Ольга Бурда Бі-Бі-Сі, Київ

Газета відзначає, що в українських регіонах ціни на житлово-комунальні послуги піднімалися поступово і до них вже нібито й звикли, а головні протести, зорганізовані профспілками, відшуміли ще восени. Відсутність опозиції в містах, де перемогла Партія регіонів, теж не сприяє народним заколотам. Ось і виходить, що тарифи високі у всіх, а бажання та можливість їх побороти були тільки у киян, пише “Газета по-київськи” і подає власне дослідження ситуації в решті найбільших українських міст.

У Донецьку, наприклад, за словами громадського активіста Сергія Фурманюка, зменшувати тарифи не збираються, а до думки людей влада не дослухається. Щоправда, й люди на акції протесту не ходять, бо нікому їх організувати (опозиції в столиці Партії регіонів немає). А тому мешканці Донецька та інших міст області обрали собі іншу тактику – просто не платять за новими тарифами.

В Одесі все тихо, хоча тарифи підняли в середньому в 2,7 рази. Ні акцій протесту, ні заяв партій чи громадських організацій. Пасивність людей “Газета по-київськи” пояснює саме тим, що влада провела перерахунок і тепер за тепло, наприклад, одесити платять не 4 гривні, а близько двох гривень за квадратний метр.

'День'  Якщо «народним депутатам» велетенська кількість вже, нарешті, виданих і перевиданих документальних свідчень не допомагає сприйняти загибель мільйонів співвітчизників як геноцид, — а отже, як злочин проти людства, — значить, вони не вважають українське суспільство (тобто і власних виборців) частиною людства О.Пахльовська

Харків – у першій п‘ятірці за розміром тарифів і там ситуація особлива. Останнім часом губернатор області Аваков закликав людей не платити, і вони дослухалися до того заклику. Тим часом представники Партії регіонів, до якої належить мер Харкова Добкін, кажуть, що наслідком цих неплатежів може стати колапс міського комунального господарства.

В “Україні молодій” Застуда-2007. "Україна грипує: хворі лікарі перекладають навантаження на своїх здорових колег, а пацієнти найбільше купують розчинні порошки "від грипу".

Грип наступає. Вiд сьогоднi всi київськi школи зачиняються на карантин. Помічаєте, як рясніють телеекрани рекламою «сезонних» лікарських препаратів, а «сусіди» по громадському транспорту озиваються чимраз потужнішим чханням? Помічаєте, як голова наливається важкістю, а температура тіла ось уже кілька днів поспіль не хоче опускатися до звичних «36,6»? Значить, ви відчули загострення епідемії грипу, яка все ж таки охопила Україну. Звісно, щоб не потрапити до лабет хвороби, треба було всіляко підтримувати імунітет, але якщо ви все ж потрапили під вірусний обстріл і тепер відчуваєте характерні симптоми зимової недуги, доведеться йти до лікаря.

А що ж лікарі? «Україна молода» подає типову ситуацію для державних поліклінік:

«У нас мало того, що низька укомплектованість, тобто із 25 лікарів працюють лише 15, так ще й майже третина з них хворіє, — каже газета, пригадуючи, що така ситуацiя складається не вперше. — У такому разі навантаження на себе беруть інші лікарі. Зараз на одного припадає від 20 викликів на день, а до початку епідемії таких викликів було до шести».

А тому хворий люд, який не сподівається на привітний прийом та якісну медичну допомогу від перевтомленого лікаря, йде в аптеку.

«Зараз найбільшим попитом серед покупців користуються всілякі «Колдрекси», «Терафлю», «Упсарини», тобто гарячі напої, які можуть швидко подолати симптоми початкової застуди. А також противірусні засоби», пише «Україна молода».

	Про це не можна забувати

І особливої уваги вартує один із текстів у сьогоднішньому числі газети «День». Це стаття Оксани Пахльовської, яка працює в Римському університеті «Ла Сап‘єнца».

«Джеймс Мейс і його місія.
Перемога над Великим Страхом».
Авторка пише про видатного американського дослідника українського Голодомору і водночас сама намагається дослідити феномен ставлення частини сучасних українських політиків до найтрагічнішої сторінки в житті свого народу.

«Дуже страшно, коли раптом мусиш сказати про близьку людину, про друга, втрата якого лишається болем на ціле життя: добре, що ця людина пішла зі світу, ЦЬОГО не побачивши... Так я мусила собі сказати 28 листопада 2006 року, після ухвалення Верховною Радою Закону про Голодомор. Так, закон було прийнято. Але в такий спосіб, що це голосування залишиться не лише поіменним, а й колективним тавром на політичному тілі нації. Мейс пішов із життя, не бачивши цієї ганьби. Пішов з життя до того, як правляча політична сила України визнала себе — через своє фактичне НЕголосування — нащадком авторів Великого Терору. Іншими словами — законним «правонаступником» убивць України».

Авторка порівнює ставлення двох націй до намагання нелюдів стерти їх з лиця землі.

«Усвідомлення Голокосту стало ознакою демократичної зрілості повоєнної Європи. Але усвідомлення Голокосту стало можливим завдяки також єврейській спільноті, яка зуміла організувати і структурувати свій протест, свій самозахист, свою, нарешті, ВИМОГУ СПОКУТИ.

Трагедія Голокосту стала для євреїв захисним муром для їхньої пам’яті. Символом мужності і витривалості. Символом незнищимості. Символом безсмертя. В Європі свідомість Голокосту стала моральним критерієм демократії, обов’язковим «пропуском» у цивілізований світ.

Важко з цим не погодитись. Цікаво, однак, запитати в себе: з такої точки зору «паспортом» в який світ може стати ставлення українців до самих себе — і до своїх трагедій?!

Мабуть, «паспортом» в антисвіт. Або, простіше, в ту частину джунґлів, де паспортів не треба. Де історія починається вранці, а закінчується ввечері. І тому вона просто зайва.

Ці джунґлі, однак, недалеко, — ними густо заростають владні палаци. Якщо «народним депутатам» велетенська кількість вже, нарешті, виданих і перевиданих документальних свідчень не допомагає сприйняти загибель мільйонів співвітчизників як геноцид, — а отже, як злочин проти людства, — значить, вони не вважають українське суспільство (тобто і власних виборців) частиною людства.

СТРАХ — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців.

І хто ж, як не нащадки того колективного Варвара, могли сьогодні так розікрасти країну, що на ній не лишилося живого місця? Хто міг витіснити мільйони людей за кордон у пошуках принизливих форм заробляння на той самий — віднятий у 30-х — шматок хліба? Хто може сьогодні гноїти зерно в портах і викидати його потім у Чорне море? Хто може планомірно віддавати Росії безпеку і незалежність держави?

Сьогодні ми цю постгеноцидну Анти-Україну, про яку попередив Джеймс Мейс, бачимо на кожному кроці, і насамперед, знову ж таки — у владних палацах. Ця Анти-Україна веде відвертий грабунок держави. Знущається над суспільством. Йде потоптом по його могилах. Продовжує політику русифікації. Називає інтелігенцію «узкім слоєм» — блискучий фрейдистський ляпсус, визнання своєї пострадянської генеалогії, бо де ж інтелектуали були «прослойкою», приреченою на зникнення, як не на Шабаші Люмпенів під назвою СРСР? І ця ж Анти-Україна робить усе можливе, аби держава кроку не ступила до Європи і лишилася в цій «сірій зоні» геополітичного небуття, — бо лише так можна мати ще кілька оперативних років на її остаточний дерибан».