Архіви 2010-01

Лікар мільйонер на прямому зв'язку з Гаїті

В одному з прямих ефірів з Гаїті медичний кореспондент CNN і фаховий нейрохірург Санджай Гупта, MD, чи то з подивом, чи то з обуренням розповідає про те, що медсестри і лікарі шпиталю, де він готував матеріал, розійшлися уночі по домівках. Гаїтяни залишили американського журналіста-медика і смертельно поранених пацієнтів. Пам'ятаючи про клятву Гіпократа, Саджай - по сумісництву один з найсексуальніших чоловіків США, - вирішив по-геройськи лишитися ночувати у медичному закладі і наглядати за постраждалими. Наступного ранку, один з місцевих лікарів зізнався Санджаю, що йому соромно за свій вчинок.

Я ж подумала: а чи не спало Саджаю на думку, що у гаїтянських лікарів десь у наметовому містечку поранені діти, що їхні будинки, певно, теж зруйновані, а когось із загиблих друзів чи родичів потрібно ховати? Їм і дали жити і працювати у мало не стертому з лиця землі місті. Саджай найпізніше за тиждень, тільки-но завершиться термін його відрядження, покине цю найбіднішу країну Західної півкулі на чартерному літаку, що його винайняла його телекомпанія і повернеться до своєї родини.

Лікарі, які залишили хворих у лікарні без сумніву вчинили неправильно, але мене зацікавило інше: як почувається автор бестселерів, рік тому запрошений на посаду Головного хірурга США самим Бараком Обамою, серед жахіть Порт-о-Пренсу?

Ось Кеті Курік - найбільшвисоокооплачувана ведуча новин у США, чий гонорар сягає 15 мільйонів доларів - схилилася над гаїтянським хлопцем, якого щойно дістали з-під уламків. У своєму блозі зірка CBS, пише про те, як молилася його долю і хотіла б, щоб той опинився в лікарні у Мангеттені. Кеті прибула на Гаїті на три дні. Швидше за все вона прилетіла із сотнею асистентів, охоронцями і особистим перукарем, - принаймні у такому складі вона бувала у відрядженнях в Іраку, - розповідали мені старожили CBS.

У анонсі іншої програми я дивлюся як ще один американський секс-символ - ведучий "AC 360°" Андерсон Купер виносить з натовпу пораненого підлітка, в якого поцілили гаїтянські поліцейські, котрі захищали гуманітарну допомогу від мародерів. Гонорар Андерсона після його репортажів про ураган Катріна в Новому Орлеані підняли з 1,5 мільйони до 3 мільйонів доларів. Я свідомо не описую якості їхньою роботи, не торкаюся питання, чи треба має журналіст допомагати пораненому, лікувати хворих чи займатися їх влаштуванням у лікарню. Мені справді подобається ефект присутності, який є у їхніх програмах. Я навіть переконана, що саме завдяки емоційному інформаційному полю, створеному саме американськими і британськими зірками-журналістами, Джорджеві Клуні вдалося залучити до телемарафону на допомогу Гаїті так багато інших зірок і зібрати 57 мільйонів доларів. Я вірю, що і Кеті, і Санджай, і Андерсон перерахували якісь гроші з власних рахунків. Я навіть тішуся, що не всі рекламні прибутки потрапляють до кишень медіа-магнатів, а кілька мільйонів осідають на рахунках зіркових журналістів. За рівнем впливовості американські політики мають з ними позмагатися.

Мене власне цікавить, чи не втрачають відчуття реальності журналісти-мільйонери? Чи розуміє Кеті Курік, що значить заробляти 30 доларів на місяць, коли називає цю цифру? І я не уявляю, як воно прожити на 30 доларів на місяць. Та чи не сприймає журналіст мільйонер реальне життя як паралельну реальність по той бік екрану?

Коли у 1976-му Барбара Волтерз, перша в історії США жінка-ведуча новин, після 20 років успішної кар'єри, підписала перший в історії новинної журналістики контракт на 1 мільйон доларів на рік, газети по всьому світі розійшлися заголовками «Million-Dollar Baby», навіть поляки писали « Kobieta za 5 mln dolarow», її колеги ставили питанням «чи пані Волтерз ще журналістка чи вже Шер», а президент Єгипту Анвар Саддат під час включення з Каїру перепитував ведучу «як воно бути мільйонером, бо він президент має лише12 000 доларів». Її колега, найавторитетніший ведучий Волтер Кронкайт, котрий поміж іншим отримував не набагато менше, назвав контракт one million death of journalism - смертю журналістики за ціною 1 мільйон. А за лаштунками медіа-босам довелося регулярно відповідати на запити своїх облич піднімати зарплатні. Ставки виросли.

Я впевнена за свою роботу журналісти, що нині працюють на Гаїті, заслуговують більше, ніж білявки у спідній білизні, чиї пісні забувають уже в новому кварталі.

Але маю ще одне питання: чому ж тоді заради економії меда-корпорації скорочують корпункти і залишають свої бюро у лічених, переважно у Лондоні, Гонкогзі, Єрусалимі? У решту місць можна швидко за потреби парашутувати зірковий десант і обмежитися картиною інформаційних агенцій. Можу здогадуватися, що зіркам треба регулярно піднімати гонорари, інакше під час наступного землетрусу вони будуть авторитетно обурюватися діями місцевих лікарів уже в ефірі іншого каналу-конкурента.

