Від податкового феодалізму до податкового відродження
|2010-07-28, 11:14
Замість відпочивати влітку мені пощастило висвітлювати прийняття бюджету Великої Британії і спостерігати за роботою британських журналістів, зокрема за тим, як протягом кількох тижнів місцеві телеканали й газети розтлумачували глядачам тему податків. Усе почалося з дебатів у парламенті, настирливих співробітників бюджетного комітету, котрі бігали по редакціях і роз'яснювали суть графіків й діаграм у проекті кошторису, й продовжилося щогодинними прямими включенням, обговореннями серед експертів, круглими столами, твіттер-трансляцією аж до передовиць: «Податки й смерть - єдине, що є певним у житті» та слюсарем, що у пряму ефірі запитав віце-прем'єра Об'єднаного Королівства про підвищення ПДВ у ефірі найбільш рейтингового ток-шоу. Таке собі реаліті про податки! Куди там «Великому брату». Кульмінація - підвищення ПДВ з 17,5% до 20%. Чому виник такий ажіотаж? Звісно, не тому, що геть усі британські глядачі блискуче знаються на фінансових питаннях, а журналісти - самі доктори економічних наук. Податки стосуються кожного і багато в чому визначають розмір будь-якого сімейного бюджету.
Для мене ж найцікавіше було спостерігати за суспільним дискурсом, що виник у Британії, а також пояснювати британським колегам, що можливий і інший варіант розвитку подій: голосування за бюджет в Україні, під час якого спікер ховався за парасолькою, щоб його не закидали яйцями, тривало всього кілька хвилин - того ж дня ратифіковували угоду про подовження терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму. Тож багатьом українським ЗМІ нібито було байдуже до того, скільки грошей люди віддаватимуть до держскарбниці. Так-так, український бюджет на 2010 рік усього на три місяці випередив британський на 2011-й, - уточнила я.
Власне тоді я знову замислилася про те, скільки ж сплачую податків. Востаннє робила це, коли брала в бухгалтерії довідку для отримання візи і помітила, що віддаю державі відносно чималі гроші. Крім того, усвідомила усі труднощі перекладу, бо замість понять «зарплатня брутто» і «зарплатня нетто» українці використовують «зарплатня чистими» і «зарплатня брудними». Семантика не зовсім зрозуміла, але є щось дивне в тому, що зароблені чесною працею гроші - без сплачених податків - в Україні називають «брудними».
Те, що податок на додану вартість складає 20% - здається простішим. Вирішивши з'ясувати, чи я одна є таким невігласом, запитала друзів, колег, родичів і випадкових знайомих, чи знають вони, скільки податків сплачують і що таке ПДВ. Опитування на жодну репрезентативність не претендує, але правда в тому, що впевнено відповіли тільки журналісти, котрі висвітлюють економічні питання, й приватні підприємці. Дехто примудрився додати, що його це не обходить, адже платить працедавець.
Мені ж здається те, що працівник із працедавцем домовляється про зарплатню «чистими» і часто-густо просто не знає, скільки саме «кревних» віддає до державної скарбниці, бо сам не заповнює податкову декларацію, не сприяє зміцненню і без того хистких відносин «громадянин - держава». Думка вимагати щось від держави не виникне без відчуття того, що я особисто (а не мій працедавець) щомісяця сплачую доволі високі податки, мало того, купуючи пляшку води в магазині чи чашку чаю у кав'ярні, п'яту частину вартості товару віддаю державі, а не власнику кіоску чи кафе. Думати, що Україна бідна, тож і вимагати в держави нічого, значно звичніше. Звісно, в нас достатньо дрібних підприємців, котрі до копійки знають, скільки податків сплачують. Але який відсоток населення вони складають? Може, вони активніші, бо заповнюючи декларацію чітко знають, що втрачають.
Безумовно бюджет не наповниться через те, що люди знатимуть, скільки платитимуть. Але можливо, податкова формула не здаватиметься складною задачею, мимохідь озвученою в рекламних повідомленнях, якими найчастіше є економічні новини.
Від розміру податків залежить не тільки рівень добробут, а стиль життя в країні. Чи можна уявити Швецію без майже 40% виплат з приватних доходів громадян або Сполучені Штати без масової істерії щодо надбавки на всього половину відсотка? Сучасні британські аналітики, академіки, вчені кажуть, що розмір податків залежить від політичного устрою і суттєво впливає на відносини «громадянин - держава» та «виборці - політики». Колишній радник Тоні Блера, а нині директор Королівського товариства мистецтв Метью Тейлор, говорячи про податки, озвучує одну з ключових проблем сучасного британського суспільства: невідповідність/суперечливість очікувань і співвідношення того, що люди віддають і вимагають від держави. Соцопитування підтвердили: британці хочуть американських податків і шведського добробуту одночасно.
Більш того, деякі англійські політологи зуміли перейти на інший рівень. Аналітики Джуль Пекс та Роберт Філліпс у своїй книзі-блозі «Відродження громадян» пишуть: однією з найбільших проблем сучасного суспільства є те, що податки сприймають як оплату специфічних послуг, які надає держава. На їхню думку, відносини «покупець - продавець» зіпсували громадяни, котрі як відвідувачі крамниці за сплачені гроші вимагають від держави лише того, чого потребують і хочуть самі, а не того, що потрібне й іншим. Таким чином, люди перестали бути відповідальними громадянами, які, окрім прав, мають ще й обов'язки. З цим важко не погодитися. Водночас я не впевнена, чи можна уникнути фази «покупець-продавець» у відносинах між громадянами та владою. Перед тим як зробити стрибок від податкового феодалізму до відродження, варто бодай усвідомити, що платимо ми не десятину, а втричі більше. Віддаємо не «чисті» чи «брудні», а просто зароблені гроші. І не тому, що цього вимагає пан.
