Гебріель Партос Бі-Бі-Сі, Лондон

Сталін, Труман та Черчіль на конференції в Потсдамі. Липень 1945 року

Це був третій і найдовший саміт союзників протягом війни. Окрім долі Німеччини, яка здалася два місяці перед тим, обговорювали також подальші дії щодо Японії, яка на той час здаватися не збиралася, а також продовження співпраці, започаткованої під час війни, в мирний час.

Радянський диктатор Йосип Сталін запізнився на конференцію на день - деякі повідомлення твердять, що він пережив невеликий серцевий напад, інші вважають, що він хотів продемонструвати, наскільки він був незамінним при розробці нового післявоєнного світового порядку.

Британський прем'єр Вінстон Черчіль прибув вчасно, проте йому довелося раніше поїхати, коли його Консервативна партія потерпіла поразку на виборах, і його місце посів лідер лейбористської партії та новий прем'єр-міністр Британії Клемент Етлі.

Президент США Гаррі Труман, хоч і менш досвідчений, аніж Сталін чи Черчіль, головував на шістнадцятиденній конференції.

Чотири німецькі зони

Одним із ключових питань було те, як далі керувати Німеччиною, яку було розділено на чотири зони для зручності під час окупації. Кожен із трьох союзників, а також Франція контролювали свою зону. Проте, як пригадує один з британських дипломатів, присутніх у Потсдамі, сер Франк Робертс, такий розклад не планувався надовго.

"Я гадаю, треба чітко розуміти одну річ: це не було сплановано як розподіл чи фрагментація Німеччини. Це було зроблено з точки зору військової доцільності та безпеки і для того, щоб уникнути інцидентів та непорозумінь між переможними союзниками", - сказав він.

П'ять Д

Хоча розподіл не стояв на порядку денному, військові союзники глибоко погоджувалися в одному - що не можна допустити ще одного перетворення Німеччини на потужну та агресивну державу. Для цього було розроблено політику, яка пізніше стала відома як п'ять Д: демілітаризація, денацифікація, децентралізація, декартелізація, що означало обмеження монополістичних об'єднань, та демократизація - що було важливим принаймні для західних союзників.

Якщо й стояли якісь вимоги про розподіл Німеччини, то вони виходили від найменш впливового члена військового Альянсу - Франції, яку протягом життя одного покоління Німеччина окуповувала двічі.

Ось що сказав про це Моріс Кув де Мурвіль, який в той час був генеральним директором французького мініістерства закордонних справ: "Наприкінці Другої світової війни реакція французького народу, звичайно, була така: ми маємо спробувати зробити так, щоб Німеччина в майбутньому була неспроможна зробити те саме.
По суті політика полягала в тому, щоб не дати Німеччині стати надто сильною - а по можливості, навіть її розділити. Іншими словами, це була реакція захисту, не покарання Німеччини, а я б сказав, попередження того, щоб Німеччина зробила ще раз те, що вони зробили в роки перед війною та під час війни.

Репатріації

Незгода між Великою Трійкою союзників стосувалася двох питань - кордонів Німеччини та репарацій, тобто виплат. Американці та британці не хотіли визнавати радянську анексію східних частин Німеччини, із яких деякі території були передані Польщі, аби компенсувати за ті території, які в неї відібрав Радянський Союз.

Вашингтон та Лондон зрештою змирилися з цими територіальними ревізіями за умови, що вони тимчасові і що їх буде переглянено на післявоєнній мирній конференції. Проте після війни такої домовленості досягнено не було - хоча через тридцять років Хельсинська конференція з безпеки та співробітництва в Європі дала своє благословіння існуючим кордонам між Німеччиною та її сусідами.

В обмін на договір по кордонах від Кремля очікували більших поступок у питанні репарацій. Проте Москва наполягала, що має право на великі виплати за шкоду, завдану війною.

Ось як пізніше пригадував позицію своєї країни Олег Трояновський, тоді помічник міністра закордонних справ СРСР Вячеслава Молотова: "Я б сказав, що існувало велике бажання попередити можливе переозброєння Німеччини чи її можливий вступ до будь-якого західного альянсу. Другим завданням було добитися від Німеччини репарацій, обіцяних у Ялті, і я пригадую, як перекладав для Молотова на Московській конференції в 1947 році. Коли ми дійшли до питання репарацій, він сказав: Ми не просимо, ми наполягаємо на репараціях. А потім він мені прошепотів: будь ласка, скажіть це настільки сильно, наскільки можливо".

Розпад альянсу

Наполягання СРСР на репараціях виявилося одним із ключових факторів, які призвели до розпаду військового альянсу. Москва вивезла велику частку індустріальних підприємств та обладнання зі своєї окупаційної зони на сході, і протягом певного часу західні частини Німеччини також платили внески.

Проте німці не могли себе прогодувати, оскільки їхні вже й так зруйновані заводи та фабрики забрали, і американці та британці зрештою почали надавати допомогу німцям в окупаційних зонах, в той час як СРСР і надалі отримував репарації. Це не могло тривати довго.

В 1946 році Британія та США припинили постачання німецьких репарацій на радянський бік, а потім об'єднали свої зони - до них пізніше приєдналася і Франція - для відбудови економіки. Пізніше вони включили Німеччину до числа країн, яким пропонувалася допомога за планом Маршалла. Про те, як подальші репарації та борг покалічили б НІмеччину, говорить Джордж Болл, який, будучи на чолі Стратегічного бомбового дослідження США, оцінював шкоду, завдану війною Німеччині.

"Ми дуже чітко усвідомлювали ту помилку, яка була зроблена після Першої світової війни: Німеччину обтяжили величезною сумою боргу, який вони не могли виплатити, і як результат почався період Гітлера. Ми не хотіли повторення цього. План Маршалла, на мою думку, мав історичну важливість, і з його політикою мало хто міг сперечатися", - сказав він.

Дві Німеччини

Призупинка репарацій суперечила Потсдамським угодам, проте це був єдиний спосіб зупинити колапс Німеччини та її довгострокову залежність від західної допомоги. На той час було зрозуміло, що Контрольна Рада Альянсу - адміністрація з представників чотирьох країн, створена для управління Німеччиною - не могла нормально функціонувати.

Зі свого боку Кремль опирався західним спробам підштовхнути розвиток німецької економіки, які призвели б до створення нової німецької держави. У 1948 році СРСР встановив блокаду західних секторів Берліна, який лежав глибоко всередині радянської окупаційної зони, намагаючись змусити західних союзників відступити.

Проте їхня присутність у Берліні тривала ще рік завдяки авіації, і таким чином долю Німеччини на наступні чотири десятиліття було вирішено, коли країна розділилася на дві.

Існує небагато міжнародних договорів, які були так цілковито проігноровані чи обійдені так скоро після їхнього прийняття, як Потсдамський договір. Проте навряд чи це було дивно, беручи до уваги початок Холодної війни та нову прірву, що пролягла між західними демократіями та Радянським Союзом після того, як воєнна необхідність звела їх разом.

Німеччину збиралися утримувати в слабкому стані, проте незабаром Західна Німеччина перетворилася на економічний двигун Європи. У планах також була демілітаризація; проте до середини 50-х дві Німеччини вступили до протилежних військових блоків - до НАТО та Варшавського договору.

Тільки об'єднання Німеччини в 1990 році відновило німецький політичний вплив та остаточно поставило крапку на спадку Потсдамської конференції.