Спостереження за спостерігачами

З-поміж півтори сотні іноземних журналістів, офіційно акредитованих на перший тур президентських виборів, понад третина і переважна більшість співробітників великих західних видань - приїздять з Москви, де живуть, працюють, де читають російські газети і дивляться російське телебачення. Вони ж бо розуміють російську! На щастя, в Україні журналісти можуть обійтися без папірця. Тож сподіваюся, що порахували не всіх. Ще третина: білоруси, азербайджанці, грузини.

Тих, хто приїхав із Нью-Йорка, Лондона, Мадрида, Варшави, - кілька десятків, передовсім це колеги зі Східної Європи. Та річ не в кількості. Нині доводиться часто допомагати колегам, так само, як читати-дивитися-слухати, що пишуть, показують й розказують. Здається, скажи мені, звідки журналіст, і я скажу, які питання він ставитиме. Східноєвропейці намагаються трохи покопатися, додати колориту і почути глибокі відповіді на прості запитання на кшталт: «що тримає Україну купи?», «що воно таке Україна?», «що роз'єднує Схід і Захід?» Англосакси традиційно ще у ліді окреслюють: «проросійський кандидат» Віктор Янукович проти «прозахідної Тимошенко».

Залежно від хисту, досвіду і професійності, намагаються у короткий, відведений редакцією час, поміж фактажем натякнути читачеві, що все насправді значно складніше, загадати про корупцію, олігархів, кризу й газ. Куди ж тулити факти, якщо увесь час доводиться розбивати стереотипи. Колег зі Сходу не так уже й багато, але вони згадують про руку Вашингтона, «помаранчеві технології» та чинну владу, яка проти їхньої волі веде українців у НАТО, всіляко пропагуючи альянс. Коли обирають між двома, стереотипів не уникнути ні в Тувалу, ні в Гренландії.

Ті самі проблеми мала сама коли доводилося висвітлювати чи то дуже сумнівні і конфліктні іранські вибори, чи перші електронні естонські, чи гучні американські. Як зробити так, щоб МакКейна, котрий в очах Путіна бачив лише три літери «КДБ», тут не називали винятково антиросійським, а толерантного під час кампанії Обаму, який слова доброго у бік російської влади не сказав, вітчизняні націонал-патріоти не охрестили «тим, хто не захистить Україну від Кремля». На останніх президентських виборах у Грузії - як виписати тоді ще довоєнного і не одіозного, а українськомовного Саакашвілі?

З одного боку, все збігається: і революційний, і антиросійський, і західний ставленик. Але ж простакуватого тбілісця у спортивній куртці й кашкеті Левана Гачечиладзе аж ніяк не назвеш рукою Москви. Та декому вдалося. «Прозахідний» реформатор Мусаві нібито протиставлявся клерикам та Ісламській революції, хоча насправді його підтримала частина духівництва і в його команді були ті, хто ту революцію робив. Перший цивільний президент Ірану Ахмадинеджад, котрий примудрився уперше конфліктувати з клериками і перепідпорядкувати частину влади - переважно фінансової - іранським силовикам, уособлював іранську релігійність і антиамериканізм.

Ну як усе це ввіпхнути в один трихвилинний репортаж і одну - хай навіть розлогу - журнальну статтю? От і лишається питання на будь-яких виборах: як забути не лише про свої стереотипи, особливо ті, котрі тягне за собою історія своєї ж країни.

Учора довелося чекати таксі на ґанку однієї зі столичних вищих шкіл, де готують журналістів. Таксі в години пік часто-густо не з'являється, тож, аби відволіктися від думок про мороз і вітер, довелося слухати. Декілька хлопців, схоже, першокурсників, розмовляли з викладачкою років тридцяти п'яти. Студенти пояснювали, чому не хочуть іти в армію і тримати зброю в руках. Заклад творчий, люд екзальтований, тож пояснення одне: «Ми - пацифісти».

Не було там ані слова про Ганді чи бажання віддати свій борг державі в альтернативний спосіб, як, наприклад, це роблять австрійці: працювати у будинку для літніх людей, готувати їжу в дитсадках, чи допомагати безпритульним у вдвічі довший термін, ніж триває служба в армії. Додали «ми не хочемо ні з ким битися», що надзвичайно збентежило молоду викладачку. "То не чоловік, якщо він не знає, як користуватися зброєю!"

Ганчірка, а не чоловік, коли не вміє врізати як треба. Нащо той, хто не може фізично захистити родину. Боротьба - це природний обов'язок чоловіка. Як жінка (просто тому, що народилася жінкою) повинна вміти пришивати ґудзики, готувати борщ, так і чоловік має вміти дати прочухана і повикручувати вуха!» Відтак викладачка продемонструвала, як це робиться, через що один із юнаків геть знітився і зашарівся. Моє таксі таки приїхало, а я встигла ще раз подивитися на назву навчального закладу і згадати, що тут іще й журналістів виховують. І звідки беруться оці стереотипи?

BBC © 2014Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS