Анастасія Зануда, Бі-Бі-Сі, Київ

Російський газ у Білорусі

	Стосунки Путіна і Лукашенка погіршилися

У своєму аналітичному додатку британський часопис Економіст подає міркування щодо нової газової угоди між Росією та Білоруссю та її наслідків для цілого регіону. Автори Economist вважають, що попри те, що російський газ коштуватиме для білорусів удвічі дорожче, ніж минулого року, умови угоди, все ж таки, свідчать про те, що Кремль поки що не зацікавлений у падінні режиму Олександра Лукашенко вже наступного року, і надав йому своєрідний тайм-аут.

Утім, часопис пише і про певні застороги та приховані небезпеки: “Два важливих аспекти угоди між Газпромом та Білоруссю залишаються непевними. По-перше, не ясно, якою буде ціна на газ між 2007 та 2011 роком...По-друге, так само, як це відбувається і з іншими договорами у сфері енергетики між членами СНД, у випадку із останньою угодою не зайвим є замислитися над тим, а чи є досягнута домовленість остаточною. У 2002 році, наприклад, Газпром та його український партнер підписали угоду, у якій містилися умови торгівлі газом до 2013 року, проте у 2005 році Газпром розірвав ці домовленості,” – нагадує Economist, і подає ще один невтішний прогноз: “Паралельно із встановленням вищих цін на газ для споживачів з колишнього Радянського Союзу, Газпром поступово перебирає контроль над експортною інфраструктурою. Російська компанія вже має контрольний пакет акцій Ямало-Європейського трубопроводу, яким постачається до двох третин газового експорту, що проходить через білоруську територію. Решта йде через Бєлтрансгаз, і 50% цієї компанії також скоро контролюватимуться Газпромом. З часом, без сумніву, Газпром зажадає і контрольного пакету. У Вірменії всі газопроводи, включно із недобудованою гілкою з Ірану, також вже контролюються Газпромом. Українська газотранспортна система є наразі єдиним великим відрізком, якого ще бракує Газпрому до повної колекції. Майбутнє покаже, чи не піде Україна шляхом Білорусі, погодившись на спільний контроль над газотранспортною системою в обмін на поступовий перехід до європейських цін, замість раптового та одночасного,” – пише Economist.

Новенькі у кварталі

	Святкування в Румунії

У статті “Новенькі у кварталі” Economist пише про Румунію та Болгарію, які стали новими членами ЄС з 1 січня цього року. Часопис подає порівняльну характеристику цих двох країн, і доходить висновку, що їх об’єднує економічні та політична відсталість у порівнянні з іншими країнами спільноти.

"Чи спрацює це знову? Звісно, спокусливо приєднатися до святкових натовпів у Бухаресті та Софії, які вважають, що членство у Європейському Союзі обіцяє невимовне багатство для їх країн. 8 держав, що колись входили до соціалістичного блоку, а у 2004 році приєдналися до ЄС, демонструють непогані результати. Болгарія та Румунія також непогано зростають, і гроші Євросоюзу можуть їм у цьому допомогти. Проте балканська пара відрізняється від своїх попередників. Болгарський ВВП на душу населення у 2005 році дорівнював лише 3 тисячам 480 доларам, румунський – 4 тисячам 490 доларам – і це проти 9 тисяч 240 доларів у країнах, що приєдналися до ЄС у 2004 році. При цьому середній показник у самому союзі становить понад 29 тисяч доларів на душу населення. Крім того, Болгарія та Румунія пасуть задніх у в інших показниках. Інфраструктура та послуги є відчутно гіршими, ніж у решті східноєвропейських країн, корупція є міцнішою, а політична культура – значно слабшою,” – пише Economist, і додає, що на цьому спільні риси двох нових членів можна вважати вичерпаними.

