Юрій Кушко Бі-Бі-Сі, Київ

	Підводний човен

Спуск на глибину понад 4 тисячі метрів було здійснено за допомогою двох підводних батискафів.

Крім суто наукових цілей, ця, сказати б, висадка мала і політичний підтекст – заявити про претензії Росії на арктичні території, площа яких сягає двох третин Європи.

Втім, навряд чи з цими претензіями погодяться інші учасники арктичної лихоманки – Канада, США, Норвегія і Данія. Як розповідає Юрій Кушко, російська експедиція не дає остаточної відповіді на питання про те, кому належить дно океану.

У репортажах з Північного Полюсу російське телебачення переходить майже на патетичні тони – нинішню експедицію, зокрема, порівнюють з висадкою на місяць за її складністю і важливістю, її учасників називають героями, а їхні дослідження – подвигами.

“Кожен спуск – це подвиг тих людей, які йдуть на глибину заради науки. Сьогодні все, що робиться, - звичайно це наука і присутність Росії,” - вважає керівник Асоціації російських полярників Артур Чілінгаров, який присвятив більшу частину свого життя саме дослідженню Арктики. Втім він не лише вчений, але й політик, депутат Державної Думи, і до того ж - особистий представник президента Путіна у заполярних широтах. Попри доволі солідний вік (68 років) він теж взяв участь у спуску на дно Льдовитого океану у складі екіпажу батискафу “Мир-1”.

Кожен спуск – це подвиг тих людей, які йдуть на глибину заради науки. Сьогодні все, що робиться, - звичайно це наука і присутність Росії. Артур Чілінгаров

Організатори експедиції не приховують, що вона має не лише науковий, але й також політичний і територіальний підтекст – “визначити північні кордони Росії.” На цей останній аспект звертає увагу і поважний лондонський часопис Індепендент:

“Схоже на те, що президент Путін, не задоволений статусом правителя однієї шостої суходолу, вирішив стати першим президентом Арктики.”

Під час посадки на дно океану, російські полярники встановили там, на самісінькій верхівці землі виготовлений з титану прапор своєї країни – як промовистий символ її претензій на понад мільйон квадратних кілометрів арктичних територій. Але чи це достатньо для того, щоби вважати, що цей шмат вже потрапив до кремлівської кишені? Керівник антарктичного центру України Валерій Литвинов:

Схоже на те, що президент Путін, не задоволений статусом правителя однієї шостої суходолу, вирішив стати першим президентом Арктики. Індепендент

“Ну чому так...Ні, я так не думаю. Це радше демонстрація досягнень, технологічних можливостей. Але дехто починає підозрювати – мовляв, росіяни там вже прикордонний стовп забили. Скажімо, у випадку Антарктиди, сім держав висунули свої претензії на право володіння територією того краю. І що з того? Все обмежилося заявами для преси, а насправді існують міжнародні документи, які визнають це неможливим.”

Але то ж Антарктида, зовсім інший континент. А щодо Арктики, то країни, які на неї претендують, - а це Росія, Канада, США, Норвегія і Данія - посилаються на інші документи ООН, які дають право висувати територіальні претензії, в разі як буде доведено, що підводні хребти є продовженням суходолу тієї чи іншої країни. Росія, зокрема, вказує на те, що хребет Ломоносова – величезне гірське плато, скрите під товщею Північного Льодовитого океану, є власне таким продовженням її, російських, територій. Втім, український полярник Володимир Логінов поруч з цим хребтом помітив і інший:

У 1996 –му році ми, українці, вперше в історії нашої держави досягли Північного полюсу і встановили там прапор України. Я особисто надсилав телеграму з повідомленням про це тодішньому президентові Кучмі. Відповіді не було. Володимир Логінов

“Там також під водою знаходиться поруч хребет Нансена, який вважають норвезьким. Що робити за таких умов? Йти війною один на одного?!”

До того ж, веде далі пан Логінов, не лише росіяни брали участь у дослідженні Арктики, і не лише вони встановлювали на Північному полюсі свої державні прапори. Робили це й українські полярники, втім тоді, за часів правління Леоніда Кучми, це – за словами Володимира Логінова – не отримало належної підтримки

“У 1996 –му році ми, українці, вперше в історії нашої держави досягли Північного полюсу і встановили там прапор України. Я особисто надсилав телеграму з повідомленням про це тодішньому президентові Кучмі. Відповіді не було. Наступного року ми знову підкорили Північний полюс і знов надіслали телеграму панові Кучмі. У відповідь – мовчанка. А через пару років наші ВІП-персони, зокрема народні депутати, вирішили “побалдєть”. Вони винайняли наш літак, вирушили на верхівку планети, висадилися там, добряче цю справу відсвяткували, пограли у футбол, насвинячили...А через деякий час Кучма вручив їм державні нагороди за досягнення Північного полюсу і перше, як зазначалось у президентському указі, підняття українського прапору. Отака була чудасія.”

Привабливість Арктики пояснюють наявністю у тому регіоні значних покладів нафти, газу, діамантів та інших природних копалин. Ще кілька років тому нікому не спало б на думку видобувати все те добро під багатометровою кригою Втім, нині через глобальне потепління крига відступає, доступ до арктичних запасів полегшується, а високі ціни на нафту змушують її видобувників дивитися на досі непривабливі чи надто віддалені місця.

А чи варто решті світу перейматися цією арктичною лихоманкою, що охопила п’ять країн регіону? В організації Грінпіс вважають, що так, варто, бо крижаний капелюх планети вже скорочується тривожними темпами - а що буде, коли туди прийдуть нафтові, газові чи золотовидобувні компанії?