Ольга Бурда Бі-Бі-Сі, Київ

Газета нагадує, що нинішній рік оголошений «Роком української книги». Та тільки замість слів «Ласкаво просимо!» видавництва й продавці книг, як і раніше, чують: «З речами на вихід!».

Книжкові магазини й понині випробовують на собі тиск успішніших ганчірково-косметичних брендів. Ще зовсім недавно в Україні було більше 2 тисяч книжкових магазинів і магазинчиків, а сьогодні їх лише 370 на всю країну.

Найсумніше, пише «День», в цій ситуації те, що столиця не є винятком із правила, а радше сама диктує моду на перепрофілювання приміщень, де колись були книгарні, на інші заклади.

Автор згадує, що ще не так давно на Хрещатику був чудовий магазин «Ноти», в якому постійно юрмилися музиканти. Трохи далі, вже в районі Майдану Незалежності розташовувався унікальний магазин-клуб «Поезія». Тут можна було, не поспішаючи, погортати улюблені книги, за чашкою кави обговорити літературні новинки і, що найцінніше, поспілкуватися з авторами поетичних збірок.

"Нині на їх місці протягом десяти років чудово почуваються бутик та філіал банку. Головна причина безвинної загибелі книжкових магазинів — гроші. Їх не було і немає у тих, хто продає книги.

А оскільки більшість таких магазинів розташовувалися в центрі міста та у людних місцях столичних районів, де ціни на оренду значно вище тих сум, які можуть платити виробники або розповсюджувачі книг, то і неприбуткових орендарів міські власті виселяють геть з дорогих площ. Місцева влада виставляє приміщення на відкритий тендер, виграти який у книгопродавців просто немає фінансової можливості".

А тому, пише «День», видавництва продовжують закриватися, книжкові магазини поглинаються, вимирають, та й потреба в читанні у суспільства падає катастрофічно. Хоча за межами України книжкова галузь — надприбуткова.

«Живописця – на вулицю, речі – на землю». Такий заголовок у «Газеті по-київськи», яка пише про те, як київську художницю Ему Бєглярову, авторку костюмів для відомих кінофільмів, посеред білого дня виставили з майстерні на вулиці Десятинній.

«Двоє вантажників, не стидаючись, виносили речі з майстерні прямісінько на подвір‘я і кидали їх біля під‘їзду. Манекени з костюмами, старовинний патефон, фотоапарат початку століття, вбрання, ратритетні книги... За словами худождниці, невідомі люди вдень виламали двері в її майстерню, натомість поставивши свої двері.

Новий господар приміщення не назвався журналістам, а лише сказав, що він прописаний за цією адресою з травня цього року і неодноразово попереджав «цю жінку, щоб перевезла свої речі, бо вона тут більше не живе». Художниця ж каже, що вона орендувала це приміщення, яке не належало до житлового фонду, вже 20 років.

А нещодавно в неї викрали оригінал документів оренди. І після цього, як здогадується Ема Бєглярова, це приміщення міська влада виставила на конкурс, про що її навіть не попередили», пише «Газета по-київськи». Втім, історія з Емою Бєгляровою – то лише одна сторінка непростих взаємин нової київської влади з художньою елітою, яка ризикує втратити ледь не всі майстерні, розташовані в районі Андріївського узвозу.

«Україна молода» пише про «Вечір інтелектуальної імпровізації», який організували письменники і видавці брати Капранови. Газета подає інтерв‘ю з цими відомими в Україні гострословами, які, жартуючи, нарікають, що їх ніхто не запрошує агітувати під час виборчої кампанії. «Нас бояться як вогню, бо можемо ляпнути не те, що треба.

- Всі знають вашу байку про низьке корито, до якого мусять нахилятися політики. В них від цього горбляться спини і видовжується рильце. Невже немає винятків?

— Це закон природи. Хто в такій позі простоїть шість місяців, назад не вернеться. В мене навіть експромт з’явився: «Дивлюсь на себе в дзеркало — і бачу Кравчука». Хоча принципово хороший політик може бути. Та робота в нього брудна. Це те саме, що говорити про гуманного ката. От Хмельницький був чесним, доки не зрадив. Його виправдовуємо, бо були прогресивні наслідки. З політиків не варто робити романтичні образи. Мусимо їх стимулювати, робити тиск гуманітарної сфери, бо оскотиніють», цитує братів Капранових «Україна молода».

«Сама держава є найбільшою проблемою для культурної спадщини нації», - це головна думка вміщеного в «Газеті по-українськи» інтерв‘ю з першим заступником голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Миколою Пархоменком.

За його підрахунками, Україна щороку втрачає 1000 пам’яток історії та культури.

"Такого не було навіть у 30-ті роки минулого століття," каже Пархоменко.

«У радянські часи втрачали п’ятдесят пам’яток на рік. Тоді це було саморуйнування чи знесення окремих культових споруд. Якщо церкву не використовували під склад, музей абощо, то їх за ніч зносили. Але такої кількості втрат, як зараз, не було навіть у 30-ті роки. Хоча тоді для знищення церкви досить було розпорядження райкому.

Які причини цього?

— Частенько пам’ятки стають жертвою інвесторів. Скажімо, якась фірма чи приватна особа викуповує двоповерховий будиночок — пам’ятку архітектури. Відселяє жителів, а потім незаконно його зносить. І на цьому місці зводить двадцятиповерхівку. Це дуже вигідний, прибутковий бізнес. У центрі Києва квадратний метр житла коштує 3-4 тисячі доларів.

Чи можна цьому запобігти?

— Це дуже важко. Проти громадської думки й закону воюють великі гроші.

А чому держава дивиться на такі речі крізь пальці?

— Сама держава і представляє найбільшу проблему. Маємо корупцію, зрощення бізнесу і влади. Якщо сьогодні будуються народні депутати, міністри, віце-прем’єри, то як може куратор галузі не допустити порушень і зловживань, пов’язаних із будівництвом у центрі Києва? Ось на Інститутській, 18 виросла 20-поверхова будівля попри те, що цього року президент видав указ про наведення порядку в забудові історичного центру столиці. А збудували, по суті, у президента у дворі. І кажуть, що цей указ уже скасовано», пише "Газета по-українськи".