Ольга Бурда Бі-Бі-Сі, Київ

«Газета по-українськи» на першій сторінці подає інформацію про те, що Президент України Віктор Ющенко надав матері журналіста Георгія Гонгадзе Лесі Гонгадзе доступ до державної таємниці в справі про вбивство її сина.

Відповідно до цього розпорядження, Леся Гонгадзе має право доступу до інформації, що міститься в матеріалах кримінальної справи за фактом вбивства її сина Георгія Гонгадзе й включена до державної таємниці відповідно до рішення державного експерта N340 від 6 березня 2006.

Наприкінці березня Апеляційний суд Києва відклав розгляд справи про виконавців убивства Гонгадзе до одержання всіма учасниками процесу допуску до секретної інформації.

На той час такого допуску не було в представників Лесі Гонгадзе й удови журналіста Мирослави Гонгадзе, а у всіх суддів, представників Генпрокуратури, які представляють державне обвинувачення в справі, і в адвокатів, що захищають підсудних, він був.

У «Газеті по – київськи» – цікаве інтерв‘ю з подружжям «професійних» українських революціонерів Михайлом та Мирославою Свистович. Михайло – активний учасник студентської революції початку 90-х років, знову повернувся в революцію, коли почалася акція «Україна без Кучми». Відтоді, як успішний банківський службовець полишив роботу в «Авалі» і заснував інтернет-сайт «Майдан», минуло 5 років, а в Україні змінилася влада, родині Свистовичів спокій, схоже, не загрожує. Мирослава відмовилася балотуватися в кандидати на минулих виборах за списком «Нашої України», оскільки виявила в них чимало «кучмістів». А перемігши на виборах мера Ірпеня, вона продовжує відбивати судові атаки «нашоукраїнців», які не згодні з її перемогою, - пише «Газета по-київськи».

	Юльфан?

Газета «День» відводить чимало місця розшифровуванню політичних неологізмів. Перший матеріал з цього циклу був присвячений розгадуванню так званого «донецького коду». Тоді експерти та читачі Дня трактували масово виявлені в Києві написи на стінах та парканах «Усьо будет Донбасс». Сьогодні День намагається розшифрувати неологізм з інтернету «ЮЛЬФАНИ».

“Цим терміном називають виборців БЮТ, які фактично є не прихильниками блоку, а фанами його лідера. Їхній вік — від 18 до 81. Соціальний рівень — від охоронців до академіків. Зустрічаються вони й серед такої скептичної та цинічної публіки, як журналісти. Ті, хто молодший, носять її портрет на футболках, ті, хто старший, просто вішають на стінку календар із її зображенням. І ті, й інші не пропускають жодного ефіру «нашої Юлі». Саме так — «нашої Юлі». І жодні запевнення Кінаха, Азарова та Порошенка про м'ясні, молочні, бензинові кризи не в силах розвінчати їхній ідеал. «Як вони не хочуть, щоб вона стала прем'єром, як вони її ненавидять. І як вона лише це витримує, де сили бере?», — ці слова кореспондент «Дня» почула в одній із київських маршруток. Спілкувалися дві немолоді та цілком інтелігентні жінки, говорили, звісна річ, про політику та про свого кумира...”

“День” взявся дослідити, як так сталося, що частина українських виборців, які зазвичай ставляться до політиків із неабиякою часткою скепсису, раптом перетворилася на «фанів» (або «фанатів»?). Як слід оцінювати це нове для України явище? І які вони — «юльфани»?
І ось деякі думки експертів:

“Україна має пишатися власним народом, який здатен в одне слово вкласти змісту більше, ніж сотні істориків зможуть потім дослідити у своїх трактатах”.
“Є «фани», котрі голосують за політика з суто або переважно естетичних міркувань — і не треба бути гуру соціології, щоб визнати, що «красуні» мають більше шансів на політичній сцені, ніж «чудовиська». Статистика індивідуальних уподобань — подобається/не подобається голос, обличчя, міміка тощо — неабияк важить у виборчих урнах”.

Політолог Віктор Небоженко кілька років тому працював у команді Тимошенко, отже, його думка цікава тим, що спирається на бачення ситуації зсередини.

Що стосуться «юльфанів», то «цією кличкою називають не просто людей, лояльних або прихильних до Тимошенко, а, скажімо так, запеклих прихильників. І це свідчить про такий собі виниклий культ особистості, що активно використовує вже не лише «вождь», а й насамперед її найближче оточення.

Сама Тимошенко багато зробила для того, що не прізвище «діяло», а ім’я. Пригадайте, лого «Блок ЮЛІЇ Тимошенко», де «Тимошенко» написано маленькими літерами — як на сигаретних пачках пишуть «небезпечно для здоров’я». Таким чином, бренд вийшов «блок ЮЛІЇ», і це сильно діє та створює ауру народності. Щоправда, політтехнологи Юлії Володимирівни повинні знати з історії, що народна любов буває оманливою, тобто утримувати її тривалий час виключно політичними та психологічними ресурсами вкрай важко. Її треба підгодовувати. Або залучати другу частину народної поваги — страх. Любов і страх — ось два авторитарні чинники, які дозволяють дуже довго зв’язувати лідера з народом. Поки що ми маємо лише один чинник — таку любов, що характеризується кличкою «юльфани».