Як святкують Велику Перемогу і згадують комуністичний геноцид у Азії
|2010-05-06, 12:15
Двадцятирічний в'єтнамський студент Лонг на запитання про ставлення до США добірною англійською відповідає, що просто ненавидить Америку. Чому? «Моя дівчина поїхала туди вчитися і не повернулася,» - пояснює юнак.
Цими днями у комуністичному В'єтнамі святкують свою велику перемогу - 35-річчя Об'єднання Півдня і Півночі і остаточне завершення двадцятилітньої громадянсько-інтернаціональної В'єтнамської війни. Святкування на перший погляд не такі вже й гучні, зате тривають кілька місяців.
Насправді, про дівчину Лонг пожартував. Успішний студент, активний учасник молодіжного крила в'єтнамської компарії і бізнесмен-початківець Лонг уточнює, що хоча симпатії до колись головного ворога у молодих в'єтнамців немає, немає і ворожості. "У нас, у в'єтнамців, дуже хороша пам'ять, але ми не зважаємо на минуле. Важливе те, що попереду. Америка у минулому, наша проблема сьогодні і завтра - це Китай". Між країнами триває суперечка за острови у Південно-Китайському морі, а ще комуністичний Китай - найбільший конкурент комуністичного В'єтнаму у Південно-Східній Азії.
Лі - 69 років. У розпал війни між комуністичною Північчю і підтримуваним Вашингтоном Півднем йому виповнилося вісімнадцять, тож жителю південної столиці Сайгону судилося воювати на стороні імперіалістів. Як і більшість тих, хто вів збройну боротьбу проти комуністів після війни потрапив на півтора роки на перевиховання до таборів. Згадує, коли вийшов на волю головним було навчитися не звертати увагу на кепкування в'єтконгівців.
Взаємні підозри між мешканцями розколото-об'єднаної країни лишилися у минулому, - наполягає ветеран. «Про Америку годі й згадувати. У нас, у в'єтнамців дуже хороша пам'ять, але ми дивимося не назад, а вперед. З американцями жодних проблем. Америка далеко, Китай поряд.»
Нгонг - 45 років. В'єтнамська війна - її дитинство. Вона виросла у центрі В'єтнаму, поблизу кордону між Півднем і Північчю. Нині Нгонг відома журналістка і член комуністичної партії. Коли мова заходить про війну, Нгонг насамперед згадує історію про американця - ветерана в'єтнамської війни, котрий очолював жорстоку атаку на одне з сусідніх сіл. Тридцять років поспіль він щовесни приїздить у селище і грає для селян на скрипці. Коли повертався до В'єтнаму уперше боявся дивитися мешканцям очі, а отримав найтепліший у своєму житті прийом. Відповіді на запитання про те, як саме відбувалося примирення між мешканцями півдню і півночі Нгонг тричі уникає. Замість цього додає: «У нас, у в'єтнамців дуже хороша пам'ять, але наші погляди спрямовані не назад, а вперед». Звісно, вона згадує про те, що Америка - це минуле, а от Китай - справжня проблема і перейматися треба ним, а не Сполученими Штатами.
Я не беруся гадати завдяки чому - партії, традиції чи релігії - мантру про минуле й майбутнє так одностайно повторюють мало не усі в'єтнамці, з якими довелося спілкуватися. Утім, думаю, що важлива не тільки традиція-релігія-культура. Сусідня Камбоджа має ту саму релігію, подібні традиції, разом з В'єтнамом страждала у тій війні, яку ще називають Другой Індокитайською.
Цими ж днями у Камбоджі воліють не згадувати 35-ліття іншої дати: навесні 1975-го владу захопили червоні кхмери. Геноцид, майже два мільйони закатованих за чотири роки, масові убивства, концтабори, спустошенні міста, розправа з усіма, хто умів читати й писати, вісім мільйонів мін, що досі вбивають людей камбоджійців. Режим Пол Пота було повалено 1979-го, щоправда червоні кхмери і далі ховалися у джунглях, а громадянська війна тривала до кінця дев'яностих.
У Камбоджі складається враження, якщо в'єтнамський рецепт це «пам'ятати про минуле і дивитися у майбутнє», то камбоджійський - «забути і не звертати уваги». Принаймні так було донедавна. У країні працює чимало неурядових організацій, які ведуть дослідження і поширюють інформацію про геноцид. Сумнівів у тому, що режим Пол Пота - абсолютне зло у мешканців теж немає. Утім, слухання у трибуналі, що розглядає злочини камбоджійських комуністів почалися лише два роки тому, а перший вирок одному із організаторів геноциду мають винести у червні цього року. Центр документації щойно домігся, щоб наступного року в школах почали докладно вивчати жахи одного з найрадикальніших комуністичних режимів світу. Та говорити з камбоджійцями про геноцид і просто, і складно одночасно. Просто - бо тема на поверхні і кожному є, що розповісти. От тільки багато хто додає, що їхнім дітям краще не знати про те, що сталося - спогади надто болючі. Непросто - бо не знаєш, на чиєму боці був співбесідник. З комуністами була змушена співпрацювати усі мешканці Камбоджі. Понад усе тут бояться, що країну буде поділено на жертв і катів, а учнів у школах - на дітей жертв і дітей катів.
Утім, коли говориш про червоних кхмерів приватно, не на диктофон, здається співрозмовників найбільше цікавить одне: чому полпотівці винищували своїх. Водночас обов'язково згадують США, адже Пол Пот прибрав владу до рук на хвилі американської агресії в Азії, щойно розпочалися святкувати закінчення війни проти Америки. Згадують і Китай, що відкрито підтримував червоних кхмерів.
Громадянські війни переживали багато народів. В'єтнам і Камбоджа - відносно недавно. Будь-які порівняння справа невдячна, тим більше невдячна справа робити висновки на основі таких порівнянь, та зрозуміло, що прості рецепти працюють там, де є або консенсус після тривалого і болючого суспільного обговорення, або нав'язана згори одностайність, а ще, де можна чітко визначити чужеземного ворога. Чим він далі, тим легше його спершу звинувачувати, а потім забути.
Поки попри, здавалося, одностайний осуд злодіянь червоних кхмерів, у кабінетах деяких провінційних камбоджійських чиновників досі висять портрети Пол Пота. Здається, варіант «не звертати уваги і забути» не спрацьовує.
Будь-які порівняння - справа невдячна, а от паралелі не завадять.
