. Коулман каже, що зустрічав багатьох дорослих дітей, які після терапії почали звинувачувати батьків у токсичності, нарцисизмі чи розладах особистості, зокрема у межовому розладі.

Але це не означає, що розрив зв'язків - це завжди погане рішення. Багато людей мають на це вагомі причини, особливо ті, хто пережив насильство в дитинстві, каже Піллемер.

"На це не має накладатися соціальне табу", - додає він.

Коулман погоджується й зауважує, що це може бути виправдано також у випадках, коли батьки не визнають своєї провини або навіть не хочуть вислухати дитину.

Проте, за словами Піллемера, його дослідження, що включало опитування й глибинні інтерв'ю з 300 людьми, які пережили відчуження, показало: часто причиною розриву стає "накопичення дрібних негативних взаємодій" - наприклад, напружені стосунки з родичами партнера.

У ще одному американському опитуванні понад 1 000 людей, проведеному Коулманом, більшість респондентів як причину відчуження назвали конкретні дії родичів або загальну сімейну динаміку. Часто це пов'язано з наслідками розлучення, вибором сторони одного з батьків або неприйняттям нового партнера одного з батьків.

Ідентичність і сексуальна орієнтація також можуть бути ключовими чинниками - дехто з батьків, наприклад, відмовляється прийняти, що їхня дитина гомосексуальна. Майже п'ята частина учасників як причину згадала політичні розбіжності.

Однак у своєму опитуванні близько 800 людей у Великій Британії, які були відчужені від когось із родини, Блейк з'ясувала, що більшість називали головною причиною емоційне насильство.

"Це зазвичай пов'язано з проблемним вихованням - дуже жорстким, контролюючим, авторитарним", - пояснює вона й наголошує, що її респонденти вже шукали підтримку, тож не обов'язково є репрезентативними для всіх, хто пережив відчуження. Проте це, за її словами, підкреслює часто недооцінений аспект складних сімейних стосунків.

"Я не думаю, що хтось має залишатися у стосунках, у яких не почувається у безпеці, - каже вона. - Ми часто згадуємо лише про фізичне чи сексуальне насильство, але емоційне насильство - це не менш важлива тема для обговорення".

Коулман і Піллемер зауважують, що емоційне насильство - це складне поняття, яке можна неправильно інтерпретувати. Іноді доросла дитина може страждати на психічне захворювання або мати залежність, через що перебудовує власну історію дитинства таким чином, що несправедливо зображає турботливих батьків як жорстоких тиранів, каже Коулман.

Але водночас важливо не знецінювати вплив справжнього емоційного насильства на тих, хто його зазнав.

Норми здорового батьківства постійно змінюються, додає він. Те, що сьогодні вважається емоційним насильством або нехтуванням, у минулому таким не вважалося. Наприклад, сучасні батьки часто намагаються визнавати й підтримувати ментальне здоров'я дитини. Але 40 років тому розуміння психічних розладів у суспільстві було обмеженішим, ніж сьогодні.

Очевидно, що для деяких людей розрив стосунків із батьками є необхідним. Але наскільки ми насправді їм зобов'язані?

"Я розгублений", - каже філософ Крістофер Ковлі з Університетського коледжу Дубліна у відповідь на гіпотетичне запитання, чи зобов'язані ми підтримувати стосунки з батьками до кінця життя.

"У певному сенсі я винен батькам усе - у буквальному, метафізичному й екзистенційному сенсі. Але якщо я пережив якесь жахливе насильство з їхнього боку, то, очевидно, я більше нічим не зобов'язаний", - додає він.

Ідеальні стосунки між батьками та дорослими дітьми, на його думку, мають бути схожими на дружбу.

У дитинстві вся сила і відповідальність у стосунках лежить на батьках. Але з віком це змінюється. Підлітки часто схильні звинувачувати й критикувати батьків - це природна частина процесу відокремлення, пояснює Ковлі.

"Але коли ти стаєш дорослим, ти вже не можеш перекладати всі свої проблеми на батьків", - вважає він. І в якийсь момент батьки старішають і стають вразливими. Тоді, каже він, варто проявити більше терпіння й милосердя.

Коли ми оцінюємо власні помилки, часто звинувачуємо у всьому зовнішні обставини. Наприклад, якщо не встигли здати завдання вчасно, можемо сказати, що нам дали замало часу або що "собака з'їв домашку". Але до інших людей ми не завжди такі ж поблажливі.

Тож, якщо хочемо бути справедливими до батьків, варто враховувати й їхні зовнішні обставини.

Чи могли нестача знань, психічні розлади, травма чи фінансові труднощі вплинути на їхню неспроможність бути кращими батьками?

Піллемер згадує інтерв'ю з матір'ю та її відчуженим сином. Вони не бачилися приблизно 25 років. Про матір він каже: "Чоловік покинув її на початку 1960-х, і для жінок тоді було дуже мало варіантів. Тож вона вийшла заміж за іншого - не ідеального, але й не насильника. Син сердився на неї за це, але вона вважала, що так захистить родину. Згодом він почав це частково розуміти".

Коулман, своєю чергою, каже, що іноді зустрічає дорослих дітей, яких виховувала мати-одиначка без жодної підтримки з боку батька.

