Діаспора: ворог чи друг України?
|2010-09-30, 21:24
Українська діаспора в США суттєво «підпортила» радісні звіти про візит Віктора Януковича до Америки. А перед цим - в Європу. І далі, як здається, географія може розширюватись.
Якщо в подальшому Київ не хоче виглядати в цьому протистоянні вічним «хлопчиком для биття», то йому рано чи пізно доведеться повернутись до діаспори лицем і працювати з нею комплексно, а не лише ситуативно.
Не варто думати, що проблема відносин діаспора-влада України стосується тільки Віктора Януковича, оскільки мовляв він не має підтримки українців американських (канадських, німецьких чи інших). Аналогічна ситуація була і до нього (проти В.Ющенка у Москві збирались повні зали «Дома Союзов» та Культурного центру на Арбаті, а потім його ганьбили всі наступні п'ять років під стінами посольства у Москві). І можна не сумніватись, що впасти в немилість до закордонного українства ризикує кожен наступний президент України.
Бачення ідеальної ситуації відносин з діаспорою влучно окреслив міністр закордонних справ Костянтин Грищенко: «Нас всіх повинна об'єднувати любов до України, а не сварити симпатії чи антипатії до тих або інших політичних сил. Великий український світ не можна розділити на маленькі політичні квартирки партійних кольорів».
Щоб постійно не «воювати» з діаспорою, українській владі, яких би кольорів вона не була, рано чи пізно не залишиться нічого іншого як розпочати пошук іншого формату відносин з українцями за кордоном, пропонуючи їм нові форми співпраці. Привести до спільного знаменника погляди на історичні та політичні події (основу протиріч між діаспорою та новою владою) Києву навряд чи вдасться, але по силам показати закордонним українцям (передусім - молодим), що українська влада у них вбачає дійсно своїх співвітчизників, а також партнерів в розбудові Держави Україна.
Уникнення політизації в стосунках мало б стати базою оптимальних відносин діаспори з українською владою і влади з діаспорою. І що важливо - такий формат вигідніший саме діаспорі: практика показує, що Київ раніше радо використовував закордонних українців в своїх в політичних інтересах. Інтереси ж ці, як видно, швидко змінюються, а ось люди залишаються там, де (і поряд з ким) жили.
Образно кажучи, Києву варто спробувати запропонувати діаспорі своєрідний «пакт про ненапад»: невтручання у внутрішньоукраїнську політику в обмін на гарантії підтримки української мови і культури (як всередині України, так і за кордоном!). Тим більше, діаспора все одно (і це всі прекрасно розуміють) не може нічого змінити в Україні - за її голосними заявами стоїть повна безпорадність і неможливість вплинути на ситуацію. А так хоч є шанс отримати дивіденди у вигляді підтримки української культури - основи існування усіх діаспор за кордоном.
Що може зробити Київ?
Київ може хоча б активізувати існуючий інструментарій співпраці (наприклад, комплектування закордонних установ українськими книгами, організація гастролей українських колективів, забезпечення в Україні прийому школярів/студентів по програмам обмінів і т.д. і т.п.). Нарешті «простимулювати» посольства за кордоном, щоб вони активніше «вибивали» для представників діаспори певну квоту квитків в чисельних культурних заходах, що регулярно відбуваються (це я суджу по Росії) навіть без участі держави.
Потрібно також озирнутись і нарешті зрозуміти, що на дворі 21 сторіччя і тому варто впроваджувати й сучасний інструментарій. Чого варта ідея (теж української громади в Росії) про необхідність створити музичний канал української музики для трансляції на закордон!
Якщо держава зможе посприяти запуску такого механізму, то це стане справжнім проривом у роботі з молоддю - бо саме на неї потрібно робити основну ставку: залишивши молодь за кордоном напризволяще зараз, через кілька років Україна може опинитись взагалі без діаспори.
(Такому каналу, до речі були б раді і чисельні шанувальники в самій Україні, де українська музика, як це не дивно, в «загоні». До того ж - чим це не аргумент для влади, якій все таки треба буде звітувати про турботу про українську культуру та мову).
Механізмів роботи з діаспорою насправді дуже багато - варто лише вивчити досвід сусідніх Румунії, Польщі, Угорщини та Росії . А якщо влада не зможе з цим справитись сама (з розробкою та втіленням), то це доручити можна тому, хто робити це вміє (чисельні громадські організації, фонди, інститути і т.п.).
А для того, щоб спонукати саму діаспору до активнішої діяльності, Україні також варто перейти від практики підтримки за кордоном організацій діаспори, до підтримки лише їх конкретних заходів та проектів - практичні дії згуртовувати українців за кордоном будуть більше, ніж гучні політичні декларації. Тут, до речі, можна приглянутись до досвіду тієї ж Росії.
В поправках до Закону "Про державну політику РФ щодо співвітчизників за кордоном", які підготовлені МЗС Росії, відображається головна суть таких змін - «перехід від гуманітарної допомоги співвітчизникам до партнерства і співробітництва».
Простими словами це означає, що тепер організації співвітчизників, якщо захочуть отримати фінансову підтримку, повинні будуть показати доцільність свого проекту, а потім продемонструвати реальну роботу і ефективність проекту. Відповідно, це призведе до конкуренції між організаціями - а конкуренція, як відомо, рушій прогресу.
Москва також відмовилась від необхідності мати «головного росіянина» за кордоном. Натомість тепер ставка робитиметься на розширення мережі і збільшення кількості організацій співвітчизників (копія «мережевого маркетингу»).
Звичайно, при такій схемі суттєво зростає роль (а зрештою - і відповідальність) МЗС та посольств за кордоном. Останні на місці і ведуть головну роботу зі співвітчизниками - стимулюють їх до діяльності, підказують та супроводжують проекти.
І тільки коли з діаспорою впритул працювати - постійно, а не лише від візиту до візиту президента, тоді закордонні українці та їх гуманітарні та інформаційно-культурні проекти дійсно зможуть стати справжньою "soft power". А імідж же української влади (=України) не буде «підмочуватись» невдоволеними співвітчизниками в ході чергового приїзду до якоїсь цивілізованої столиці.