Далі ідуть розбіжності – у розмірах, історії, політичній та економічній структурі: “Румунія із населенням у 22 мільйони є другою найбільшою країною Східної Європи після Польщі. Болгарія ж є утричі меншою. Це може бути і перевагою, адже політичні еліти у менших країнах працюють краще. Проте керівництво Румунії останнім часом продемонструвало значний прогрес у порівнянні із Болгарією. Крім того, більші країни є цікавішими для інвесторів. Балканська пара по-різному ставиться і до Росії. Болгари завжди були вдячні росіянам за звільнення від турків, а комуністичну епоху багато хто згадує як час модернізації країни. Для румунів Росія завжди була загарбником. У 1812 році вона забрала у Румунії східні провінції, які вдалося повернути у 1918. Утім, вони знову були втрачені у 1940-41, і стали територією радянського Союзу. Цей регіон, включно із смугою, що межує з Україною, нині є Молдовою...Найбільше занепокоєння Євросоюзу викликає беззаконня. У Румунії воно більше проявляється у корупції, у Болгарії – в організованій злочинності. Менеджери, що мають досвід роботи в обох країнах, кажуть, що румуни є більшими індивідуалістами, ніж болгари. “У Румунії проблема полягає у тому, аби змусити місцевих робітників працювати як одна команда. У Болгарії проблема полягає у тому, аби працівники виявляли хоч трохи ініціативи,” – кажуть вони.

Крім того, є ще й еміграція, до якої спонукають невисокі зарплати, погані умови для роботи та життя. Приблизно 2 мільйони румунів та 800 тисяч болгарів вже живуть за кордоном. Членство у Євросоюзі може посилити потяг до еміграції, навіть попри те, що практично всі члени ЄС вже встановили жорсткі обмеження на ринку робочої сили. Частково, це відбулося тому, що іммігранти з Польщі та інших нових членів ЄС виявилися чисельнішими, ніж раніше очікували,” - пише Economist, і робить не дуже оптимістичний висновок: “У Румунії є переваги у розмірах, демографічній ситуації та новому цілеспрямованому керівництві, яке прагне зробити свою країну помітною на європейській мапі. Болгарія ж має потужнішу промислову базу. Але, якщо зважити на той політичний хаос, що охопив інші східноєвропейські країни, які є відчутно багатшими та міцнішими за двох нових членів ЄС, можна впевнено сказати, що шлях двох балканських країн до європейського процвітання та стабільності буде не легким. Єдине питання – на скільки.”

Поганий батько Туркменістану

	Похорон Ніязова

У статті “Поганий батько Туркменістану” Economist подає свою оцінку стану справ у цій державі після смерті Сапармурата Ніязова, а також намагається спрогнозувати, як розвиватимуться події у Туркменістані вже у найближчому майбутньому. “Небагато людей оплакуватимуть смерть туркменського президента Сапармурата Ніязова, 66-ти-річного диктатора, який називав себе Туркменбаши, тобто “Батько всіх туркменів.”

У регіоні, керованому автократичними лідерами, він все одно вирізнявся подібно до золотого монументу самому собі, на кшталт того, що височіє в столичному Ашхабаді. Його пристрасть до величезних, обсипаних діамантами перснів та зміни кольору волосся, зробили з нього легкою мішенню для жартів. І, природно, гігантські зображення Туркменбаши на вулицях мали змінюватися кожного разу, як він користувався новою фарбою для волосся,” – пише Economist, але додає, що Ніязов був не лише ексцентриком, але й людиною, яка, фактично, зруйнувала власну країну, і, особливо, її медицину та освіту, попри величезні поклади газу – п’яті за розмірами у всьому світі. Як ця країна житиме далі, без свого батька?

“Головне питання полягає у тому, чи не дозволить вакуум влади, що утворився після смерті Ніязова, прослизнути до країни ісламістським екстремістам із сусідніх Ірану та Афганістану. Найпотужніші гравці – Росія, США та Китай – також уважно стежать за цим. Росія довгий час мала вирішальний голос. Більша частина туркменського газу експортувалася російськими трубопроводами. Газпром, російський державний велетень, купує газ за порівняно невисокою ціною, а потім розподіляє його між російськими споживачами, або ж, із непоганими прибутками для себе, перепродає його до Європи. Утім, США можуть тепер хоча б сподіватися на те, що нове керівництво Туркменістану шукатиме шляхів до диверсифікації експорту, і погодиться на будівництво нового газопроводу через Каспійське море. Альтернативний південніший шлях через Афганістан до Пакистану та Індії, який раніше подобався президенту Ніязову, поки що виглядає більш примарним,” – пише Economist.