"І дитина каже: "Тебе ніколи не було вдома, ти постійно працювала, і я почувався покинутим"", - розповідає Коулман.

"З одного боку, батьки мають співпереживати таким словам. Але й дитина має співчувати, що мама працювала на двох роботах, щоб її виховати", - додає він.

Спроба зрозуміти поведінку своїх батьків може подарувати душевний спокій.

Це може допомогти усвідомити, що не все з того, що сталося, було злим чи навмисним - і це здатне зменшити біль. Це не означає, що ми зобов'язані пробачати їм або навіть підтримувати з ними стосунки. Але, отримавши ясність, ми можемо знешкодити зловісну силу туманного минулого.

Такий спосіб мислення може також зняти з нас частину тиску, якщо ми самі станемо батьками.

Ковлі радить пам'ятати про довгострокові психологічні наслідки відчуження, перш ніж назавжди викреслити когось із життя. Чи буде це все ще здаватися правильним, якщо батько чи мати помре?

"Ви не можете контролювати, що вас переслідуватиме", - каже він.

Для деяких людей краще залишити бодай якусь ниточку зв'язку - це залишає можливість для майбутньої розмови. Якщо ж остаточно обірвати зв'язок, можна провести все життя в намаганні зрозуміти, що сталося.

Зрештою, можна скористатися порадою з Біблії, яку також підтримував філософ Еммануїл Кант: ставитися до інших так, як ви хотіли б, щоб ставилися до вас.

Уявіть себе в майбутньому, каже Ковлі. Як би ви почувалися, якби ваша доросла дитина раптом заявила, що ви були поганими батьками - за сучасними мірками?

Легко думати, що ми ніколи не повторимо помилок своїх батьків, каже Піллемер - "але ми зробимо інші помилки".

Ще одне питання: чи ваші спогади про дитинство є повністю достовірними? Пам'ять людини недосконала - ми часто спотворюємо спогади або навіть вигадуємо хибні, особливо в дорослому віці.

Відповідь на нього також може допомогти позбутися внутрішніх суперечностей щодо себе. Наприклад, якщо ви вважали себе екстравертом, ваші спогади можуть бути сповнені образів людей і веселих подій. Але якщо пізніше ви вирішите, що ви інтроверт, то почнете більше пригадувати моменти самотності чи дискомфорту в соціальних ситуаціях.

Те саме може стосуватися й спогадів про батьків - так само як і їхніх спогадів про вас. Це може бути однією з причин, чому деякі люди обирають відчуження. Коулман каже, що багато людей відчувають стрес через суперечливі спогади про своїх батьків. Розірвавши зв'язок, вони ніби позбавляються цієї напруги - приймають погане й викреслюють добре.

Проте найважливіше питання - чи зробить розрив із батьками вас щасливішими? Для багатьох - так.

"Опитування показують, що дорослі діти часто почуваються щасливішими та менш напруженими після цього, - каже Коулман. - Вони вважають, що це було правильне рішення, попри почуття сорому чи провини. А ось для батьків усе інакше - це біль, сум і розгубленість".

Але в інших випадках розрив породжує нові проблеми.

"Відчуження може дуже ізолювати", - каже Блейк, яка виявила, що багато дорослих відчужених дітей особливо сильно страждають у періоди свят, коли сім'ї традиційно збираються разом. Тому, якщо ви серйозно налаштовані розірвати стосунки з батьками, вона радить заздалегідь подбати про коло підтримки.

У дослідженні Піллемера лише близько чверті респондентів заявили, що не переймаються своїм відчуженням. Часто люди починали інтерв'ю зі словами, що задоволені своїм рішенням, але згодом зізнавалися, що відчувають смуток і внутрішню незавершеність. Багато хто також боявся, що пожалкує.

"Коли ми відчужуємося, ми відтинаємо гілку, на якій сидимо, - пояснює Ковлі. - Це шкодить дорослій дитині - адже вона втрачає зв'язок зі своїм корінням".

Ковлі, Піллемер і Коулман усі погоджуються: якщо ви не можете підтримувати стосунки з батьками, варто спробувати тимчасове дистанціювання.

"Я щодня працюю з батьками, які роками живуть у розриві з дітьми й перебувають на межі самогубства", - каже Коулман.

Він радить дорослим дітям, які обирають відчуження, зв'язатися з батьками через рік.

"Іноді цього часу достатньо, щоби батько чи мати прозріли", - додає він.

Оскільки саме батьки часто вкладають у стосунки більше часу, грошей і зусиль, для них відчуження є більш болючим, тож саме вони зазвичай мають зробити перший крок до примирення.

А примирення можливе. Дослідження 2022 року, яке охопило 8 500 людей у США, показало, що 62% тих, хто був у розриві з матір'ю, і 44% - з батьком, відновили стосунки принаймні на якийсь час протягом десятиліття.

Так сталося і з Сарою, яка зараз підтримує обмежений контакт зі своєю матір'ю. Мати вже стара, каже Сара, і "пережила складне життя", зокрема періоди важкого психічного захворювання.

"Мені її трохи шкода", - зізнається вона.

Батьки не зобов'язані подарувати своїм дітям ідеальне дитинство. А діти не зобов'язані платити батькам вічною вдячністю.

Можливо, єдине, чим вони справді зобов'язані одне одному, - це емпатія, саморефлексія і готовність слухати.