Перешліть цю сторінку другові		Версія для друку

"Вдаримо колективізацією по українізації!"

Чимало істориків погоджуються, що нещадна політика хлібозаготівель на Україні була пов'язана з підозрілим ставленням Сталіна до України.

Воно грунтувалося на побоюваннях "націоналістичного заколоту": адже 30-м передувала епоха "українізації", яку впродовж 20-х провадило комуністичне керівництво на чолі з Миколою Скрипником.

Ще 1926-го року, задовго до початку політики колективізаціЇ, Сталін написав конфіденційного листа українському Політбюро, щоб висловити свою незгоду з політикою українізації. В 1932 році з'явився відомий лист Сталіна Лазарю Кагановичу, в якому він висловлював своє незадововлення ситуацією на Україні, зокрема боротьбою з анти-українськими елементами.

Російський історик Віктор Кондрашин переконаний, що політика Сталіна на Україні "мала свою специфіку": "використовуючи цю ситуацію, уряд вирішував інші проблеми - національного руху."

Він порівнює цю ситуацію з голодом 1921-22 років, коли вилучали церковні коштовності. "Ви пам"ятаєте знаменитий лист Леніна, що треба під це діло священників розстрілювати. - нагадує Кондрашин, - Потрібен був привід розправитися з опозицією. На Україні цей фактор діяв."

Вишуканий цинізм сталінської політики полягав у тому, що перекидався причинно-наслідковий місток між незадовільними хлібозаготівлями на Україні та буржуазно-націоналістичними елементами, які ніби-то чинили опір таким заготівлям.

Це було достатнім приводом, щоб вести політику відразу в двох напрямках, вважає німецький історик Герхард Сімон: "Сталін активно знищував дві речі: інтелігенцію в містах, тут головним інструметом виступали чистки, та селян у селах. Тут інструментом був голод."

Причому, об'єктом чисток у містах була не лише мистецька інтелігенція, яку часто називають "розстріляним Відродженням", але і партійні кадри, які за допомогою сфабрикованих справ з "відданих ленінців" могли б легкістю перетворилися на "буржуазних націоналістів". Таким чином, кажуть деякі історики, для України 1937-й рік почався ще у 1933-му.

Проте мало хто знає, що боротьба з українізацією простягалася і поза межі нинішньої України. Прилеглі до України чорноземні області Росії на той час переважно було україномовними, українська була поширеною і на Кубані, яка, зауважують, історики, так само постраждала від голоду, як і Україна.

Інший російський історик Михаїл Ільницький пригадує, як ходив тоді до школи у Воронезькій області: "На Кубані та в Чорноземних районах Росії, де я виріс та вчився, говорили українською мовою, і школи були українські. Була постанова , щоб з першого вересня вести викладання лише російською. І з першого січня 33 року - я був тоді у третьому класі - я став вчитися російською момою. А до того 2 з половиною роки в ж вчився українською."