Спляча Красуня та кіт-філософ

Ольга Деркачова. Коли прокинешся. – Брустурів: Дискурсус, 2015.

Марта шість років пролежала у комі і раптом прокидається.

Це так інтригує, що роман Ольги Деркачової хочеться мерщій читати.

Але - одразу несподіванка.

Текст починається із роздумів якогось Любомира, який був "естетом" і "любив сидіти у плетеному кріслі на балконі, рахувати зірки і думати про світ, іноді мріяти". Він любить іноземні мови, працює перекладачем-фрілансером. Йому "електронкою скидали тексти, він їх перекладав, відправляв назад, потім приходили гроші".

Ці ліричні відступи, виділені курсивом і взагалі ніяк не пов'язані з історією Марти, починають насторожувати, коли ти розумієш, що цей Любомир ... кіт.

Деякий час іще жевріє надія – а, може, все ж не кіт. Але ні, таки кіт.

Час від часу доводиться перечіпатися через його сюжетну лінію – добре, що котячі відступи короткі. За бажання, їх можна взагалі пропускати.

Решта роману присвячена Марті і її важкому пробудженню до життя, в якому її ніхто вже не жде.

Я заздрю фантазії авторки – бо стільки всього втиснути у невеликий твір менше ніж на 200 сторінок - це треба вміти.

Тут і чоловік-зрадник, його нова жінка з дитиною, і чоловік-загадка (у ролі "принца на білому коні", який втім не розбудив красуню, а "приспав"), і смертельно хвора дитина із дитбудинку. І це все пов'язане між собою душевними переживаннями головної героїні.

І все ніби добре. Книжка читається швидко і легко. Навіть інколи може пробити на сльозу.

Однак, вже дочитавши до кінця, розумієш, що так і не зміг уявити, якого кольору у Марти волосся, скільки їй років, яка у неї статура. Те саме і з іншими героями – вона ніби якісь тіні, без особливих ознак.

Я змогла більш-менш уявити лише Мартину квартиру і її університет – чомусь він видався мені схожим на мою школу. На більше мені фантазії забракло.

Люди в цій книжці настільки безликі, що, коли вони займаються сексом, аж дивуєшся, як це їм вдається.

А ситуації, у які вони потрапляють, інколи настільки штучні і несправжні, що аж хочеться кричати - у житті так не буває!

Цей роман схожий на казку для дівчаток зі щасливим кінцем. От тільки його тут немає. Взагалі ніякого.

Так і не зрозуміло, чи знайшла врешті Марта своє щастя. А оскільки цього, мабуть, не знає і сама авторка, то вона вирішила об’єднати сюжетні лінії Марти і кота. І вийшло все незрозуміло, зате загадково.

"Кіт уважно поглянув на Марту, вона обережно його погладила. Він не пручався. Вона погладила ще раз. Він уважно оглянув її ще раз. Так вони і були у світі - жінка і кіт. Кіт мовчав. Марта посміхнулася: "Ходімо, Любчику, додому".

Ось навіщо був потрібен кіт!